17:00
Четвер, 21 Березня 2019

«Давай, танцюй!»: християнська філософія у примітивній обгортці

21 березня в український прокат вийшов один із кінематографічних довгобудів, фільм Олександра Березаня «Давай, танцюй!».
«Давай, танцюй!»: християнська філософія у примітивній обгортці
«Давай, танцюй!»: християнська філософія у примітивній обгортці

Роботу над ним розпочали чотири роки тому. Відтоді Олександр встиг зняти ще одну стрічку, «Шляхетні волоцюги». Бо зйомки «Давай, танцюй!» неодноразово зупиняли через брак коштів. Врешті, чималу суму – яку не розголошують – виділив мобільний оператор «Київстар». Проте дистриб’юторам весь час щось у фільмі не підходило. 2017 року його презентувала прокатна компанія MMD, але він злетів із плану релізів. 2018-го вигулькнув у планах компанії B&H. А цього року знову перекочував до MMD. Може, між дистриб’юторами точилася боротьба за право володіння, а не навпаки?

Якщо дивитися з боку і зважати на орієнтацію виробників на молодіжну аудиторію віку 15–20 років – а це найбільш ласа частина глядацької аудиторії для кінотеатрів, – танцювальний фільм у стилі хіп-хоп, брейк і «контемпорері» з використанням музики Монатіка цілком може виглядати привабливим для прокатника. А якщо повірити на слово ще й продюсеру, який на післяфільмовій прес-конференції серйозно заявляв свій фільм як «реально хорошее кино» і що його треба дивитися, бо «мы много работали», то взагалі перед нами мав би бути потенційний хіт. На жаль, так не вийшло. Попри справді видатну роботу постановників, операторів та звуковиків.

«Давай, танцюй!» вийшов дуже суперечливою креатурою сучасного кіно, коли зміст важить менше за форму, а форма настільки карколомна, що часом хотілося виключити звук і відвернутися, бо під час перегляду неодноразово й наполегливо поставало питання без відповіді: що це було? Тобто ми стали свідками одночасно драйвової експресії танців і вимученої, висмоктаної з пальця історії, дитячих за рівнем акторських робіт і високопрофесійної світло-звуко-знімальної техніки, несмішного гумору, але сміливих кадрів, втомлюючого «кліпового» монтажу й доволі багатого на події сюжет. «Смешались в кучу кони, люди»...

Назагал історія про хлопця, який приїздить до Києва, щоб виграти танцювальний конкурс, а за отримані від перемоги гроші зробити операцію молодшому брату, – зрозуміла, соціально уніфікована і прийнятна для пубертатного глядача. З долученням до історії симпатичної дівчини, кохання до неї й потреби геройського рятування предмета палких почуттів із рук злочинців, випливає щось на кшталт нинішніх американських екшен-мелодрам для підлітків. Вершиною шоу стають самі танці, зняті винахідливо, яскраво, моторно і захопливо. Чим стрічка завдячує операторові Микиті Кузьменку та постановникам трюків і танцювальних номерів. Такого в Україні ще не знімали. Втім, усе псує найважливіше в кіно – деталі. Ці кляті білі нитки лізуть в очі від початку, впродовж фільму, а у фіналі перетворюються на канати, що вивалюються з екрана.

І цьому, як це не дивно, потурає персонаж Римми Зюбіної, мами героя, яка на вокзалі десь-із-Донбасу намагається комічно показати гіперопіку, а виходить несмішна карикатура на недолугих людей. Потім так само чинить персонаж Олександра Пожарського, таксиста з оселедцем, що ганяється за хлопцем із видраним важелем коробки передач у формі булави.

Щоб не перелічувати весь список такого ґатунку ролей, є сенс згадати про Данила Вулицького – одного з небагатьох магнітів у фільмі з цілком сильним тяжінням уваги і точним попаданням в образ – ідеальна аферистсько-бандитська зовнішність із доброю гіперболою реакцій, які й потрібні були для втілення комедійно-злого персонажа (хоча Данило, незважаючи на його акторську професію, під час зйомок фільму працював директором Національної кінематеки України, колишнього «Київнаукфільму», де частково проходили зйомки «Давай, танцюй!»). І це при тому, що роль у нього була епізодична й лише під фінал.

Натомість про виконавців головних ролей – Дениса Реконвальда, Валентину Войтенко і Романа Чухманенка – можна говорити тільки зі співчуттям: намагання, потуги на акторство більше дратували своєю неоковирністю, аніж змушували співпереживати їхнім героям. І біль розчарування фільмом міг би бути трохи притлумлений тим фактом, що артисти не є професіоналами в лицедійстві – їх вибирали півроку на кастингу з-поміж «актерствующих танцоров и танцующих актеров», як чудово висловився режисер. Справді, можна було б закрити очі на дебют. Якби не дика вербальна частина фільму. Якою мовою говорили герої – досі загадка. Як стверджував продюсер на прес-конференції, вони намагалися вигадати (?) суржик для персонажів, адже, на їхню думку, у країні (!) мало хто може добре говорити українською. І це було сказано без сміху, хоч і з усмішкою на вустах.

Ба більше: спостерігаючи за ліпсингом акторів, неважко було побачити російську вимову. Тобто фільм знімався російською, а потім дублювався тією мовою, яку назвали суржиком. Але ж можна було попрацювати над словами, виписати яскраві фрази, погратися на контрастах. Намагання були, а хто ж перекладав сценарій, виробники чомусь так і не сказали. Як і про наявність українських редакторів.

Укупі з левовою частиною російськомовних пісень у фільмі, хай і написаних лучанином Монатіком, концепт фільму «Давай, танцюй!» проситься назвати «зробленим під російський ринок». Хіба що не дуже туди попадає дрібна гомосексуальна сюжетна лінія – один із танцюристів поклав око на головного героя. Втім, ця лінія була швидко й метафорично обрубана головною героїнею, яка сказала, що, мовляв, Попелюшка чекає на принца з правильною орієнтацією... Таким чином, фільм обрубав собі хід до Європи, де за такі вислови можуть і звинуватити у гомофобії.

Цікаво, що одним із персонажів фільму є священик, трохи притрушений і зовсім не класичний, але з довгим волоссям, цапиною борідкою на молодому обличчі і православним хрестом на рясі. І в розмові з танцюристом, ображеним на Господа, він порекомендував тому звернутися до Бога в молитві, зауважуючи на згадку про везіння: «Везінням керує Бог». Від такої мудрої й абсолютно несподіваної у фільмовому контексті фрази може й заціпити. На що, можливо, далекоглядно розраховували виробники, які самі мають стосунок до релігії. Через священика протягується у фільм ідея глибшої, християнської філософії, коли випадковості – не випадкові, забобони є дурницями, а той, хто вболіває за праву справу, отримує згідно з ділами його. І це потужний хід – у маячню з примітивним сюжетом вкласти християнську думку і завуалювати її попом-неформалом.

Таким чином ми маємо вибухоподібну суміш із банальними і часом зовсім несмачними інгредієнтами, але не простим наміром. На хайпі молодіжного збудження від драйву «споживання» фільму виробники можуть отримати аудиторію, яка матиме нагоду поставити запитання: як усе працює у світі насправді? Якщо в порожнечі таке питання виникне, «Давай, танцюй!» справді не стане всуціль змарнованими часом, грошима і глядацькою увагою.

Фото: стопкадр з фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
942
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop