detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
10.05.2020 14:00
Ідеальне документальне кіно з Docudays UA
Ідеальне документальне кіно з Docudays UA
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» залишив по собі певну картину світу, відображену на зіницях десятками фільмів. З позаконкурсних стрічок є сенс сформувати пул найбільш вражаючих.

«Детектор медіа» завершує цикл рецензій кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського на побачене на фестивалі Docudays UA документальне кіно. Ми вже публікували його враження від міжнародного конкурсу «Docu/Світ», від головних переможців фестивалю, від конкурсу короткого метру «Docu/Коротко», а сьогодні – від позаконкурсної програми.

Якщо й можливе ідеальне документальне кіно, то воно має бути саме таким, як естонсько-латвійський «Безсмертний» Ксенії Охапкіної з програми Teen Spirit – зрозумілий без пояснень, красивий і глибокий, чіткий і образний, що залишається в надрах пам’яті необтяжувальним вантажем цінного досвіду.

Мова у фільмі йде про невеличке містечка Апатити на Кольському півострові у двох кроках від Арктики. З тих часів, коли тут були табори ГУЛАГу, по суті нічого не помінялося – Сталін помер, табори зникли, а ув’язненні стали мешканцями нового міста. Це місто доволі перспективне, адже тут знайшли і ще в 1930-х роках почали видобувати апатито-нефелінову руду, важливу сировину для вироблення добрив. Тільки от столицею бізнесу чи культури воно не стало. Тепер тут «виробляють» нове покоління задля можливості померти за країну. Вже зі школи, років з 10, дівчаток вчать танцювати, ніби маршируючи, під радянську пісеньку «Вместе весело шагать по просторам». Хлопчики знаходяться поруч зі зброєю, яку ніхто й не охороняє – автомати стоять стосами, повз них ходять школярі, проявляючи «норму». Хлопчики вчаться збирати-розбирати ці автомати й навіть танцюють з ними на сцені. Проводять тренування, борсаючись у снігу в маскувальних костюмах, серед доречно для цього розкиданих старих недобудованих конструкцій з бетону. Й одна фраза, написана на стіні, повністю визначає задум усіх цих маніпуляцій зброєю та людьми: «Добрая война лучше худого мира», що є перевернутим фразеологізмом «худой мир лучше доброй ссоры», який, у свою чергу, йде від афоризму давньоримського філософа Цицерона: «Краще слабкий мир, ніж сильна війна».

За значенням більш величного пам’ятника людській збоченості, ніж фільм Охапкіної, годі уявити. Бо тут весь жах ідеології як такої, проявлений у словах і діях з вектором руху до смерті. І він розвивається паралельно з показом вічної краси природи, знятої естетично-захопливо, немов у докфільмах National Geographic. Цей контраст спантеличує, попри зрозумілу умисність і штучність зіткнення двох поєднаних у просторі і роз’єднаних у часі понятійних зон. Але так треба, щоб зрозуміти, відчути і прийняти людську катастрофу, втім, не усвідомлену самими мешканцями. Чому? Можливо, тому, що вони живуть, немов у метафорі, адже назва їхнього міста перекладається з грецької як «обманюю».

Цікаво, що враження від фільму не пов’язане з його розміром: якщо «Безсмертний» має 61-хвилинний хронометраж, то «Я вас вітаю, Сараєво» Жан-Люка Ґодара з програми «Вибачте. Зображення відсутнє» триває лише 2 хвилини. І цих хвилин вистачило, щоби примусити глядача гранично точно зрозуміти намір автора – у повній мірі уявити і відчути світ фотографії, тільки однієї фотографії, показ якої і є тлом та дією фільму. Зроблена американським фотографом Роном Хавівом під час Боснійської війни 31 березня 1992 року в Бієліні, містечку на південному сході Боснії та Герцеговини, світлина зображує трьох солдат. Двоє йдуть зі зброєю з відвернутими обличчями від третього солдата, який стоїть над розпластаними на асфальті трьома цивільними. У його правій руці – карабін, у лівій – цигарка, нога зігнута в коліні, як у футболіста, очевидно, для удару, тільки замість м’яча він явно цілить у голову. Кажуть, що то вже були мертві люди...

До цієї фотографії Ґодар написав і під ріжучу навпіл музику Арво Пярта начитав текст усього на сторінку-півтори. Але його експресії в образності вистачило для передачі суті, за якою Ґодару, атеїсту, ліворадикалу і богоборцю, обов’язково треба було копнути покійного глибоко віруючого письменника Жоржа Бернаноса, цитуючи його роман «Радість»: «Страх – це дочка Бога, викуплена в Страсну п’ятницю». Тільки тоді, 31 березня 1992 року, був вівторок, і страх у Бієліні царював повсюди, бо на вулицях містечка вбили близько 100 людей. «Правило бажати виняткової смерті стане правилом у культурній Європі організовувати смерть, як мистецтво життя»... Сильно і страшно, мов ті фотографії з Харківської області часів Голодомору 1932-1933 років, на яких червоноармійці стоять на станції поруч із мішками з пшеницею і цілять у людей напроти, які дивляться на мішки. Ті фото чекають своїх ґадарів.

Життя-смерть – вічні стінки нашого існування, між якими скачемо ми, кульки від пінг-понгу. Фільм «Голубки з передмістя» Еллен Фіске та Еллінор Халлін з програми «Знаходження: Шотландія у фокусі» – про скутість, про тиск цих стін і намагання знайти свій шлях і позбутися тиску. Дівчинка Джеммі бунтує проти тиску. «Я ні від чого не тікаю, я біжу на зустріч», – каже вона, бо її життя – вуличні бійки, матюки через слово, цигарка в роті і тусування з друзяками. Кинута в дитинстві батьками, вона була вихована дідусем, ще одним вмістилищем протилежностей – любителем голубів та боксу. Але дідусь не все може, залишаючи вибір онучці. І вона його робить. Режисерки показують цей вибір і наслідки його, і показують так, ніби в художньому кіно – різноманітно, драматично важко та, як у трилерах, напружено й непередбачувано. «Голубки...» мають настільки багатий сюжет, розвернутий у часі на два роки і в просторі на дві країни, що важко повірити у відсутність постановки. А це все правда, чим документальний матеріал і винятковий, бо склався перед очима в щасливий у підсумку фільм, як наратив самого життя про потребу боротися, вставити, якщо впав, і рухатися, щоб стати кращим.

У цьому сенсі теж дивовижною є македонська «Медова земля» Любомира Стефанова і Тамари Котевської з програми «Docu/Хіти», оскарівський номінант і, безумовно, один з найкращих фільмів у світі минулого року. Не зрозуміло, як режисери змогли прослідкувати за збирачкою меду так, що глядач, здається, присутній незримим духом поруч із героїнею в найбільш складних, інтимних чи конфліктних ситуаціях. Коли вона говорить зі своєю безнадійно хворою матір’ю в їх неуявно-страхітливих умовах співжиття. Коли вона сперечається зі своїм новим сусідом щодо можливості збирати мед і робити це правильно. Коли вона грається із сином сусіда, сама позбавлена надії мати власну сім’ю. І все це відбувається на природі, за межами цивілізації, і водночас із людяністю й чуйністю, які, здавалося б, достоту присутні лише за наявності культури. Спілкування героїні з матір’ю наповнене часом ангельським милосердям і терпінням святої, а її «бесіди» із бджолами – дивакуватістю. Зате в результаті героїню бджоли не жалять, а жалять сусіда та його родичів, наділених винятково бажанням отримати все й одразу, без уміння піклуватися про творців меду і без прагнення цього навчитися, діючи за принципом «випаленої землі». Цей фільм передає саму суть документалістики: уміння творців чекати, щоб вибудувати міст довіри з героїнею, і вдачу, яку отримують за своє терпіння режисери. Врешті, ми зазираємо в саму душу людей, бачимо на власні очі справжню, автентичну, не придуману історію з початком, її розвитком, драматичним фіналом і навіть епілогом.

І прикладів подібних історій на Docudays UA чимало, тож глядач мав змогу отримувати насолоду протягом 16 днів, з 24 квітня по 10 травня, доки тривали онлайн-покази. А якщо зазначити й виняткову текстуальну якість цьогорічних субтитрів до фільмів, то й поготів треба виказати щиросердну подяку фестивалю, бо якби субтитри були з помилками чи збоями щастя втратило б свою повноту. Дякуємо Docudays UA, чекаємо наступного року.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY