Запустивши 24-серійний пригодницький детектив «Карпатський рейнджер», який стартував у ефірі «2+2» 24 лютого, команда пішла шляхом найменшого опору. Це не докір, а комплімент: українцям, як не крути, потрібен пізнаваний референс (американський серіал про техаського рейнджера), щоби привернути увагу до продукту. Тим більше – україномовного, що, нагадаю, стало можливим завдяки підтримці уряду, Міністерства культури України і МВС. Інформація про це старанно дається в початкових та фінальних титрах. Що стає черговим яскравим підтвердженням явної практичної користі від державної підтримки серіального виробництва. Про що я писав раніше, як і про те, що чиїсь злі язики змусили таку корисну програму згорнути.

Якщо маєте сумніви, що український шериф має техаське походження, – відкиньте їх. Уже в першій серії «Карпатського рейнджера» головний герой, українець канадського походження Пол Гордійчак, розповідає коротку, але містку історію свого становлення. Життєвий вибір – служити й захищати – Пол зробив ще в дитинстві. Свідчення того: фото чи то з американським актором Чаком Норрісом, чи то з його героєм Корделлом Вокером, техаським рейнджером з однойменного серіалу без малого тридцятирічної давнини. Отже, в українському серіалі маємо канадця, який надихується подвигами техасця. Тож спорідненість ідей та персонажів має навіть більше шарів.

Є ще один, хай неочевидний чинник вибору назви українського серіалу. Саме в ефірі «плюсів» свого часу показували «Вокера, техаського рейнджера». Американський серіал, причому – один із найбільш видовищних та найпростіших ідеологічно та сюжетно, став однією зі своєрідних візиток «1+1». Через те «Карпатський рейнджер» непрямо, але все ж таки нагадав про це та повернув до екранів передусім цільову аудиторію шанувальників Чака Норріса.

Повторюся: нічого поганого тут нема. Навпаки, глядачам, з одного боку, повернули старого знайомого. А з іншого – показали звичного героя в пізнаваному українському контексті. Тож заявка на найдорожчий проект «2+2» вже виправдовує себе – рейтинги, кажуть, менеджмент утішають.

Інший плюс вибору назви, яка сама стріляє: персонаж Чака Норріса поповнив всесвіт супергероїв і живе незалежно. Визначення «крутий Вокер» стало такою самою промовистою назвою, як, скажімо, «шумахер» для любителів швидкості. Або «безсмертний горянин» у розмові про конкуренцію в бізнесі, коли на виході «в живих має лишитися тільки один».

Артемій Єгоров, виконавець ролі карпатського рейнджера, отримав непростий виклик. Треба не копіювати крутого Вокера, водночас пропонуючи глядачам крутого Пола. Діяти, як техасець – і при цьому лишитися українцем в українських реаліях. Явити в одній ролі екзотику та автентику водночас. У цій ролі він органічний. Виглядає, актор нарешті знайшов себе. Зрозуміло, що пошук різних амплуа, бажання зіграти умовного гамлета притаманна як не всім, то більшості акторів точно. Проте персонажі Арнольда Шварценеггера, Сильвестра Сталлоне, Джейсона Стейтема, Віна Дизеля чи того ж Чака Норріса якщо й претендують на ролі в мелодрамах чи шекспірівських драмах, то вголос про це не говорять.

Артемія Єгорова вже шпетили за роль у серіалі «Розтин покаже». Справедливо, але варто врахувати: в «Розтині…» його чоловічий персонаж не домінував у парі. Серед іншого, через те, що сценаристи запропонували акторові з його героїчним бекграундом та послужним списком потенційного «крутого Вокера» бути підлеглим у жінки. Тим самим наблизили «крутого» до формату «підкаблучника». «Розтин покаже» насправді більш орієнтовний на жіночу аудиторію, хоч і пройшов у ефірі «чоловічого» ICTV. Натомість та сама аудиторія з великим задоволенням готова прийняти крутого хлопця, який сам приймає рішення. І для якого романтичні стосунки – куди ж без них в українському серіалі :( – все ж таки не на першому місці в шкалі цінностей. Найперше – літаки, ну а дівчата – потім.

Натомість героя-романтика тут грає Дмитро Сова. Поки що його Степан Фомін – єдиний на весь всесвіт «Карпатського рейнджера» російськомовний персонаж. Причина – він із Луганщини. Хоча його друзі дитинства – чомусь носії української, але то вже питання до сценарного задуму. Звісно, поліцейський Степан, або Стіві, як називає його Пол, може пустити в хід кулаки, дає собі раду зі зброєю. Але разом із тим уже з першої серії єдиний, хто має любовну горизонталь. Мова про непрості стосунки з Мирославою (Дарія Плахтій), яка задля драматичного навантаження втратила на початку історії чоловіка, якому зраджувала зі Степаном – а потім змушена працювати з ним у парі. Періодично то наближуючи коханця, то відштовхуючи, а ще ж сорок днів по чоловікові не минуло…

У цілому «Карпатський рейнджер» іде в тренді «чоловічих» серіалів українського виробництва, створених українською для внутрішнього споживання. Найперше згадується нещодавній «Дільничний з ДВРЗ». По-перше, максимально прості, навіть спрощені сюжети. Глядачеві має бути все зрозуміло без додаткових діалогів: віднедавна для «чоловічих» форматів вони табу, що справедливо. По-друге, пропонується головний герой з кодексом честі в чужорідному середовищі, яке не визнає жодних законів.

Так, кращий опер елітного Главку МВС Сергій Бондар стає дільничним у «джунглях» депресивного київського району ДВРЗ. А канадський штаб-сержант Пол Гордійчак – теж дільничний, але провінційної карпатської Нагури. Де так само панує закон джунглів. І треба дати раду не лише контрабандистам, ряженим маніякам, які під виглядом реконструкторів влаштовують полювання на людей, та іншим лиходіям. Навіть більше, ніж кримінальна злочинність, шерифа (так називають дільничного Пола) дістає тотальна українська корупція всіх рівнів.

Просувається досить цікава і, як на мене, не найгірша ідеологія. На сторожу закону й порядку, бодай поки що в пригодницьких серіалах, стають чоловіки й жінки так званої низової ланки. Не начальники поліції, не чиновники з міністерств, навіть не начальники відділів чи інші комісари Каттані. А фактично рядові, відповідальні небайдужі люди на незначних посадах та з не найширшими повноваженнями. А в ситуації «Карпатського рейнджера» взагалі бачимо: своїх кадрів не вистачає, щоби дбати про букву закону. Тож запрошується варяг із Канади. Котрий своїм постійним нагадуванням про правила дратує не лише власне начальство, а й корумпований Київ та бандитів усіх мастей.

Недолік «Карпатського рейнджера» теж типовий для українських «чоловічих» форматів. Це – впертий, безжальний та безглуздий ухил до комедії. Причому насправді нема нічого комічного в ситуаціях, які доводиться долати Полу, Степанові й Мирославі. Одна з серій взагалі завершується кривавою бійнею. А побудована вона на помсті двох молодих жінок за зґвалтування, бо ґвалтівники лишилися безкарними, причому – завдяки продажним поліцейським. Тим не менше, всі корумповані копи – носії комічного. Хоча цілком досить іронії шерифа Пола – місцями його манера вести справи нагадує героїв, зіграних Жан-Полем Бельмондо у французьких поліцейський фільмах 1970-1980-х років.

Комічну ж складову прописали чиновникам, деяким бандитам і навіть деяким мешканцям Нагури. Нормально, якщо головних героїв оточує, скажемо так, комічний народ – типовий приклад свого часу прописав Михайло Шолохов, вивівши діда Щукаря в «Піднятій цілині». Прийнятна присутність кількох ідіотів-поліцейських, навіть одного досить, і знову згадаю Гнездилова з «Пса». Та коли крутого карпатського рейнджера та його команду оточують персонажі з оперетки, це не зовсім добре для пригодницького кіно. І, до речі, показує Пола Гордійчака не аж таким крутим. Подумаєш, на коні верхи скаче. Це складніше, ніж давати раду примітивним товстим копам із двома звивинами та бандитам без звивин зовсім.

З дрібниць, які вже зачепило око – шорти з бахромою, в яких поліцейська Мирослава постійно ходить на службу. Розумію, це художнє кіно, умовності мають бути. Наприклад, такі, як офіс шерифа в бібліотеці, бо нема інших приміщень. Але книжки увагу від боротьби зі злочинністю не відволікають. Шорти Мирослави – так. Навряд жінці в шортах у реальному житті зручно ходити на роботу в поліцію.

Та загалом маємо черговий доказ того, що пригодницькі серіали в Україні розвиваються й цілком можуть бути питомо україномовними. Розмови про «знімаємо те, що можна продати в Росію» принаймні виглядають недоречними. Можна й треба продукувати своїх крутих шерифів, не озираючись за поребрик.