12:30
Понеділок, 1 Жовтня 2018

Волочіться й далі

В український прокат вийшла комедія «Шляхетні волоцюги» режисера Олександра Березаня. Ми отримали ще одну гібридну комедію, яка має прямий зв'язок із давніми традиціями радянського фільмування, що ніяк не вивітряться з кінематографічних гарячих голів.
Волочіться й далі
Волочіться й далі

Більше року тому фільмування цієї стрічки у Львові супроводжувалося скандалом, ініційованим групою культурних діячів, яким не сподобалося, як зображено історію довоєнного Львова. Скандал не призвів ані до припинення фільмування, ані до якогось суттєвого уточнення художнього задуму. Фільмарі зрештою заявили, що їхня картина — музична комедія, а не історичний фільм, тому претензії щодо автентичності не приймаються. Вони навіть натякнули на цензуру. Незрозуміло тільки, навіщо тоді було знімати свою картину в декораціях Львова кінця 1930-х років, а не в сучасних, якщо їх не цікавила історична автентика?

Згадане протистояння цілком зрозуміле, оскільки це вже не перший прихід східноукраїнських кінематографістів на західноукраїнські землі з культурною місією. І щоразу ці кінематографісти знаходять спосіб спотворити галицьке життя: якщо не на догоду комуністичній ідеології, то на догоду так званому масовому глядачеві. Можемо тільки подякувати, що прем’єра фільму у Львові відбулася не 17 вересня…

Що ж ми отримали в результаті? А отримали ще одну гібридну комедію, яка до Львова 1930-х має дуже опосередкований стосунок, зате прямий зв'язок має з давніми традиціями радянського фільмування, які ніяк не вивітряться з кінематографічних гарячих голів.

Первинним задумом фільму була спроба римейку польської музичної комедії 1939 року «Волоцюги» режисера Міхала Вашинського. У картині йшлося про польську дівчину Крисю, яка після смерті свого дядька опинилися в доволі скрутному матеріальному становищі. Вона не хоче знатися зі своєю бабусею баронесою Дорн, яка свого часу була проти одруження сина з оперною співачкою, а тепер прагне налагодити родинні стосунки з онукою; проте Крися ладна радше прийняти допомогу двох вуличних музикантів, аніж мати якийсь стосунок до баронеси. Сповнена розмаїтих пригод, ця історія завершується цілком щасливо — всезагальним примиренням та весіллям.

«Шляхетні волоцюги» зберігають окремі елементи оригінального фільму, проте багато речей цілком невиправдано ставлять із ніг на голову. Скажімо, в оригінальному фільмі вуличні музиканти ховають Крисю від баронеси у школі для шляхетних дівчаток, а в українському фільмі все навпаки — туди її насильно скеровує сама баронеса. Все це виглядає досить химерно і веде до сценарних натяжок. Я вже не кажу про зображення самого закладу для дівчаток, який в українській картині вульгарний за межею пристойності.

Проте в основі «Шляхетних волоцюг» все ж не пригоди Христини та її друзів, а полювання спецслужб за браслетом Олександра Македонського, який начебто може гарантувати воєнні перемоги.

Важко сказати, звідки з’явилася потреба в новій сюжетній лінії, проте вона цілком змінює первинний задум, тож претензії щодо псування милого польського довоєнного фільму можна скерувати туди ж, куди й усі претензії до неісторичності стрічки, себто в порожнечу.

Чого ж тоді прагнули творці українського фільму? Про що фільмували? Якою є суть представленого публіці кінотворіння?

Ключем до розуміння цієї картини є, власне, те саме сюжетне доповнення — історія про браслет Олександра Македонського. Цей сюжет одразу перекидає нас із довоєнного польського фільму на поле інших кінематографічних алюзій, на які, ймовірно, орієнтувалися люди, які створили «Шляхетних волоцюг».

Браслет Македонського у фільмі називається поряд з іншими сакральними артефактами — Ковчегом Заповіту та списом Лонгина, які Гітлер начебто вже здобув. Це відсилає нас до знаменитої трилогії Стівена Спілберга про Індіану Джонса. З цих картин відомо, що німцям не вдалося захопити Ковчег та інші подібні речі, проте наші кінематографісти вирішили переграти кіноісторію й полем остаточної битви за долю людства обрали довоєнний Львів. Звісно, така претензія цілком зрозуміла (чому б і ні?), проте чим вона підтверджується?

Стрічки про Індіану Джонса є вдалою сумішшю розмаїтих жанрів, але всі вони тримаються на конфлікті між цивілізацією, що мислиться як певна культурна місія, та варварством, поданим як вивільнення архаїки. Демонструється це протистояння відверто іронічно, у постмодерністському глузливому ключі.

Спілберг збирає свої фільми з безлічі розмаїтих культурних стереотипів та кодів, які інколи переростають у гротеск і карикатуру. Зокрема карикатурними в його фільмах постають німецькі нацисти, показані як втілення обмеженості, солдафонства, неуцтва, пихи та садизму. Їм протистоїть Індіана Джонс, який хоч і зізнається в ненависті до нацистів, проте не декларує жодних ідеологічних постулатів.

Він полює за важливими артефактами, щоби помістити їх у музей, іншими словами, він хоче убезпечити людей від прагнення повернутися до правдиво сакрального, магічного, яке здатне привести до катастрофічних наслідків. Місія Індіани Джонса — вберегти людство від того, з чим воно не зможе дати ради. Подібна концепція дає широке поле для кінематографічних вигадок та рефлексій.

«Шляхетні волоцюги» з таким сюжетом працюють доволі своєрідно. Вони також демонструють варварство, причому не тільки німецьке, але й радянське, сталінське, оскільки в картині діють карикатурні офіцери НКВС, які, вочевидь, прийшли з четвертої частини фільмів про Індіану Джонса.

Проте з альтернативою цьому варварству в них виникають проблеми, оскільки вони не мають свого Індіани Джонса. Є карикатурні вороги, проте ніде взяти енциклопедично освіченого професора археології з батогом у руці. Два батяри в картині, які здебільшого зайняті крадіжками, пияцтвом, розпустою та бійками, допомагають Христині, проте вони нічого не тямлять в артефактах.

І ця ситуація змушує нас думати, що наслідування стрічок про Індіану Джонса мало суто зовнішній характер, бо насправді копіювалися інші зразки, а саме радянська комедія, для якої що браслет Македонського, що його шолом — різниці ніякої.

А немає різниці тільки тому, що весь культурний контекст, на який спираються фільми про Індіану Джонса і на який не спираються наші кінематографісти, лежить дуже далеко за межами радянського кінематографа та радянської цивілізації загалом. Цей контекст — спадок західного світу: правдива віра, правдива культура, конфлікт через сакральні артефакти, які мають значення самі по собі, а не є тільки приводом для творення сюжету популярної комедії. Подібного тут ніколи не знали і, наскільки я розумію, знати не хочуть.

Відтак творили і творять гротески, міркуючи, що баронеса — це просто слово серед слів, суцільна умовність, і що можна будь-кого взяти й переодягти в баронесу, якщо захотіти. Тому іншого результату годі було чекати.

Загалом стрічка «Шляхетні волоцюги», навіть без урахування кіноконтексту — і польського, й американського, й радянського — і без врахування історичних та жанрових умовностей чи чогось схожого, виглядає вульгарним, дуже своєрідним видовищем, яке вкотре змушує соромитися багатьох зразків сучасного національного кінематографа.

Фото: кадр із фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1115
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop