Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»

Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»

27 Травня 2018
3915
27 Травня 2018
15:00

Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»

3915
Про життя і війну. Три фільми — «Поза зоною» Нікона Романченка, «Гойдалки» Валерії Сочивець і «Київська історія» Михайла Маслобойщикова — як один зріз часу.
Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»
Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»

27 травня відкривається 47-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». А одним із його головних завдань було й залишається відкриття нових імен і нових фільмів. Такими будуть короткометражки «Поза зоною» Нікона Романченка, «Гойдалки» Валерії Сочивець і «Київська історія» Михайла Маслобойщикова, що як прем’єри входять до фестивальної програми «Національний конкурс».

Цих трьох режисерів можна сміливо, але й відповідально зарахувати до найбільш перспективних молодих творців, які цілком розуміють, що роблять — тобто мають розум і вміння й таким чином тримають сучасність за бороду. Всіх їх об’єднує кілька речей. По-перше, вони друзі й належать до об’єднання з навмисно провокативною абревіатурою СУК — «Сучасне українське кіно». По-друге, їхні фільми, незважаючи на різні завдання й цілком самобутні ідеї, стилістично схожі — вони яскраво модернові, динамічні, зі рвучким і швидким переміщенням сцен від однієї локації до іншої, й навіть «Гойдалки» з їхнім принциповим режисерським завданням «статичності» подібні до «Поза зоною» і «Київської історії». Михайло Маслобойщиков висуває свою версію: «Схожість у стилістиці є, можливо, тому, що ми давно працюємо разом. Ми дивимося, що кожний із нас робить, і, може, підсвідомо у нас з’являються схожі риси».

Та фільми схожі й соціальними меседжами, і однією з наріжних тем — батьки і діти. В «… зоні» матір напружено чекає на дзвінок сина, який явно є солдатом і перебуває на фронті. В «… історії» батьків напряму не показано, але те, що малий хлопець — за деталями фільму очевидно є переселенцем — батьків втратив, читається в його самотності й депресивній поведінці. У «Гойдалках» син вчинив щось недобре й перестав говорити, з приводу чого батьки дуріють. «У мене є молодший брат, — розказує Валерія, — і коли я дивилася, як мама з ним спілкується, в мене виникла думка, що вона його любить більше за мене. Для фільму я писала характери, виходячи із цієї ситуації, і просто придумала обставини, в яких вони могли б проявитися». Для Нікона конкретна ситуація слугує засобом для узагальнення. «Коли я поїхав із дому, — каже він, — переїхав до Києва й почав жити сам, мені мама дзвонила п'ять разів на день. У мене був стан типу “режим очікування”, як у Хуліо Кортасара: “Життя — це зала чекання”. Це я зараз кажу про форму, а про героїню: як би це гучно не звучало, для мене йшлося про відображення всієї країни в одній жінці». Цікаво, що й Михайло теж апелював своєю історією до країни: «Я намагався відобразити своє відчуття, коли почався Майдан. Я сильно співпереживав дітям, бо вони, на відміну від батьків, не могли вибрати свою долю. Вони були заручниками обставин».

Болючі переживання героїв — основа трьох короткометражок. Це одночасно й рефлексії режисерів на реальність, і намагання пояснити собі ж, що відбувається в них у душі, а заразом — і зовні, в житті. Війна в країні, яка обороняється від агресії монструозного сусіда, так чи так змушує на це реагувати. Хтось впадає в маразм і ламає сім’ю, хтось стверджує, що нічого не відбувається, й зариває голову в пісок курортних пляжів світу, а хтось краде велосипеди, як у «Київській історії». Михайло стверджує, що відправною точкою для його фільму була крадіжка велосипедів одночасно в його оператора і ще кількох знайомих. «Я подумав, що це цікавий маркер часу. Як у Де Сіки в його “Викрадачах велосипедів” — режисер саме в такий спосіб хотів показати свій час. У мене немає стилістики неореалізму, але мені хотілося вкарбувати важливий для мене 2014 рік».

Час хвилює всіх героїв і всіх творців фільмів. Це така константа життя, коли ти весь час перебуваєш у русі, бо інакше не можеш, інакше збожеволієш, не встигнеш. Це константа XXI сторіччя. У «Гойдалках» подруга героїні намагається встигнути врятувати дитину — зібрати гроші і зробити їй операцію, бо інакше смерть. У «… зоні» час — це так само смерть, адже чим довше немає дзвінка, тим певніше для матері, що з сином сталося щось непоправне. В «… історії» все є часом — намагання хлопця з Києва не думати про війну, хоч постійно на неї натикається, а для хлопця з Донбасу — намагання не згадувати про війну, в якій непоправне вже сталося. І все це, ця реальність і наше буття в ній, вимагає переосмислення, віддзеркалення. Тож не дивне звернення режисерів до реалізму. У випадку з фільмом Романченка навіть до гіперреалізму: він вдається до буквального й дуже детального змалювання життя героїні, й кондитерська фабрика постає самим простором, у якому вона живе. Потім камера неухильно слідкує за нею, за кожним рухом голови, за сльозами, закушуванням губ, заплітанням волосся, розмовами з чоловіком, стоянням між фонтанами, сидінням посеред зруйнованого будинку. А потім, у фіналі, цей геніальний погляд — у камеру, ніби вона побачила, що за нею стежить… час? Нікон: «Майбутнє — за документальним кіно. Мене приваблює гола правда, життя, яке ти хочеш фіксувати. Поєднання очікування нації з “підвішеним станом” кожного з мешканців країни». Валерія: «Хочеться відображати реалії, а не придумувати їх. Що бачиш тут і зараз. Щоб це було найбільш правдиво для глядача». Михайло: «Я сильно не прагну до реалізму. Мене цікавить суб’єктивне відчуття реальності. Але воно працює, якщо є йому якась противага: якщо є світ, який бачать всі, отже є моменти, які видні лише для героя». Якраз щодо останнього в Маслобойщикова є чудова сцена, коли київський хлопець повертає на своєму велосипеді й ніс до носа зтикається з БТРом, а потім, вдивляючись в обличчя бійців на броні, бачить в одному з них себе. «Одного разу, — розказує режисер “… історії”, — я спитав у свого продюсера, Ельміри Асадової, чи можна додати БТР, на що вона відповіла “нема нічого неможливого”. І я за це її дуже поважаю».

Загалом зйомки саме цих короткометражних фільмів створили неабиякі проблеми, адже режисери, піднесені у власних очах через фінансову підтримку Держкіно, стали занадто сміливими й розширили свої локації та час зйомок до надмірних меж. Наприклад, Нікон Романченко, який перед цим не знімав півтора року, хотів, як йому коментували, здається, зазняти все, в результаті зробив власну, режисерську версію фільму на 70 хвилин, звісно, для Держкіно потім скоротив її до 25 хвилин. Михайло Маслобойщиков «захотів, щоб було багато сцен — як тренування перед майбутнім повнометражним фільмом», і «жодної локації у фільмі не було безкоштовної», «навіть метро», — підказує Валерія. А Валерія взагалі мала особливу, екстраординарну проблему: «Як це не дивно, було важче працювати, коли — вперше! — з’явився бюджет. Бо раніше ми працювали “на колінці”. А тепер за кожний крок потрібний звіт, за кольорокорекцію потрібно платити 20 тисяч, хоча раніше її робили за так, по дружбі…».

Ще один спільний момент в означених короткометражках — війна. Але війна не натуралістична, без бойових дій і стрілянини в кадрі. У «Гойдалках» стрілянина лише чується, коли герой грає в комп’ютерну гру. В «… зоні» війна — у волонтерських зборах на потреби армії, у морзі, куди привозять вбитих воїнів, у чеканні на дзвінок із фронту. В «… історії» крім новин про російську інтервенцію і БТР, є сцена, де хлопець із Донбасу питає у хлопця з Києва. «Ти знаєш, що це?» «Ні». «Це камера з дрона». «З якого дрона? А де ти її знайшов?» «Біля дому». «А де твій дім?» Мовчання.

«Мені хотілося зробити фільм про війну без війни в кадрі», — каже Нікон. «Я намагався жити життям, яке ігнорувало війну, — каже Михайло. — Але в цьому якраз і є драматизм історії, що навіть якщо ти замкнешся в колі своїх інтересів, вона все одно прийде до тебе, у тій чи іншій формі». Валерія продовжує: «У мене фільм починається з вибухів, які чуються з навушників героя. Війна бентежить, і про це говориш, але хотілося би про це говорити не напряму». І режисери про це говорять не в лоб, і часом так сильно, що могли би позаздрити творці й «Добровольців Божої чоти», і «Першої сотні».

До прикладу, в «… зоні» героїня рухається ніби географічно з заходу, Тернополя, через центр, Київ, на схід. Монотонна робота на фабриці зміняється багатолюдною й активно-веселою столицею й переходить спочатку в морг-із-невідомими, а потім у-руїни-десь-там. Цей рух вражає, ці картини вражають, бо в голові глядача створюють жахливу картину буття, в якому війна чи-то-є-чи-то-немає, але морги існують, і жах втрати теж.

В «… історії» десь про це ж неймовірно влучно «проказує» останній кадр: двоє героїв фільму, проходячи алеєю на бульварі Шевченка, випадково потрапляють у кадр, коли фотографуються українські бійці. Таким чином вони потрапляють у кадр самої історії, хоча не мають до неї стосунку, не мають стосунку до війни, де щодня — щодня! — гинуть чиїсь сини, чоловіки й батьки. Цей кадр каже дуже багато — що поза життям існує війна, що поза війною існує життя…

Складені певною мірою в одне ціле, три короткометражні фільми об’єднання молодих кінематографістів «СУК» роблять роботу як ціле психологічне відділення — шокують і лікують, тішать і змушують задуматися, при цьому будучи одночасно й потужними мистецькими виявами українського кіно, й соціально-важливими вчинками, потрібними, очікуваними і бажаними для глядача. Навіть для того, який не думає про Україну, дітей, війну. Або навпаки — саме для такого, щоб він задумався.

Симптоматично, що кожен із режисерів — і Нікон Романченко, і Валерія Сочивець, і Михайло Маслобойщиков — готують повнометражні проекти. Реальність змушує, а час іде.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3915
Читайте також
27.12.2018 11:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 932
05.06.2018 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 524
03.06.2018 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 191
01.06.2018 16:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 800
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду