detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
25.02.2020 18:23
Найсильніший український претендент на «Берлінале»
Найсильніший український претендент на «Берлінале»
Фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» робить ставку на загальнолюдські цінності і виграє.

25 лютого в знаменитому берлінському кінотеатрі Zoo Palast в офіційному конкурсі Generation 14+ 70-го Міжнародного кінофестивалі в Берліні відбулася європейська прем’єра повнометражного документального фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин».

Історія фільму з робочою назвою «Жовтий автобус» для мене почалася 2017 року на 10-му конкурсному відборі Держкіно, на якому цікаво було спостерігати за авторкою, поеткою і режисеркою, дружиною чудового письменника та ветерана Артема Чеха. Її попередня стрічка, художня короткометражка «Дім», була красивою і щемливою, хоч не до кінця зрозумілою і пропрацьованою, але відчутно талановитою. Від її нового проєкту очікував чогось особливого, і не помилився. На цьогорічному американському кінофестивалі «Санденс», найбільшому форумі незалежного кіно у світі, фільм Ірини Цілик отримав престижну «режисерську премію» в секції «Світова документалістика».

Десь рік-півтора тому мій друг, кінокритик Олександр Гусев, розповів про свій тур прифронтовими містами, куди разом із журналісткою та організаторкою кіноакцій Оленою Чередниченко возив українське кіно, показував його і розказував про нього. У цих непростих мандрах важливою точкою була Красногорівка, маленьке містечко за 30 км від Донецька. Саме там мій друг жив в одній приємній родині, яку згодом неодноразово згадував. Дивовижний збіг – саме ця родина знаходиться в епіцентрі розповіді Ірини Цілик, і родина справді особлива.

Бабуся, мама з коротко стриженим сивим волоссям і четверо дітей: одна донька, яка вміє грати на саксофоні, піаніно та гітарі, інша – любителька фотографувати, і двоє малих синів. Їхній будинок, у якому є піаніно, черепаха і п’ятеро котів. А навколо – розбомблене місто. І постійні обстріли, що примушують ховатися до підвалу, а після виходити у двір пересвідчитися, чи всі сусіди живі. Між обстрілами вони дивляться німе кіно, разом пишуть сценарій фільму про війну «Життя за правилами» і відразу його знімають на фотік...

Доволі прямолінійний спосіб грати на контрастах. Та, певно, іншого варіанту нема, коли робиш фільм про війну і глядачеві, далекому від такої теми, а часом просто байдужому до страждань інших, варто показати чорно-білий, амбівалентний, неоднозначний факт життя. І цим сподіватися достукатись до огрубілого серця. Цілик «стукає» не грубо і не шокує, як можна було б натуралістичними кадрами, але це вже не шокує нас, звиклих до трагедії смерті, вписаної однаковими рядочками в статистичних даних. Воно може шокувати «їх», ситих і спокійних, з далекого заходу, які можуть лише бути «глибоко занепокоєними» вторгненням російської армії, анексією української території, вбивствами мирних громадян і тортурами військовополонених, грабунком будинків, вивезенням заводів, вакханалією сепарів (ой, чи тепер сепаратистів так не можна називати?) і цілковитим знелюдненням міст і сіл.

Режисерка вдається до контрастів виразних і достатніх для того, щоб зрозуміти побачене. До прикладу, як люди в прифронтовому місті ховаються в підвали під час обстрілів, несмішно жартуючи «как будто мы тут евреев укрываем». Як у школах дітям розказують, що під час обстрілів потрібно лягти на підлогу й затулити руками вуха, щоб не полопалися барабанні перетинки... Темні коробки будинків з вибитими шибками стоять у тиші. Порожні, пограбовані, розтрощені супермаркети. А поруч – краса полів з маками, самотні терикони, мов фентезійні гори. І в такому сюрреалізмі існують люди, що неймовірно влучно передано в назві, взятій з поезії Елюара. Тут Ірина Цілик проявляє себе у всій своїй творчій силі, незрозуміло як, але й неспростовно поєднуючи реальне з незбагненним, художній монтаж – із чистою документалістикою. Вхопити відчуття кадру раніше, ніж подія в ньому сталася – ось вищий пілотаж автора, який знімає життя! І Цілик як режисерка літає.

Коли двоє дівчат фотографуються в яскравих сукнях з новенькими дипломами в руках, а позаду них починають їхати машини кольору «бруду» – це сюрреалізм нашого життя, вдало підмічений і вкарбований у кадр. А коли черепаха плаває в умивальнику з піднятою над водою головою і ховається, як тільки за кадром чується «загрозливий» нявкіт кота, – це реалізм, грайливо поєднаний з фантазією. І те, й інше – в одній голові вправного режисера, що розлого візуалізує одну й ту саму дійсність, просто часом вдаючись до метафор, граючись в образи, бо так і треба, слухаючись Йогана Гейзинги.

Звісно, є багато моментів, що без прописування субтитрами, без коментарів за кадром чи в кадрі залишаються поза увагою пересічного глядача, таким чином втрачаючи свою актуальну, насправді шокуючу сутність. На жаль, глядач не знає назви й географічного місцезнаходження населеного пункту, змальованого у фільмі. А Красногорівка знаходиться за 2 (!!!) кілометри від фронту, за 13 км від однієї з найгарячіших точок російсько-української війни. І коли героїня фільму в школі каже, що вони живуть у «червоній зоні», глядач поняття не має, що це означає зону постійних бойових дій, фактично зону прямого бою. Тут солдати у стані постійної готовності, з піднятими стволами, патронами в патронниках і опущеними запобіжниками... Але це не зупиняє, наприклад, жінку, яка підбігає до бронетранспортеру з українськими вояками і просить протигарячкові ліки, бо в дитини температура піднялася, а лікарня, певно, в місті за п’ять років війни зникла. Яким же вибуховим виявляється цей момент, бо він – постановочний: герої, мама з доньками, виявляється, знімають своє кіно, для якого попросили наших військових допомогти в якості статистів і антуражу! Хоча така ситуація дійсно була в перший рік війни, просто її тоді не можливо було зафільмувати, а тепер – з’явилася нагода.

Чоловіки у фільмі – на другому плані. Нейтрально-позитивними виступають військові та діти. А решта – чітко негативні: один поїхав до Канади і не повернувся, інший на повідомлення доньки «папа, у меня выпускной», відповідає «и что?». Але найбільш промовистий момент, як дівчина, приїжджаючи додому на Новий рік, розрізає навпіл свою фотографію з хлопцем, якого ми бачили на початку фільму, після чого частину з ним жмакає... Усю роботу виконують жінки, у кадрі вони на 99%. Цей гендерний перекіс черговий раз підкреслює обставини війни, результат якої – у сцені показу фільму, що зняли героїні: у залі красногорівської музичної школи сидять жінки, старі чоловіки й діти.

Утім, гендерна тема у фільмі прохідна. Політична, етична, національна – взагалі відсутні, і хвилинний телевізійний репортаж, що «російські силовики усупереч усім міжнародним угодам... атакували українців з використанням зброї», мало що міняє – глядачеві показують просто людей, які опинилися не в тому місці і не в той час, і про те, що дня них є війна. Яка країна в кадрі, що відбувається, через кого страждають герої – опускається чи просто не називається. Суперечливий у цьому плані фільм, тим не менше, робить ставку на загальнолюдські цінності і, врешті, виграє. Чудова ідея – зробити фільм у фільмі і дати цей внутрішній фільм знімати самим героям, про самих себе і про свої митарства – у фіналі реалізується з такою емоційною силою, що зносить усі бар’єри. «Война – это пустота», – каже одна героїня. «Я была бы умнее... – каже інша. – Я стала раздражительным и злым человеком». Це – вже найстрашніша констатація, найсильніші звинувачення, непереборний сум і, водночас, імператив до дії. Цим фільм стає антивоєнним, і саме цим може зачепити ніби «глибоко занепокоєний», а насправді цинічний світ.

Прекрасно реалізований задум, зі смачними деталями, розкиданими 73-хвилинним тлом, фантастичним, як для нашого кіно, монтажем, роблять «Землю блакитну, ніби апельсин» Ірини Цілик одним з найкращих фільмів початку року. І найсильнішим українським претендентом на Берлінському кінофестивалі за всі роки, із серйозними і вмотивованими шансами на головний приз у своїй програмі.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY