Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
13:30
Понеділок, 4 Травня 2020

Міжнародний конкурс Docudays UA: портали в інші світи

675
Конкурсна програма «Docu/Світ» Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA» більше нагадує галерею із шокових картин, кожна з яких, тим не менше, у фіналі дарує катарсис.
Міжнародний конкурс Docudays UA: портали в інші світи
Міжнародний конкурс Docudays UA: портали в інші світи

Фестиваль «Docudays UA», який через карантин проходив в онлайн-форматі, 2 травня оголосив переможців. По завершенні фестивальних показів «Детектор медіа» починає публікувати цикл рецензій кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського на побачене документальне кіно. Першими пропонуємо враження від конкурсної програми «Docu/Світ».

Усі 11 фільмів програми «Docu/Світ» цілком заслуговують на окрему повноцінну рецензію, але разом утворюють цілу анфіладу порталів в інші світи, абсолютно неймовірні, цілковито захоплюючі або страшенно жахаючі, вони збивають з пантелику, часто не знаєш, як до них ставитися, і під час перегляду і, тим паче, після. Але всі вони примушують задуматися, і більше того – поміняти власну думку до щойно побаченого.

Наприклад, що ми могли знати про джунглі Індонезії і про тамтешніх мешканців, які зараз, у XXI сторіччі, живуть без світла, без техніки, без грошей? Фільм «Ньютопія» показує, як норвежець Аудун Амундсен, одного разу втікаючи від себе й цивілізації, занурився в ці джунглі і не просто знайшов цих дивних людей – він дав їм новий керунок розвитку. За 15 років, періодично повертаючись до джунглів, він мимохіть «спокусив» аборигенів своїм світом з усіма його відповідними часу допоміжними речами. Й абориген Аман Пакса зі своєю родиною змінився, займаючись тепер бізнесом, маючи гроші, за які купує сокири й електропили, добрива й моторного човна. І це добре. Та з цим у парі прийшли цигарки й туристи, забруднена вода й гамір виробництва з будівництвом, вирубані ліси й зіпсутий добривами ґрунт. «Вони відчайдушно наздоганяють світ», – каже норвежець про індонезійців. Він не знає, перемога це чи поразка. Добре, що вони покращили своє життя, але чи не від цього померла дружина Пакса, підхопивши десь шлункову інфекцію? Позаяк Аудун, допомагаючи своєму другові, який колись допоміг йому не пропасти в джунглях, вірить, що майбутнє світліше, ніж минуле, і що зміни ведуть до кращого.

Знайти позитив у перемінах, хоч вони почасти дуже болючі, – це одна з великих складових фільмів програма «Docu/Світ». Але що є більш руйнівним – минуле, теперішнє чи майбутнє? Дивовижна стрічка «Причина» Андреса Фіґередо, як і «Ньютопія», однозначно робить ставку на позитив майбутнього, оповідаючи історію, яка не вкладається в голові, – про в’язницю у Венесуелі. Фіґередо показує реально існуючу утопію, де в’язні самі контролюють простір і життя у в’язниці, а поліцейські ходять тільки периметром цього циклопічного простору. В’язні тут платять податок («причину»), через що можуть мати корів і свиней, торгові ряди і гроші, навіть зброю і свій маленький уряд, який часом карає за провину пострілом у руку, ногу чи живіт. Але всі в’язні з цим згодні й ледь не щасливі жити в таких умовах – бо їх не тероризують поліцейські, вони можуть мати роботу, чітко виконують правила. І хоча сидять без вироку роками, а з вироком – по 15-18 років, вони можуть побачити рідних «у життєвих умовах»: наприклад, на День дитини проводять для родин фестиваль з концертом, танцями й розіграшем призів. Якщо вони хочуть втекти від внурішньов’язничного покарання або повністю змінитися, можуть піти до «церкви» – могутнього прихистку християнського угрупування, де «охрещені» дають їм віру в Бога, й деякі справді міняються. І навіть не деякі, і не просто міняються, а перестають займатися злочинами, несуть ідею Бога далі. Один з героїв став виправляти вуличних злодіїв. Інший зміг пробачити вбивць свого сина. Ще один – став музикантом. А четвертий – депутатом (що у Венесуелі, на відміну від України, є почесним). Так, зрештою поліцейські знищили цей устрій. Але, кажуть, є ще не одна подібна в’язниця в країні.

А у фільмі «Чорна діра» французькі режисери Емманюєль Ґрімо й Арно Дее взагалі виходять за межі тіла й часу. Тут усе поділено на три магістральні лінії. Одна стосується гіпнотизерки та її клієнтів, занурених у транс і здатних повертатися до попередніх інкарнацій. Друга – шукачів духів тих, хто помер ще 1756 року, коли індійці задушили 143 британських солдати, чим спровокували колонізацію Індії. А третя лінія – самі люди на вулиці Калькутти, які є носіями міріади життів. Закриті очі, повільний голос, спітніле від напруги обличчя й розповідь жінки про її життя танцівницею та смерть від руки охоронця падишаха. Розповідь чоловіка про війну і всюди закривавлені трупи, яких частково і він убив у 1758 році. Розповідь чоловіка, що він – один з перших лотосів на Землі, і це було мільйон років тому... Це містичне дивовижжя, адекватно зафільмоване. Режисер нічого не пояснює, просто дає глядачеві рухатися, мов річкою Ганг, де омиваються живі й куди викидають тіла мертвих.

Відчуття фантастичності подій може бути створене й не візуальним чином – сам факт події спричиняє шок. Як не шокуватися від однієї думки про зустріч тет-а-тет родичів жертви з її вбивцею? А у Фінляндії діє така програми, і ці зустрічі зафільмував Джон Вебстер у фільмі «Віч-на-віч». Як не шокуватися від самої думки заморозити власну дитину, нехай і хвору на рак, бо в майбутньому, за 100-200 років, якщо додумаються, як це зробити, її повернуть до здорового життя? Про це тайсько-американська режисерка Пайлін Ведель зняла «Заморожену надію». У такому сусідстві українські конкурсні фільми «Не хвилюйся, двері відчиняються» Оксани Карпович і «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик виглядають прозаїчніше та буденніше. Власне, вони і є про нашу буденність, наскрізь пов’язану з російсько-українською війною, яка, може, й не шокує світ – але саме цим шокує нас і примушує задуматися, де ми живемо, серед кого, хто всі ці люди? У «Землі блакитній, ніби апельсин» нам дають можливість «почути Донбас» і побачити його, його кошмари й тамтешню дивину, і людей, котрі дивують, а часом шокують. Режисерка це демонструє історією про сім’ю в карколомних умовах війни. Ми бачимо трансформацію сім’ї, коли люди беруть себе в руки (чи, може, й не відпускали?) і впорядковують життя наперекір смерті, що могла міною чи кулею забрати їх у будь-який момент. Зовсім інше ми бачимо в «Не хвилюйся, двері відчиняються» – про справжній людський Вавилон України, що кожен день туди-сюди курсує переповненими електричками... У поєднанні цих двох фільмів складається цікавий контекст – можливо, штучно наразі вибудуваний, але ж мова про одну країну, де є маса, а є індивідуальність. Хтось існує, і йому байдуже, в чому по шию сидіти, а хтось за волосся себе витягає, попри фізику, зневіру й обставини.

«Docudays UA» цим і особливий – він дає шанс зазирнути в багато вікон нашого світу й побачити документ життя, яке нема змоги самотужки осягнути за відсутності часу, грошей, можливостей. А разом із цим показує, хто і як реалізовує свої права в конкретному суспільстві, де досі панує варварство, а де цивілізація дійшла вершин гуманізму, де зло й біль правлять бал, а де люди осягають велич Бога.

Фото: Docudys UA

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
675
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду