Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
11:21
П'ятниця, 31 Травня 2019

Ще не вмерла і nie zginela

1 266
Під час 48-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість», що нині проходить у Києві, відбулася прем’єра важливого документального фільму «Рубіж. Грубешівська операція» Олесі Моргунець-Ісаєнко.
Ще не вмерла і nie zginela
Ще не вмерла і nie zginela

Чому важливого? Бо саме зараз, як ніколи, істотно говорити про спільне і позитивне, а не згадувати роз’єднувальне і зле. Про те добре, що існує чи існувало в стосунках українців і поляків і що може викликати захват, а не бажання схопитися за ніж. Хоча до негативу відчайдушно штовхають різноманітні проросійські політичні сили, що виливається через культурні джерела, на кшталт злопам’ятного фільму «Волинь».

Наразі маємо фільм про не надто поширений серед мас (а шкода!) і практично сенсаційно-фантастичний для більшості момент в історії, коли поляки й українці перестали вбивати один одного, наприкінці Другої світової війни об’єдналися й дали перцю радянським військам. Спільна військова операція Української повстанської армії та польської WIN (Wolność i Niezawisłość, «Свобода і незалежність») – випадок єдиний. Чому – то вже справа істориків відповідати, і бажано не трактувати історію, а відкопати істину. Олеся Моргунець-Ісаєнко в оригінальний спосіб зводить дві паралельні лінії сприйняття історії, котра, як відомо, залежить від того, хто і з якої гори дивиться на події. Щоправда, переможців не судять, і, як було запропоновано ООН, ніхто не піддає сумніву кордони держав після війни. Інакше Україна, пригадуючи всім карти (Київської) Русі, могла б заявити права на чималу частину Європи і великий шматок сучасної РФ.

Фільм, незважаючи на свою документальну форму, дозволяє собі бути трохи ігровим. Таке враження створюється за рахунок переліку претензій, закидів і фактів, що пред’являють одна одній дві сторони: український закадровий голос розказує, що чинили поляки посеред війни. І тут-таки, перебиваючи його в манері сварки і з використанням простої мови, з’являється закадровий голос поляка, який у свою чергу перераховує злочини українців, вчинених під час Другої світової. Врешті, після довгих суперечок і перелічень жахіть від ненависті, образ та звинувачень, обидва голоси погоджуються з вимогою часу бути друзями, братами і побратимами в боротьбі зі страшним ворогом, який, як виявилося, створюючи підстави, стравлював поляків з українцями, таким чином втілюючи старовинний принцип divide et impera – розділяй та володарюй.

Дуже вдало наводилися факти провокацій, які вчиняла радянська влада задля роздмухування національного протистояння між Польщею та Україною. І як це чітко корелюється із сьогоденням: наприклад, введення Сталіним радянських військ до Польщі в 1939 році відбувалося після письмового пояснення потреби захисту дружнього польського населення, яке почало страждати від введення нацистських військ – таке ж пояснення про «захист населення», тільки усне, у 2014 році використав Путін під час вторгнення до Криму і на Донбас. Хоча, як відомо, введення до Польщі радянських та німецьких військ було заплановано Сталіним і Гітлером в епохальному пакті про розподіл Європи, підписаному Молотовим і Ріббентропом.

Щоб розповісти про славну операцію в Грубешеві, автори «Рубежу» провели скрупульозну роботу, пояснюючи розстановку сил, ситуацію та мотиви всіх сторін, починаючи з 1939 року. Причому, закадровий голос більшою мірою говорив не від себе, а читав документи й депеші, що перекидалися між радянськими військовими чи енкаведистами або німецькими військовими. Тобто творці фільму вгризалися в архіви по самі таємні аннали.

Документально обґрунтовуються для глядача і намагання поляків та українців досягти порозуміння. Згадується, як очільник УПА Степан Бандера зміг передати листа ще 1941 року, коли німці його тільки заарештували, у якому наказувалося спільно з поляками вести боротьбу проти нацистів та комуністів, що було проігноровано його побратимами. І так само 1944 року, коли вдалося передати ще кілька листів з наказами припинити будь-які протиправні дії проти поляків. Та лише в травні 1945 року збройне протистояння припинилося й закріпилося ухвалою керівників. І почалася співпраця проти совітів. Бо саме тоді відбувалося жахливе насильницьке переселення народів: поляків, які жили в Україні, переселили до нової, комуністичної Польщі, а українців, які віддавна мешкали на території, що колись перейшла до Польщі, висилали до вже комуністичної України. Так було переселено майже 500 тисяч українців, і більшу частину з них репресували – просто відправили ще далі, на Соловки, в Тюмень, на Урал та інші пекельні місця сатанинського совка, де багато загинуло, і досі невідомо скільки, бо документів вже нема.

Так само, вже знаючи про радянську істину про силу папірчиків («без бумажки человек какашка»), у Грубешеві вояки УПА знищили всі документи в місцевому магістраті, де вже мали справи на всіх іще живих мешканців містечка (половина населення була вбита ще за часів нацистської окупації). Водночас вояки WIN знищили відділок НКВС. Про створення міста, про ситуацію в регіоні та про славний бій можна в подробицях почитати в інтернеті, і навіть більше – з нещасливими викладками про початковий етнічний склад (Г)рубешева і про наслідки полонізації. Натомість, у мережі немає того, що є у фільмі, – інсценування самого бою, зробленого з допомогою камери і комп’ютерної графіки. Надані Українським інститутом національної пам’яті матеріали добре згодилися для відтворення цілком вдалої стратегії бою (і цілком невдалої тактики, адже два будинки, склад зброї та міліцію, атаковані спільними україно-польськими силами, не вдалося взяти лишень через наявність у совітів кулеметів, що не є проблемою і легко долається, якщо подумати). «Показати» бій творцям фільму допомагали і в самому Грубешеві, який тепер остаточно є польським містом, адміністративним центром Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Та й узагалі – допомоги у творців (окрім головного фінансиста фільму – Державного агентства України з питань кіно) вистачало і серед окремих людей, і серед організацій, причому як українських, так і польських.

Прифінальні кадри стосуються Євгена Штендера, сотника УПА і командира куреня «Вовки», що брав участь в операції. В інтерв’ю творцям фільму 95-річний ветеран УПА розповідає про бій і, зокрема, свого побратима з WIN, з котрим уже в еміграції спілкувався до його смерті й котрого називав другом. Це важливий фінальний момент, де є місце і цілком виправданим сентиментам, і ще більш виправданому акценту на перенесенні – якщо можлива дружба між солдатами двох колись ворогуючих сторін, можлива дружба й між цивільними людьми, а отже, і між державами.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1266
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду