16:45
Четвер, 6 Червня 2019

«Молодість» уже не та…

Не буває повної розради, як і повного розчарування. У столичному кінотеатрі «Київ» Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», що пройшов 48 раз, показав українське кіно з позиції кількості, різноманіття і... гнітючої якості. Хоча де-не-де прослизали паростки чогось доброго.
«Молодість» уже не та…
«Молодість» уже не та…

Київська «Молодість» уже віддавна має амбівалентні очікування. Колись культовий фестиваль, мешканець іще більш культового столичного Будинку кіно, він за останні 10-15 років, міняючи локації, перестав однозначно тішити. А минулорічне перенесення часу проведення з чітко закріпленого у свідомості кіноманів та кінокритиків жовтня на травень навряд чи покращило позиції фестивалю. До того ж, як і в будь-якій сім’ї, накопичувалися недоліки, які, на жаль, ніхто не виправляв, тож претензії тільки вкорінювалися в тих, хто їх мав.

Традиційні проблеми фестивалю – це переклад, відсутність чіткості в строках показів і ставлення до журналістів. Наприклад, документальний фільм «Пам’ять: як з’явився “Чужий”» Александра Філіппа був перекладений немов через автоперекладач, а субтитри на екрані вискакували то швидко, то в повторах, то із вставками прізвищ, то накладаючись на англійські титри. Сеанси затримувалися часом на годину, що відбувалося через попередні затягнуті обговорення. А офіційно акредитованих журналістів (а акредитація на «Молодість» для багатьох журналістів платна) не пускали на конкурсні фільми, поки не пройдуть усі, хто з квитками.

Утім, фестиваль може пишатися певним досягненням – ще ніколи не було таких черг, як цього року: на «Національний конкурс: короткометражні фільми» черга тяглася від «Червоної зали» кінотеатру «Київ» з другого поверху по сходах на перший поверх. При цьому на документальний фільм про видатного творця ксеноморфа Ґіґера прийшло людей зо двадцять...

Звісно, чималу частину залу на переглядах чотирьох блоків українських короткометражок становили учасники самих фільмів, але й куплених квитків було ледь не пів залу. Більшість глядачів були молодими, 18-30 років (тобто молодь ходить на українське кіно!), і вони йшли саме на короткий метр, щодо якого у власників кінотеатрів є сумніви в доцільності його демонстрування.

Із заявлених 24 конкурсних фільмів один, «Знебарвлена», вибув через «погану проєкцію», якою не була задоволена режисерка Марина Степанська. І це не пішло на користь конкурсу – Степанська є цікавою авторкою, а більшість представлених фільмів, виявляючи жанрове і тематичне багатство, не мали вартих уваги ідей, а натомість мали низьку професійну якість. Якщо закрити очі на розфокус у кадрі, аматорську акторську роботу і просто режисерську невигадливість і невибагливість, найбільше вбивали історії, їх кумедне й екзальтоване візуальне втілення та нахраписта прямолінійність.

8-хвилинна «Марґо» Анжеліки Устименко показує дівчину, заглиблену ходінням містом, і це – все, і за сюжетом, і за формою, і за меседжем. 13-хвилинна «Нормальна» Діани Горбань та Іринки Громоцької показує героїню з брекетами, до якої чомусь чіпляються на дискотеці, звідки вона втікає, на лавиці знайомиться з дівчиною, а за хвилину та дівчина зникає, і ми розуміємо... що? Що героїня ненормальна і в неї розщеплення особистості та галюцинації? Виникає важливіше питання: про що це кіно? І ще більш дошкульне – для чого воно потрібне?

З короткометражкою «Син» Мар’яни Бурими ситуація ще радикальніша. Дівчинка, яка з дитинства свариться з мамою, вже в підлітковому віці запрошує додому подругу, за цілуванням з якою мама її й застає. На питання, мовляв, дочко, що це було, дівчина відповідає: «Я – не дочка». У фіналі, в лікарні, лікар каже мамі, щоб та не хвилювалася, її постраждала в бійці донька в порядку, на що вже мама кидає сакраментальну фразу: «Вона не донька, а син»...

Гомосексуальний посил фільму зрозумілий, але не в тім річ: фільм, здається, настільки неоковирний і збитий нашвидкуруч, як у радянському анекдоті – «как прибили, так и держиться», що все в ньому працює навпаки задуму. Спершу героїня показана нарваною, агресивною, зухвалою, що точно не робить її позитивним персонажем. Друге – доданий образ асексуальної Чебурашки, з кадрами мультфільм, музикою і самою іграшкою, говорить про те, що героїня сама не знає, хто вона. А її заява мамі – просто грубий пубертатний протест, що крім зла нічого не несе, хоча мама залишається мамою, і згоджується заради своєї дитина на будь-які її бздури.

На мій погляд, лише кілька ігрових фільмів були притомними й вартими мистецького оцінювання. З них перший – Mia Donna Павла Острікова, у якому й ідея, і її втілення майже досконалі (може, тому фільм поставили на сам кінець програми, щоб у глядача залишилися приємні враження?). Хоча він є вже доволі добре відомим, представлявся не тільки на Одеському кінофестивалі минулого року, а й на чималій кількості світових.

«Вічність» Анни Соболевської є теж відомою стрічкою, бо, принаймні, цього року номінувалася на національну премію «Золота дзиґа». Попри великі дірки в сценарії, що роблять незрозумілими вчинки героїв та сюжетні повороти, фільм проявив режисерське розуміння простору та індустріальну потугу компанії-виробника (Limelite) в такому складному жанрі, як наукова фантастика. Якби зшити прогалини, додумати й розширити сюжет і розробити весь концепт – із цього міг би вийти гарний повнометражний фільм.

Натомість «В радості, і тільки в радості» Марини Рощиної – це повністю завершений концепт. Ця щемлива, дуже сучасна соціальна драма є неприємною, просто гидкою, але так само, як і правда про людину, сказана їй у вічі. І, здається, саме таким і має бути кіно – відвертим, хай і дражливим, колючим. Чому людина, лише коли її штрикнеш, задумується про свої неправильні вчинки?

У цьому плані такий самий і анімаційний фільм «Пуповина» Олександра Бубнова. Впевнений, у залі було чимало людей, хто особисто сприйняв сюжет, який образно зображає гіперопіку. Коли мати не розрізає пуповину, що зв’язує її з дитиною, і потім весь час смикає і тягає цю дитину за собою. А вона росте, стає підлітком, а потім і дорослою людиною, але без можливості створити своє власне життя – бо прив’язана до матері в прямому сенсі. І, врешті, зникнення пуповини через смерть матері здатне звести з глузду.

Анімація – загалом одна з традиційно сильних сторін кінематографії України. Якщо відразу не згадаєш чогось вартісного з ігрового кіно, завжди допоможе «Врунгель» Черкаського, «Йшов трамвай №9» Коваля або «Причинна» Щербака. Після «Пуповини» на 48-й «Молодості» анімаційним злетом було «Кохання» Микити Лиськова – безсюжетний майже наркотичний тріп містом з пам’ятником Леніна, у якого вибухає голова, з ядерним грибом, що стає поганкою, і з маленькою людиною, яка вилазить із серця людини великої. Цей мультфільм відібрали до конкурсу міжнародного кінофестивалю в Ансі, і вже наступного тижня його матимуть щастя побачити французи і весь світ. А на «Молодості» він просто відзначився трохи більшими оплесками, ніж інші фільми.

Чи прикра така помірна наша реакція, на відміну від більш розкутої публіки в Котбусі чи Локарно? Чи прикро, що наші фільми з «Національного конкурсу» неможливо було порівняти з фільмами зі «Студентської програми» чи тим паче з «Короткометражного конкурсу»? І як порівнювати загалом «Молодість» з іншими фестивалями? І чи треба порівнювати? Гадаю, треба, вказуючи й на сильні сторони, і на ганебні сторони. Треба говорити про нерозважливість перенесення дат проведення, але й педалювати правильність проведення саме в кінотеатрі «Київ», який саме зараз потребує максимальної громадської уваги, щоб не бути ліквідованим на кшталт кінотеатрів «Україна» та «Кінопанорама». Треба говорити про традиційно сильну програму «Молодості», але й застерегти організаторів від змішування кожного конкурсу із Sunny Banny (окрема програма для фільмів з ЛГБТ-тематикою). Треба говорити про «Молодість», яка вже не є молодою, не є всеохопною, і часто є тенденційною, коли одних ставлять вище за інших, байдуже, яке в кого це «інше».

Проте головну роботу 48-й фестиваль «Молодість» зробив – показав певний зріз українського кіно, сміливо демонструючи неприглядний його вид, дуже помірну якість, де є лише поодинокі зразки, гідні й варті світового погляду на них (хто ж буде чужим показувати погане своє?).

«Сміливо», «зухвало», «гидко», «захопливо», почасти «нерозумно» і «непродумано» – саме такі означення особисто в мене викликав фестиваль, що вкотре дав місту і глядачам емоційну та інтелектуальну розраду.

Читайте також

Фото: molodist.com

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
601
Переглядів
Реклама
загрузка...
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop