25 січня на ютуб-каналі hromadske відбулася прем’єра документального фільму «Виправити, а не карати. Фільм про підліткові колонії». Проста й прямолінійна назва, здавалося, не залишала сумнівів, про що йтиметься у стрічці. Анонс в інстаграмі це підтверджував. «Що відбувається у підліткових колоніях?» — питала авторка фільму Вікторія Рощина на початку короткого рекламного ролика. Далі йшов невеликий епізод із фільму, де один із героїв розповідав: «Опускали, кидали головою в унітаз, робили що завгодно, зґвалтувати могли, це норма була». Але на мій великий подив, у повну версію фільму цей синхрон не потрапив. Ба більше: умови перебування підлітків у виправних закладах у фільмі взагалі не обговорювалися. Мимохідь згадали лише щотижневий футбол та вишивку бісером. Фільм був присвячений більш загальним проблемам: чому діти скоюють злочини і чому, за статистикою, 35% ув’язнених дітей і підлітків після звільнення стають рецидивістами.

Розбіжність між анонсом і результатом навела на думку, що концепція фільму перекроювалася на ходу. Дивним здався занадто короткий хронометраж фільму — менше 25 хвилин. Може, рівно на стільки вистачило матеріалу, що підходив під новий задум? 

У день прем’єри на сайті «Громадського» з’явилася стаття Вікторії Рощиної під заголовком «Вкравши телефон — сів на 5 років? Чи є життя після підліткових колоній», де фігурували ті ж герої, що у фільмі. При цьому в тексті згадувалося значно більше персонажів, ніж у відео. У текстовій версії з’являються і начальник Кременчуцької колонії Олександр Сайко, і суддя Верховного суду Надія Стефанів, яка працює над зміною законів у сфері підліткової злочинності, і начальник ювенальної поліції Василь Богдан, і голова громадської організації «100% життя» Дмитро Шерембей, який сам у юності побував у колонії. У фільмі їх немає. В тексті наводяться й великі цитати цих героїв, і їхні актуальні фото. Тобто авторка з ними всіма зустрічалася, але чомусь вирішила їхні інтерв’ю не використовувати. Словом, яким замислювався фільм із самого початку, зараз сказати важко. Тому обговоримо лише те, що нам показали.

Почнімо з того, що йдеться не про колонії, як сказано в назві стрічки, а про одну колонію, бо сама Вікторія Рощина одразу уточнює: в Україні залишився лише один-єдиний такий заклад для підлітків — Кременчуцька виховна колонія. Тут живуть лише хлопці, їх 59. Чотири засуджені дівчини відбувають покарання в іншому місці, в окремому секторі жіночої колонії в Мелітополі. Ще 120 підлітків чекають на вирок у слідчих ізоляторах. Злочини, за які дітей засудили на реальні терміни, тяжкі: зґвалтування, вбивство, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, грабіж, розбій, неодноразова крадіжка.

«Громадське» поговорило із трьома хлопцями: один засуджений за вбивство, другий за розбій, третій за крадіжку, термін покарання у них — від п’яти до семи з половиною років. До речі, герой-крадій став причиною ще одного журналістського дисонансу. Заголовок тексту за мотивами інтерв’ю, нагадаю, звучить як «Вкрав телефон — сів на 5 років?», тоді як і сам засуджений, і журналістка у фільмі прямим текстом кажуть, що великий термін хлопець отримав за неодноразові крадіжки, а не через єдиний вкрадений телефон. Можливо, це різночитання здається не дуже суттєвим, але в інтернеті вже з’явилася маса розгніваних коментарів користувачів, які обурені, що за вбивство та крадіжку телефона дають практично однакові терміни. Заголовок — страшна сила; саме через такі узагальнення в суспільстві народжуються нездорові міфи.

Незважаючи на всі ці недоліки, фільм має разючу кількість удач. Це, звісно, відеоряд — закриті заклади вкрай рідко потрапляють на відео, тому всі кадри всередині колонії є цінними. Добре лягає на відео похмурий та скрипучий саундтрек, який сам по собі тримає в напрузі (на жаль, у титрах не вказали автора музики). Але головне — це герої. Засуджені Микита, Орест та Олексій, які вчинили свої злочини в підлітковому віці, їхній вихователь Віктор Васильєв, психологиня Наталя Пашко, голова громадської організації «Волонтер» Тетяна Журавель, які фігурують у фільмі, вміють говорити, і їм є що сказати. А ще один герой, — єдиний дорослий засуджений на ім’я Сергій, який відбуває в дорослому закладі довічне ув’язнення за друге вбивство, — це прямо знахідка. Він, як мадемаузель Куку з радянського фільму «Безіменна зірка», — не людина, а аргумент. У 14 років Сергій потрапив до колонії за вбивство. Зараз йому 45, із яких він пожив на волі лише трохи більше 10 місяців. Він упевнено пояснює, чому не треба ставати рецидивістом. «Життя у в’язниці прожите даремно. У в’язниці немає майбутнього. В’язниця — це чотири стіни та решітки, ніякої романтики немає», — каже Сергій готовими цитатами.

Загалом із розповідей усіх героїв вимальовується передбачувана картина. Діти з неблагополучних сімей ростуть в оточенні таких самих неблагополучних друзів і в підлітковому віці, коли починає тягнути на пригоди і з’являється гостра потреба у грошах, вчиняють злочин. Відбувши покарання, вони виходять у світ, де на них ніхто не чекає. З роботою, житлом та грошима погано, підтримки від дорослих та держави практично ніякої — і третина з них скоює повторний злочин. «Величезну роль у тому, чи буде дитина скоювати правопорушення далі, грають люди, яких вона зустріне на шляху. Якщо після звільнення підліток отримає належну підтримку, є великий шанс, що він відійде від кримінальної субкультури», — впевнена Тетяна Журавель.

Її думку поділяє Наталя Пашко. Вона підкреслює, що підлітків, які відбули покарання, суспільство стигматизує. «Він неадекватний, він був у колонії. Відповідно, на дитині вже тавро. І підлітка, який намагається спробувати жити по-іншому, — починає працювати чи повертається до школи, — переслідує думка дорослих, що він “відсидів”. Це провокує певну реакцію та поведінку, бо без підтримки у нього не вистачить власних ресурсів, щоб цьому протистояти», — каже психологиня. Посил зрозумілий. Але для повноти картини особисто мені не вистачило позиції громадськості. Як ставляться педагоги звичайної школи та роботодавці до підлітків із судимістю, чи готові вони дати людині другий шанс? Що потрібно робити, щоби зламати упередженість? Бо щось мені підказує: наше суспільство не готове розкрити обійми таким людям. До речі, формулу «виправити, а не карати», на мій погляд, важко застосовувати до випадків, коли людина скоїла вбивство, розбій чи зґвалтування. Навіть якщо на той час злочинець був неповнолітнім. Може, все ж таки це має звучати як «покарати та виправити»? Це також тема для дискусії.

Отже, навіть якщо «Громадське» планувало поговорити про умови життя в колонії для підлітків, а несподівано почало шукати відповідь на інше питання, воно теж виявилось актуальне. Тому фільм «Виправити, а не карати» зі всіма його негараздами — важлива робота. Хтось із глядачів, напевно, замислиться на цю тему. І, може, колись ці думки стануть комусь у пригоді.