Щоби зрозуміти незвичність серіалу, варто дізнатися про його творців. Це офіційна копродукція Канади, Німеччини і Франції, а виробниками були компанія Tandem Productions від Studiocanal і BRON Studios для ZDF. Фінансовий супровід надавав найбільший у Скандинавії медійний гігант Nordic Entertainment Group. Сценаристами та режисерами «Гри тіней» виступили шведи Монс Морлінд і Бйорн Стейн, які свого часу створили один із прикметних серіалів нашого часу — «Міст». А в головних ролях знялися такі голлівудські зірки, як Майкл Сі Голл («Декстер»), Логан Маршалл-Грін («Куорі») і Тейлор Кітч («Справжній детектив»), а Кітч іще й став продюсером, вперше після «Вейко» 2018 року. Фактичне виробництво серіалу відбувалося два роки тому в Чехії — у Празі та під Прагою, де відзняли 8 серій (цього року було запланована зйомка ще 8 серій, але все зупинив коронавірус). Перші дві серії презентували в червні 2019-го на телевізійному фестивалі в Монте-Карло, і вже тоді стало зрозуміло: це значно відвертіший, сміливіший і зліший матеріал, ніж дозволяли собі німці (й німцям) до цього. І передовсім через відсутність однозначності героїв, усіх без винятку національностей та етносів.

За великим рахунком у «Грі тіней» персонажі не є позитивними чи негативними — вони поліморфні, цілком правильно передуючи сутність свого часу й місця, де залишені долею в живих люди мають ознаки й жертв, і катів, міняючи сутність, як дволикий Янус маски, поперемінно.

І це стосується всіх учасників проєкту під назвою «Берлін-1946», пекельного жаху на землі у вигляді «одного величезного гнилого пирога», поділеного на чотири частини між країнами-переможцями — Сполученими Штатами Америки на південному заході, Радянським Союзом на сході, Великою Британією на заході та Францією на півночі. І цей «пиріг» не так просто прийняти глядачеві та переварити, як і звикнути до зміни масок.

Американський військовий розказує герою, що за «банку квасолі тут можна взяти польську дівчинку», а в готелі для переміщених осіб живуть «євреї, військовополонені і психи». Чому так знецінюють поляків? Звідки в Берліні після закінчення Другої світової євреї?.. І, звісно, тут на кожному кроці продовжують вмирати люди. Попри те, що місто розбомблене нанівець, і в пошуках адреси немає сенсу вказувати вулицю, бо самих вулиць уже не існує. Так, війна ніби закінчилася. Але саме «ніби», бо, як каже радянський майор, «вона просто перейшла в іншу фазу», коли всім керує не так бажання вижити, як прагнення помститися.

Серіал лише спочатку виглядає детективом, як жанровий прийом оповідаючи історію про бруклінського поліцейського Макса Маклафліна (Кітч), запрошеного до американського сектору в Берліні зробити невеличкий поліцейський відділок за нью-йоркським зразком, та насправді він приїздить не для цього — він шукає брата-дезертира, що зник у Німеччині. Але детектив — це гра, аби заманити глядача й показати йому справжню ситуацію існування Берліна після офіційного завершення Другої світової війни, бо насправді йдеться ледь не всуціль про помсту. «Помста» навіть як слово на івриті з’являється в серіалі: залишки євреїв, які збираються у групу під назвою «некама», що і є «помстою» на івриті, не біжать у Палестину, щоби створити новий дім, як вони кажуть, — «ми залишаємося, щоб помститися за смерть наших».

Мститься німкеня, яку зґвалтували два американські солдати, — за допомогою «доброго лікаря» цих солдат відшукали, заманили, зв’язали, щоб забити їх до смерті сталевою трубою.

Мститься брат Макса, Моріц Маклафлін (Маршалл-Грін), який, як солдат у складі американської армії, заходить до концентраційного табору «Дахау» й божеволіє від побаченого. Він дезертує, їде до Берліна, щоб вистежувати колишніх наглядачів табору та інших есесівців, знаходити їх і катувати в манері, подібній до «Сімки» Девіда Фінчера чи «Пили» Джеймса Вана.

Мститься радянський майор, вбиваючи розумного німця, здатного налагодити життя в Берліні, бо добрих німців для нього не існує.

І врешті мститься німець, «добрий доктор», мститься тим німцям, які підтримали окупаційній лад американців.

Ненависть до німців тут постійна, вона виявляється в поглядах, діях, словах, у ставленні. «Американська повія!» — кричить дівчинка старшій за неї німкені, що стала поліцейською в американському секторі. А коли вона ж, виправдовуючись перед британкою, каже «не всі німці були нацистами, багато хто намагався...», їй зі злістю відказують: «Плювати, що ви намагалися — у вас не вийшло!». Але якщо раніше подібний закид, втім, цілком виправданий, мовчки ковтався, тепер так не є. «Пішла в сраку, корова тупа!» — проказує обпльована, нехай вже і в порожній кімнаті та собі під ніс. Оцей момент — незгоди із продовженням звинувачень — це нова тенденція, яка з’явилася десь у 90-х роках, уже після об’єднання Німеччини. Не те щоби звинувачення не було справедливим — якщо й меншість підтримувала Гітлера, то більшість злочинно мовчала, — але після зміни двох поколінь народ уже інший. А ще можна викликати зворотну реакцію в того, кого постійно б’єш, — і може вийти на кшталт Другої світової, згадаймо, спричиненої Веймарськими санкціями. Зворотна реакція, теж справедливо, почала виникати через відкриття фактів, на які півсторіччя закривали очі, — на факти насильства «освободителей» по відношенню до «освобожденных». У «Грі тіней» Макс, переглядаючи дві папки із заявами про зґвалтування, дивується такій великій кількості. На що йому називають усю кількість — 100 тисяч, і додають: «І це лише ті, хто заявив». А враховуючи тогочасне (приблизне) населення Берліна — це майже всі жінки, рахуючи старих і дітей. Про тему масових берлінських зґвалтувань солдатами Червоної армії, заборонену для згадки, вперше розказала у книжці-щоденнику Марта Гіллерс «Жінка в Берліні», опублікованій 1954 році в США, 1955-му в Британії й 1959-го в Німеччині, тим не менше, нещадно розкритикованій і фактично нівельованій, і перевиданій по смерті авторки лише через 50 років. Але це «голос німкені», в який могли б і не повірити. Інша справа, що про це в деталях розказував уже сам представник Радянської армії, Володимир Гельфанд, його щоденник видали в Росії 2015 року, і син автора, коментуючи текст і дії росіян під час війни, казав: «...йшли вони з однією метою — мстити і вбивати». І це не дивує.

Екранізована 2008 року «Жінка в Берліні» показала більше, ніж можна було прочитати, і вразила більше весь світ, хоча б тому, що люди на 80% візуали і мислять картинками. А мінісеріал «Наші матері, наші батьки» 2013 року цей ефект подвоїв, нехай і маніпулятивно, вдаючись до образливої брехні, кинутої, мов камінь у відповідь, мов фраза «сам дурень». Немов настав час розставити всі крапки над «і».

В серіалі є кадр, у якому видно напис російською на одній із колон у порожньому банківському сховищі, переробленому на поліцейський відділок: «Слава тебе, советская отчизна, твои сыны до Берлина дошли. 5.6.1945». В іншому епізоді, намагаючись зрізати кут, радянська машина з продуктами заїхала в «американський сектор» і перевернулася. А коли місцеві, звісно, вічно голодні, захотіли взяти трохи розкиданих овочів, солдати почали в них стріляти, вбиваючи навіть дітей. Який вік у німців, стать чи, не дай Боже, освіта — радянським солдатам не суттєво. Навіть якщо головна героїня Ельза Ґартен (Ніна Госс) — головна інспекторка поліції з освітою в царині семіотики, її так само принижують, роздягають і тицяють: «Ваш народ почав війну». При цьому далі творці серіалу чомусь не заходять і не показують безмежні злочини 19-ї армії, що зайшла в Берлін у травні 1945-го. В серіалі лунає одна фраза віцеконсула американського сектору Тома Франкліна (Голл): «Їхня головна мета — занепад Заходу», — оце й усе. Навіть майор, Александр Ізосімов (чеський актор Іван Г’Вера), врешті стає благодійником і відпускає чоловіка головної героїні (чому?).

Якщо вже все відомо про вчинки нацистів, треба відкрити і все, що було зроблено Росією (як добровільною і бажаною правонаступницею Радянського Союзу). Книга Гіллерс була лише початком розкриття злочинів людей з СРСР. Продовжив її «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, можливо, найбільш значна, шокова для Заходу відвертість про радянський лад, яка хоча би трохи підірвала основи мерзенного залицяння французьких (псевдо)інтелектуалів до переможного лівого радикалізму марксистів. Потім був «Криголам» Віктора Суворова. Але наразі, особливо зважаючи на «Гру тіней», є сенс продовжувати далі. Бо, «щоб ніколи не повторилося», над Німеччиною провели Нюрнберзький процес, власне, під час якого й відбуваються події серіалу. Але такий процес не провели над Росією, хоча б над комуністичною Росією, якщо поки руки не дійшли до путінської, й до засудження тортур, заподіяними цивільним українцям і українським військовополоненим на Донбасі проросійсько налаштованими сепаратистами. І провести такий процес треба не через ненависть і не заради помсти, а заради справедливості на землі. Як мінімум тому, що «ненависть, — як каже німкеня, — це виснажливе почуття», парадоксально перепрошуючи за неї. А помста невідворотно міняє людину, відвертаючи її від Бога, і не суттєво, ти представник «обраного» народу чи ні. Якщо вже кіт на таке може зреагувати, то як зреагує Бог... Про кота, як лакмусовий папірець — один із найліричніших і найдраматичніших моментів серіалу: кіт заходить у вікно до кухні, але зупиняється й не йде до своєї хазяйки, дівчини, яка тільки що забила до смерті своїх ґвалтівників, на що дівчина, засмучена проникливою реакцією кота, риторично питає: «Що, ти мене вже не впізнаєш?»

Фото: tbivision.com