11:14 / 20 Вересня 2018
11:00
Неділя, 3 Червня 2018

«Молодість»: депресивна картинка національного конкурсу

Дивно, але велика частина наших режисерів, вибудовуючи фактуру кадру, забували про сюжет і жанр. Або навпаки — потрапляючи в жанр, псували його зайвими деталями-сценами.
«Молодість»: депресивна картинка національного конкурсу
«Молодість»: депресивна картинка національного конкурсу

Якщо оцінювати одну з програм кінофестивалю «Молодість», «Національний конкурс», як репрезентацію української кінематографії, складається депресивна і страшна картина. І страхітливу діру розпачу й бажання зрозуміти, чому так, не прикрити відповідями в дусі «кіно буває різне», «хто ти такий?» чи «ти нічого не розумієш!». Поодинокі сплески таланту тонуть у болоті непрофесіоналізму й елементарного нерозуміння, як сказати те, що хочеться.

Невідомо, чи є симптомом те, що лише останній блок «Національного конкурсу» вперше за три дні демонстрування програми зібрав повний зал. Чи причиною стала субота, чи «Книжковий арсенал» вже трохи знудив, чи, може, підготовку до іспитів захотілося відкласти і подивитися щось добре, що ближче до тіла. Розчарування відвідинами 47-ї «Молодості», на сеансах якої траплялося по 10–20 людей, ще доведеться популярно роз’яснити організаторам, які вперто, зухвало й сенсаційно перенесли дати проведення фестивалю із середини осені на кінець весни, чим змінили впорядкований фестивальний графік останніх 46 років... Навряд треба шукати доленосний знак чи зраду в такому, це лише збіг.

22 фільми програми курсували у хронометражних межах від шести до 32 хвилин, більшою мірою стосувалися сучасності, а за жанром були або мелодрамою, або драмою. Вилазки в минуле чи в експериментальні форми робилися радіально, вкрай рідко, й загалом так, що краще б не робилися. Комедій траплялося мало, але ті, які були, щоразу викликали ажіотаж. Хіба це не підказка, що публіка — і фестивальна також — найбільше любить? Та комедія — жанр важкий. Часом у режисера сприйняття одне, а у глядача — діаметрально інше. Як вийшло з фільмом Віри Яковенко «Що якщо», комедії, доведеної до гротеску, котру саме режисерка на питаннях-відповідях після перегляду назвала «важливою драмою». Свій «Урок риболовлі» Кирил Жеков теж назвав трагікомедічним, хоча замість трагізму чи комедії варто було б усе ж вставити фарс. «Ніч з Наталею» Андрія Бондаренка, здається, найлегше було б зарахувати до комедії… якщо б було смішно, а так ситуаційні дотепи без чітко прописаних жартів у сценарії та з імпровізаціями зробили 27-хвилинну короткометражку затягнутою спробою поєднати непоєднуване — авторське з жанровим.

Та найбільше збивали з пантелику поєднання ігрового з хронікальним або з документальним чи просто хронікальне. Наприклад, Антон Сьомін у своєму «Маніяку» до студентської за якістю художньої частини долучає домашнє відео з ютубу, але і те, й інше, й у сполученні виглядає грубим і дисгармонійним. «Інтербачення-Львів» Станіслава Мензелевського, Анни Онуфрієнко і Еліаса Парвулеско — хроніка з авторським (?) текстом про перші телевізори і телепрограми у Львові — можна сприйняти як документ епохи і додаток до якогось пізнавального фільму, але в жодному разі не як окремий фільм. Так само і Dendro Dreams Тети Цибульник і Еліаса Парвулеску: левову частину часу ми бачимо статичні кадри особливих 15 дерев України, а у фіналі йде жорсткий ігровий авангардом з іще жорсткішим музичним авангардовим супроводом. І це розтягли на 24 безсенсовні й украй болючі хвилини, чомусь укупі названі фільмом… Звісно, в даному випадку головне питання до відбірників, як таке могло потрапити в конкурс і чи варто брати все, що присилають, без оцінки.

Дивно, але велика частина наших режисерів, вибудовуючи фактуру кадру, забували про сюжет і жанр. Або навпаки — потрапляючи в жанр, псували його зайвими деталями-сценами. Ярослав Коротков у такій собі містично-драматичній «Камалоці» із сюжетом, загорнутим у кільце, виявляє жанрові ознаки лише наприкінці фільму, перед цим впадаючи у відверто артистичне божевілля, що драму перетворює на фарс: героїня загинула, про що не підозрює; у вигляді духу вона ходить містом, їде машиною, гуляє лісом, де зненацька починає співати пісню про «страну оленей»… Часом виходило не кіно, а соціальний ролик, як у Ріти Кузьміної в «Анахаті», де зі вселенською добротою й мудрістю говориться про те, що свої проблеми можна вирішити через обнімашки і, таким чином, віднайдення любові. І меседж, звісно, не є поганим, та й форма подачі доступна, жива і весела, та це не тягне на фільм у конкурсі «Національний конкурс». Чому? Певно, для цього потрібно було би зрозуміти, що не будь-яке скупчення кадрів, навіть нанизаних на стрижень художнього задуму, може називатися кіно. Задум режисера навіть не обов’язково «розуміти», бо режисер, як суб’єкт, непередбачуваний і вільний у своїй фантазії. На прикладі Годара чи Тарантіно ми побачили, що й професію не обов’язково вивчати в інституті, а можна й у кінотеатрах та салонах відеопрокату. Але має бути вибудуваний відеоряд, ідеї, втілені так, аби на них «повівся» глядач. У «Штангісті» Дмитра Сухолиткого-Собчука однозначно не зрозуміло, чому головний герой такий гальмо і, займаючись силовим видом спорту, може сидіти-лежати, мов камінний істукан, не реагуючи ні на смерть батька, ні на залицяння своєї дівчини. Але чіпляє те, як побудовано кадр, яке в ньому світло, як рухаються персонажі і як одне слідує за іншим. Усе разом створює драматургію образу, хоч образ цей і не є на 100% прозорим для глядача. А фінальний вигук героя, що тренується «з тінню» перед дзеркалом — «Даааа, б…ть!» — це емоційний вибух, який знаходить у пам’яті алюзії з «Американського психо» і «Таксиста». Ось це — кіно.

Чи «Поза зоною» Нікона Романченка. В ньому світ героїні показано з моторошною й напруженою деталізацією, але статика паралельних механістичних ліній пересікається динамічним перпендикуляром емоцій, коли вона дзвонить сину, а телефон відповідає: «Зараз, на жаль, відсутній зв'язок з абонентом». Напруження очікування зростає, героїня метушиться, паралельні лінії пришвидшують свій біг, і знову — бам — «…відсутній зв'язок з абонентом». Напруга доходить до меж терпіння, коли, нарешті, син відгукується, і весь зал — повірте, весь! — вдячно пускає сльозу-розраду. А там ще є епілог… Ось це — кіно.

Причому ускладнення процесу зйомок не завжди означає збільшення «кінематографічного градусу». «Київська історія» Михайла Маслобойщикова проходиться багатьма локаціями столиці, і направду викликає усвідомлення важливості історії, тим значнішої, що стосується російсько-української війни. Але дружбу двох хлопців, україномовного киянина й російськомовного хлопця з Донбасу, можна було би втілити в камерну драму, і ніскілечки не зрадити темі та серйозності. Так історія вийшла трохи розхристаною, менш концентрованою, втім, повноцінною й теж кінематографічною.

«Молодість» цілком може втішити, і часом таке траплялося, десь в епізодах, в окремих кадрах, у звучанні музики. Так місцями захоплювали «Цвяхи» Ахмеді-Ернеса Сарихаліла — і дивовижними кольорами, і героєм-хлопчиком, і історією про спалений дім у Криму. Шокували — правильно! — «Сильні духом» В’ячеслава Бігуна — малюнками й історією про затриманого в Росії й довго катованого Юрія Яценка. Тішили «Гойдалки» Валерії Сочивець — добре проробленою історією, зі смачними деталями і фіналом (який, усе ж, потрібно було скоротити для драматичності на 20 секунд). Словом, «Молодість» може, але як же довго треба працювати над собою, аби хоч на краплю з’явилася мудрість…

Фото: cutinsight.com

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
932
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop