Вихід у прокат 5 грудня екранізації однієї з найпомітніших українських книжок початку ХХІ сторіччя, «Чорного ворона» Василя Шкляра, про столітньої давнини боротьбу воїнів Холодного Яру проти комуністичної навали, продовжує шлях втілення сильної літератури слабкими силами українських продакшенів.

Колос на глиняних ногах, група «1+1 медіа», взялася зрушити з місця героїчну глибу, коли й камінчика не може підняти. Ну, справді – чого можна було очікувати від компанії, яка знищила все диво з чудової книги Володимира Лиса «Століття Якова», екранізуючи її у вигляді серіалу настільки примітивно, настільки ходульно, що не впізнати й не віднайти тої легкості та образності, присутньої в романі. Згадується цитата головної героїні ще одного серіалу «1+1», «Артистки»: «Мистецтво – лікує, буває тоскно на душі, а подивишся якийсь фільм – і легше стає». Від «Чорного ворона» легше не стає, а навпаки – відчуваєш себе невиліковно хворим.

Цілком імовірно, що проблеми у створенні доброї екранізації роману Шкляра пов’язані з нетямучим менеджментом і продюсуванням. «1+1 медіа» з кінопроектом виграла конкурс Держкіно ще у вересні 2016 року, а роботу над ним розпочала тільки посеред 2018-го. Через переписування сценарію, зміну режисера, витрат на препродакшн, початковий кошторис фільму зменшився до мінімуму. З таким бюджетом повноцінний і масштабний історичний екшн, найдорожчий із жанрів кіно, зняти було неможливо.

Та крім питань до продюсерів є питання й до сценарію та виробничого процесу, до образів і сюжетних ситуацій, до костюмів і декорацій, до операторського бачення та режисерського втілення – тобто до всього того, що стосувалося креативності й залежало від ідей.

Фільм переповнений незрозумілостями в сюжеті і в окремих ситуаційних моментах, напряму дотичних до виробництва. Наприклад, в епізоді, коли червоноармійці проїжджають крізь ліс, один з них каже: «Что-то тут очень тихо», хоча поза кадром чується голосне цвірінькання пташок і весь час грає музика (тобто на постпродакшені це проґавили). В іншому епізоді герої-брати сваряться, і попри те, що це відбувається вночі, освітлення таке ненатурально нічне, а штучне, що вся драматичність ситуації, закладеної в сценарії, пропадає через гумористичне і співчутливе ставлення до виробників. Освітлення у фільмі – одна з його фатальних катастроф: що на натурі в лісі, що в інтер’єрах – всюди світло, мов у театрі, і це кидається в очі й повністю псує атмосферу, позбавляючи її напруги, а вона ж мала б відігравати головну роль в утриманні глядача перед екраном.

Так само катастрофічно виглядає й костюмний цех – червоноармійці ходять у новеньких гімнастьорках і шинелях, а холодноярівці – в ефектних кожухах і костюмах скоріше модельного ряду, ніж побутового вбрання людей, позбавлених пральних машин, хімчисток, змушених спати в диких умовах природи, на землі, на соломі чи на дошках. Це все прямо таки примушує не вірити у справжність баченого. Магії кіно, коли занурюєшся у фільм, ототожнюєш себе з героями і забуваєш про час, тут нема. Як і «повітря» в кадрі та цікавої постановки.

Точно, як у телевізійних фільмах, тут герої постійно говорять у кадрі, а камера це панорамує стоїчно і, переважно, одним середнім планом. Чому, коли ефектно на початку показують голову червоноармійця, не вести її камерою від першого кадру крупним планом, врешті розширяючи кадр і тільки тоді виявляючи глядачеві, що перед ним? Чому емоції китайця, залишеного холодноярівцями живим, не показані у всій емоційній красі на весь екран, аби глядач відчув увесь біль, страх і вдячність героя? Чому діалоги знімаються так статично, коли героям можна було б бодай ходити в кадрі, хоч таким чином змінити сумну картину одноманітності?

Сценарні дірки можна було б пояснити рішенням творців не залучати весь огром книги. Утім, зауваження автора перед преспоказом у кінотеатрі «Жовтень»: мовляв, у книжці 500 сторінок, а в сценарії – 50, є недоречним і безглуздим. По-перше, в сценарії було не 50 сторінок. А по-друге, виходить, скажімо, Девід Лінч не мусив екранізувати «Дюну» Френка Герберта, а Єжи Кавалерович – «Фараона» Болесалава Пруса, бо в обох випадках книги мали понад 700 сторінок. Проблемною виявилася така трансформація оригіналу, яка вказувала на знання сценаристами роману, але пропускала повз вуха незнання роману всіма глядачами. Тому, до прикладу, образ вічного діда ніяк не пояснюється і не характеризується, і ми бачимо, як його вбивають, а потім він виводить героїв з катакомб Мотронинського монастиря (звісно, в романі про це є своя історія). Не пояснюється, чому отамани вірять прибульцю з повідомлення про загальний збір і, власне, хто цей прибулець (у романі це чудово розписано, з усією можливою драматичністю). Не зрозуміло, чому холодноярівець, закоханий у єврейку, розказує їй у ліжку, який вони взяли обоз і куди весь крам доправили. Й абсолютно не зрозуміло, чому один з позитивних героїв, який тільки-но вбив свого зрадливого брата, питає «хіба я сторож брату моєму?», хоча біблійний Каїн сам був зрадливим, а вбив він праведного Авеля...

Попри все це, фільм не можна означити цілковитим провалом, на кшталт сумнозвісних «Червоного» чи «Забороненого», і точно не є трешем, як «Кошмарний директор» і «Готель Едельвейс». Невелика, але дуже енергійна й важлива роль сліпої хранительниці, цілителя і віщунки у виконанні Наталі Сумської стоїть далеко осторонь постійно хмурого Тараса Цимбалюка та його незрозуміло одноманітної жінки, зіграної Ксенією Даниловою. Приємним винятком був Азізбек Абдурашидов, який грав китайця. Усі козаки в чоті Чорного Ворона, рахуючи і його самого, та й загалом усіх холодноярівців, були красені – приємно подивитися. І колір «плівки» так само тішив погляд. А разом з іще кількома вдалими жартами фільм, особливо в порівнянні з усім ефірним продуктом «1+1», викликав стриманий позитив десь до половини перегляду. Посмішку викликала дотепна анекдотична сцена, коли два діди сидять і смалять. Один каже: «Я не курю цих большевицких газет». А інший відповідає: «А я півтори газети за тиждень викурюю». Влучною була характеристика китайця: «Не п'є, але закусює гарно». А під фінал розмова антигероїв примусила востаннє посміхнутися: «Ты ей сказал, что твою предыдущую зарезали?» – «Запамятовал».

Друга половина «Чорного ворона» остаточно все зіпсувала, повністю нівелюючи мотивацію героїв, логіку екшн-сцен і те мінімальне добре враження, що спорадично спалахувало, як свічка в мороці. Шалено шкода, адже, разом зі «Століттям Якова», книга Шкляра входить до переліку важливих книг десятиліття.

На черзі – екранізація роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» компанією Film.ua. І нерви всіх поціновувачів української літератури знов напружуються в дантівському передчутті: «Desine sperare qui hic intras».

Фото: кадр з фільму