кінокритик, член експертних комісій Держкіно
10:30
П'ятниця, 22 Листопада 2019

Готель, де розбиваються надії

Задуманий як комедія положень, «Готель Едельвейс» ставить у незручне становище самих творців, показуючи клоунів, які несмішні, й короля, який голий.
Готель, де розбиваються надії
Готель, де розбиваються надії

21 листопада в український прокат вийшов фільм «Готель Едельвейс» Юрія Рудого, який виглядає ласим шматочком передусім для історії та критиків, але аж ніяк не для глядачів, хоча «ласий» він у значенні радше саркастичному, ніж у буквально-гастрономічному.

По-перше, це друга вітчизняна стрічка, що вийшла 21 листопада (про «Історію Лізи» ми вже писали), і хоч це не є чимось надзвичайним — таке в українському кіно неодноразово відбувалося вже кілька років поспіль, — але привід для гордості є. По-друге, знято його без державної підтримки, суто приватним коштом, що теж не може не тішити. По-третє, у гру під назвою «прокат національного кінопродукту» вступила нова дистрибуторська компанія, маленька та вже знана на ринку Parakeet Film, а це важливо — сегмент «нашого» збільшується і, таким чином, дає кількісний результат і статистичну складову, орієнтовану на теоретично серйозний бізнес. Втім, на жаль, усе руйнує четвертий пункт, бо «Готель Едельвейс» на практиці чітко затверджує повну неспроможність бізнесового підходу в даному випадку — неможливо продати кіно, якщо кіно такої якості.

Творці, намагаючись працювати на полі комедії, від початку вибрали динамічний стиль сюжету, коли події несуться полем уперед, попри те, що ні камера за ними не встигає, ні думка, ні глядач.

Першим нам представляють чоловіка з доволі незвичним для Києва (а в кадрі заявляється саме Київ) ім’ям — Карл. Камера показує, як він говорить по телефону в машині, виходить, продовжуючи говорити, заходить в офісне приміщення, говорячи, і врешті потрапляє в кабінет до того, з ким, власне, й розмовляв. Його співбесідник — Алекс — розказує про можливу схему заробітку великих грошей — продати землю з корисними копалинами. Проблема лише в тому, що на цій землі стоїть готель. Але у власника готелю є донька. Й Алекс планує закохати в себе доньку... Правові питання переписування готелю й землі з власника на його доньку тут не звучать, бо навіщо — головне, що герой цілеспрямований, красивий і швидкий на ухвалення рішень. Тому він бере друга Карла і їде з ним через Київське море (впізнати можна) у віддалену лісисту місцевість, де стоїть замкоподібна будівля, названа «Готелем Едельвейс».

І тут фільм перейшов у «безглуздий і нещадний» хаос із сюжету та його вербальних і візуальних частин. Ще в машині Алекс згадує своє бідне дитинство, в якому він брав скибку (!) білого хліба і вмочав її в цукор, але українською це звучить відвертою й кострубатою калькою з російської. Потім друзі проїжджають знак «Готель туди», який насправді є намальованим на комп’ютері, й намальованим так нашвидкуруч, що знак рухається в кадрі. За хвилину з’являються нові персонажі фільму, поліцейські, які їдуть на... Cadillac Escalade. І справа навіть не в тому, що цей американський позашляховик еліт-класу коштує в Україні 250 тисяч доларів, а в тому, що українські поліцейські не їздять на таких.

Далі — крутіші деталі.

Перший по-справжньому смішний момент, як поліцейські зупиняються (бо скінчився бензин) і капітан (його грає Василь Вірастюк) починає пояснювати щось дівчині-сержанту. Сміх у тому, що він імітує розмову, яка мусить ховатися музикою, але при цьому чутно, як герої ходять, знімають-вдягають кепку й, відповідно, просто розтуляють рота, як німі. Тобто постпродакшен зроблений так професійно безвідповідально, що не було прибрано елементарне.

У «Готелі...», куди спочатку приїздять Карл з Алексом, є номер люкс, але він зайнятий. Тому їм дають напівлюкси, де ліжка... з дощок. Знервований Алекс спускається донизу й жаліється... на неробочі лампочки, хоча про них жодним чином не йшлося. Наступного ранку обидва друга вже перевдягнуті в інші речі, хоча напередодні вони приїхали без валіз, адже зібралися імпульсивно.

Нові герої фільму, двійко закоханих, — донька готелю й місцевий хлопець, — лежачи на копиці сіна, вовтузяться, й дівчина вигукує: «Не туди!» — слизький жарт, який уже до того заїжджений, що навіть діти на ньому не послизнуться.

Услід за ними жартують поліцейські... які винаймають номер у готелі. А далі лягають спати у формі. Навіть кепки не скинувши. Певно, це дуже смішно...

Новими мешканцями готелю стають два тупоголових бандюка. Може, саме ця проблема, зрозуміла з їхнього поводження, завадила їм під час заїзду на готельну стоянку не помітити власного боса, навіть добре роззирнувшись на всі боки. На рецепції один із них дуже чемно, зненацька виявляючи прекрасне володіння українською мовою, просить: «Чи не дали б ви мені аркуш паперу?» І покоївка одразу знаходить. Потім так само, одразу, на наступне прохання знаходить скотч. А покоївка Марія демонструє не до місця високу романтичність («Коли ви востаннє бачили, як заходить сонце?») та гостроту розуму («Люди не такі, якими здаються на перший погляд») при дуже дивній відсутності спостережливості: «Не намагайся зіпсувати вечір», — каже вона, хоча в кадрі яскравий сонячний день.

Наприкінці кілька разів змінюється фінал, а герой Карла виголошує промову з повним сили соціалістичним вигуком: «Ненавиджу гроші!»... І за хвилину з’ясовується, що він сам багатій, і дає два мільйони (доларів? гривень?), щоб донька власника готелю обрала собі того, за кого вона справді хоче вийти заміж.

На моменті епілогу в розмові двох бандюків виринає слово «клоун», як їх визначення всіх героїв. І проникливість цього висновку вражає глибиною й точністю, якщо має за адресата творців фільму, із тією лише різницею, що ці клоуни — несмішні. Проте щасливі — раніше несмішні клоуни навряд чи отримали би доступ до глядача, але нині світ став демократичним — можна випустити на екрани все. І навіть таке, поруч із яким і сумнозвісна «Поліна і таємниця кіностудії» — найгірший український фільм року — може здатися радісним покращенням життя вже сьогодні.

Коли вишукуєш бодай найменшу розраду, за яку може схопитися розум, шокований небаченою раніше настільки низькою якістю продукту, пригадується короткий момент із Вірастюком: один із найсильніших чоловіків планети намагається вибити двері плечем, натомість падає з болем і стогоном. Смішні моменти, коли власника готелю плутають із метрдотелем або коли покоївка влучно резюмує: «Цей готель завжди був для дівчат слушною нагодою вийти заміж», натякаючи на єдиний брутальний спосіб для жінки вийти з долини сліз сільської місцевості. Але й це маленьке «добре» перекриває великий «жах» — той справді можливий промінець надії, що міг би додати світла й тепла, актор Лев Сомов у ролі готельного хазяїна, увів у цілковитий сум: колись театральний геній («Гіркий роман»), Сомов опустився до кінематографічного трешу, й навіть у ньому не зміг стати королем.

... «Навіть якщо ти сюди б притяг рояль з лондонським оркестром, я все одно тебе не пробачу!» — лунає крик зневіреної та ображеної головної героїні, й ти розумієш — це єдине, з чим може ототожнити себе глядач, думаючи про щойно побачене.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
866
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду