Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
10:36
Середа, 7 Жовтня 2020

Одеський ковчег. Чим запам’ятався міжнародний конкурс ОМКФ

2 286
Відбірники фестивалю зібрали кінематографічної любові з усього світу, і представили її в багатьох жанрах.
Одеський ковчег. Чим запам’ятався міжнародний конкурс ОМКФ
Одеський ковчег. Чим запам’ятався міжнародний конкурс ОМКФ

Враження Ярослави Підгори-Гвяздовського від національного конкурсу цьогорічного Одеського кінофестивалю читайте тут. Сьогодні ж мова піде про міжнародний конкурс.

Міжнародна конкурсна програма 11-го Одеського міжнародного кінофестивалю була максимально яскравою, різноманітною й на всі смаки. Ніби в час світового суму, пов’язаного з карантином, репрезентований у вигляді фестивалю Ной зібрав в одному онлайн-місці кожної кінотварі по парі, і врятував таким чином весь нудьгуючий люд, показуючи одну найважливішу річ – усіх і вся може врятувати любов.

Цікаво, що над усіма 12-ма «кінотварями» програми вивищувалася одна, відрізняючись від більшості своєю підкресленою «інакшістю», серйозністю і, сказати б, позачасовістю, хоча приналежність її до часу й місця є якраз топологічно важливою. Мова про «Атлантиду» Валентина Васяновича, одного з переможців минулорічного Венеційського кінофестивалю. І це перший випадок в історії Одеського й усіх інших вітчизняних фестивалів, коли українська стрічка була непорівняно сильнішою за всіх решту конкурсантів. Тож журі, преміюючи її як «найкращу повнометражну», просто віддало належне очевидному фактові.

Попри чітку орієнтацію на російсько-українську війну з конкретним місцезнаходженням на Донбасі, «Атлантида» зсуває час вручну, і показово, перед глядачем, рухаючись на умовній лінії, а потім виходячи за її межі. Спочатку час у фільмі існує предметно, названо, в трьох його звичних для нас, узагальнених поняттях: теперішній час – для героїв; майбутній – для глядача, бо все відбувається у 2025 році, після переможного закінчення війни; і в минулому – оскільки герой і героїня займаються видобуванням із землі загиблих під час війни. Але потім розумієш, що герої так само живуть і де-інде в часі, будучи відірваними від життя. Він – через втрату розуміння, як і що робити після відсутності потреби стріляти і виживати, збитий з пантелику посттравматичним стресовим розладом. Вона – через свою роботу, що перевернула уявлення про реальність, в якій вона мусила бути археологом, яким стала в дикий спосіб, викопуючи назовні трупи. Обидва знаходять один одного, ніби як дві останні людини на Землі, ідеально і самозречено.

Про дивну, божевільну любов розповідає і бельгійсько-французький фільм «Обожнювання» Фабріса дю Вельса, минулорічний учасник швейцарського Локарно і лауреат Каталонського міжнародного фесту в Сіджасі. На перший погляд це романтична драма, цілком укорінена в реальність. З точки зору форми й суті вона виглядає простою. Та це те ж саме, що назвати простим життя будь-кого, що збоку може таким і здаватися, поки не зануришся в нього. Насправді, ніщо в дю Вельса не є простим. Красивий, мов квітка і болючий, як прояв мазохізму, «Обожнювання» дивишся з відчуттями хворого: коли хвороба відступає, життя видається щастям, а повертається – хоч вішайся. Естетика прекрасного і потворного, за парадигми Умберто Еко, тут представлена в повноті ледь не науковій, настільки її видно, вона наочна і відчутна. Тому не дивне і дуже слушне визнання журі фестивалю режисури Фабріса дю Вельса «найкращою».

Як і в «Атлантиді», тут двоє героїв зустрічаються тому, що не можуть не зустрітися (з важливим додатком, що їм 12-13 років). Хлопчик втікає від матері, а дівчинка – від усіх. Мати хлопчика працює в психіатричній лікарні (хоча й сама має частинку едіпового комплексу). «Вона вродливіша за мене?» – питає матір у сина про нову пацієнтку. Син мовчить. Потім матір викидає в смітник труп пташки, яку син тримав під ліжком. Те, що пташка помре, було зрозуміло – закрита в коробці, вона не могла вижити, а діти на таке не зважають, часто неуважні, жорстокі та безвідповідальні. Втім, тут справа не в ставленні хлопчика до пташки, як до єдиного друга, та й інших друзів у нього нема і бути не може, закритого у своєрідній коробці материної роботи й її фанатичної уваги. Він хоче втекти інстинктивно, рятуючи себе, навіть якщо його порятунком стає неврівноважена, гіперактивна дівчинка з психічними розладами особистості. Звісно, це не порятунок, але травмований гіперопікою матері, хлопчик не здатний адекватно сприйняти ситуацію – він міняє шило на ще більше шило. І дівчинка виявляє своє шило на повну, впадаючи в істерики, піднімаючи на нього руку, кохаючись із ним і, врешті, змушуючи хлопчика вбивати заради неї... Психопатія і краса, хвороба і любов. Відкритий фінал нічого не міняє в ідейному висновку: катастрофи в житті трапляються в різний спосіб, і, кожен раз вмираючи, ти можеш і мусиш відшукати сили задля відродження, якщо тільки ти отримав на це можливість, якщо ти припинив свою катастрофу, а не несеш її за собою, мов торбу.

Яким же релаксуючим відпочинком після обговорення людських катастроф стає румунський фільм «Товариш Дракуліч» Марка Боджара, із захопливим поєднанням чорної комедії про комуністичний світ Румунії 70-х і містики про вампірів. Вже на початку окреслюється ця суміш. «В дитячому садочку я дізналася, що тільки вампіри не вмирають, – говорить закадровий голос героїні. – Згодом я довідалася, що лише комуністична ідеологія є вічною». Далі йде суцільне задоволення від кінематографічного смаку і розуміння жанрів та драматургії. Приїзд до країни молодика, якому за паспортом понад 60, а на вигляд – 30-ть, і який починає збирати кров для трудящих В’єтнаму, запускає роботу спецслужб з наказом із самого верху. Нетупі партійці зрозуміли про вампірське походження чоловіка, тому дають наказ завербувати його або, якщо не вдасться, просто підсунути під нього секретарку головного партійця країни, щоб він її вкусив, а далі – переслати її, вкушену, Брежневу, і тоді Генсек СРСР, разом з комунізмом, будуть жити вічно. «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить. А Брежнев чем хуже?»... Це гомерично смішно, дуже дотепно і грамотно вставлене у форму, яку легко було б перетворити на треш, і це теж не здалося б зле. Але Боджару вдалося неможливе – зробити розумно і смішно за наявності в арсеналі суцільних жанрових кліше.

Зі сміхом усе сприймається легше. Гумор загалом допомагає жити, тому він був присутній у більшості фестивальних фільмів. Часом це мало вибуховий ефект, як у випадку американського незалежного фільму Адама Ремейера «Вечеря в Америці», на початку року представленого в Санденсі. Так само, як і «Товариш Дракуліч», «Вечеря в Америці» балансує на межі жанрів, з драматичної дійсності впадаючи в ексцентричну комедію, і назад. А закінчує, власне, поясненням назви, яка – просто-таки соціальна бомба у фіналі: герой, хлопець-панк, потрапляючи до в’язниці, пише своїй дівчині: «Це ж треба було потрапити за грати, щоб нарешті добре повечеряти». Не будемо вколисувати себе жалем до героя, він той ще покидьок – антисоціальний, безкультурний і агресивний, і дівчина його цікаво пасує йому – вона настільки ж «біла ворона», як і він, тільки не така груба й активна, а поруч із ним вона, не звертаючи увагу на його крейзі-норов, вбачає в ньому щось щире і дуже їй потрібне. Як це часто буває, людей притягують неочевидні речі, з’єднуючи їх незрозумілими ниточками Божого проведіння. І фільм Ремейера добре цьому відповідає вже на рівні типажів героїв: трохи гротескні, вони далекі від краси, і це може відштовхувати, як і в житті, але з часом вони стають магнітами для очей, впливаючи на глядача саме так, як треба за сюжетом і меседжем режисера – любов є незбагненною, і їй можна лише піддатися. А як розгрібати далі – це вже визначить саме життя.

Фактично, всі 12 конкурсантів так чи так говорили про любов, показували любов, її радості та біль, патологію через неї або спасіння нею, любов, яка міняла на добре, за якою їхали, бігли, чи навпаки – від якої втікали. Причому відбірники фестивалю зібрали любові з усього світу, і представили її в багатьох жанрах. Конструктивний і помічний вчинок, зважаючи на всезагальні проблеми і потребу глядача. За це вчергове можна подякувати Одеському кінофестивалю.

Читайте також

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2286
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду