Із Німеччини до України

Із Німеччини до України

1 Червня 2018
1815
1 Червня 2018
16:30

Із Німеччини до України

1815
У позаконкурсній програмі 47-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість» показали несподіваний фільм — «Остання подорож Леандра», про старого німця, який, згадуючи Другу світову війну, вирішує перед смертю помандрувати до України. Саме в той момент, коли почалася інша, російсько-українська війна.
Із Німеччини до України
Із Німеччини до України

Сказати, що ця стрічка здивувала, — не сказати нічого. Ба більше, вона перевершила подив навіть від фільму-відкриття, «Рила», режисерка якого, Малгожата Шумовська, здається, вже так збиткувалася з церкви, доводячи блюзнірство до гротеску, що втратила майже всіх своїх глядачів на Поштовій площі, де, власне, і проходило відкриття. Центральне місце серед чисельних питань, спричинених «Останньою подорожжю…» , займає оце: через що було зроблене таке кіно? Наступне: хто саме спонукав творців до такого кіно? А поруч: який посил у цьому є головним — покаяння? вибачення конкретно перед кимось? перед ким?

Як тільки помела його дружина, 92-річний німецький дідуган Едуард Леандер (Юрген Прохнов) збирає свої нехитрі пожитки у старезну валізу, пише доньці записку «їду в Україну» і біжить на поїзд Берлін — Київ. Та за ним до поїзду приїздить онука Адель (Петра Шмідт-Шаллер), достатньо відірвана, щоб не пустити діда самого, піддатися на залицяння напівросіянина-напівнімця на ім’я Лев (Тамбер Туіск) і, таким складом, поїхати спочатку колією до Києва, потім машиною до Луганська і врешті човном — до Росії. Аби дід приїхав до місця, де під час війни жила його українська кохана й де тепер він, колишній офіцер Вермахту, нарешті промовить страшні слова правди про себе.

«Остання подорож Леандра» нагадує велике, на 107 хвилин, відео- й аудіозізнання. У якому той, хто був в основі запуску фільму у виробництво, так само як і головний герой, певно, на смертному одрі, постановив собі полегшити душу й розказати про гріхи молодості. А саме за участь у війні, за офіцерство, за членство в армії нацистської Німеччини. Але як же дивно це зізнання виглядає — опосередковане, втаємничене й доволі узагальнене. Бо немає інформації, що, наприклад, сценарій писався за історією життя такого-то німця, який служив на такому-то фронті, зробив такі-то вчинки. Так само не має й інформації про мецената, спонсора чи бодай натхненника картини. Цілком імовірно, що ця історія стосується дідуся когось зі сценаристів — або Ніка Бейкера-Монтейса, за сумісництвом режисера, або Александри Уммінгер. І це найбільш реалістична здогадка: художність фільму може притлумити документ епохи, а зізнання зроблено все одно, й таким чином знайде свого адресата, ким би він не був.

Хоч, звісно, узагальнення теж підходить. Бо у фільмі є багато щирості, й це видно у прагненні довершити стрічку, незважаючи на купу сценарних ляпів, лубочні діалоги, на технічні труднощі зйомок у непідготовлених локаціях в іншій країні, на бюджет, точно подвоєний в умовах українських реалій (так було з канадським фільмом «Гіркі жнива» Джорджа Менделюка, який попервах мав кошторис менше 10 мільйонів доларів, а після зйомок в Україні в підсумку досяг суми в 20 мільйонів).

Фільм знімали в Берліні, у справжньому українському поїзді, в Києві на вокзалі, на вулиці Льва Толстого, на площі Слави поруч із готелем «Салют», у квартирі, машині, потім у Луганську, на дорогах, де стоять блокпости, у старій багатоповерхівці, у старій сільській хаті, на полі, поруч із річкою, в іншій машині, на човні, що пливе, — і я точно ще щось призабув. І це все заради великої мети — знову перепросити за вчинене 75 років тому зло. Причому співчуття — в героя ж тільки-но померла жінка! — забирають у діда майже одразу, коли його донька розказує вже своїй доньці неприємний факт із життя: перед одруженням він кинув своїй майбутній дружині вкрай дивну фразу, мовляв, я ніколи тебе не кохатиму, але якщо хочеш, я візьму тебе заміж. Хто ж так по-свинськи поводиться? — одразу постає питання. Відповідь виринає згодом — той, хто вже когось кохає.

Потім у поїзді, коли відкривається факт служби Едуарда у Вермахті, одна з пасажирок згадує Бабин Яр і десятки тисяч замордованих. Так клеймо «військові злочини» виникає вперше. Вдруге — коли вони приїздять до квартири Лева і заходить розмова за Другу світіову. І втретє — на фіналі, під час акту самобичування: біля хати своєї коханої, вже як 40 років спочилої, він зустрічає свого підлеглого, місцевого, і змушує його сказати вголос, щоб усі чули, — що вони розстрілювали військовополонених і що це наказував зробити саме він, Едуард.

Далека від звичних фільмів, «Остання подорож…» для нас із очевидних причин є винятковою. Причому друга половина настільки занурює в сюжет, що забуваєш десятки білих ниток, які впадають в око на полотні цього епічного роад-муві з чудернацькою трійцею горе-мандрівників. Наприклад, як онука вмикає телевізор і відразу бачить типу репортаж чи з донецької-луганської областей, чи з Криму, про сепаратистів і захоплення адмінбудівель. А потім переключає канал і потрапляє на схожий репортаж. І це — в Німеччині! Потім, коли опиняється в поїзді, не париться, що не має квитка. А доїжджаючи до кордону — не париться, що не має закордонного паспорту, й коли їде на схід і зустрічається з сепарами — що взагалі не має жодного документа. Білі нитки «стирчать» і з нового «друга» онуки, того самого пасажира російського походження: виявляється — дуже вдало! — він має брата, військового, колишнього беркутівця, якому вже в Україні переконливо, але з диким німецьким акцентом намагається втовкмачити, що стріляти в людей на Майдані не можна було, і який — несподівано! — воює за сепарів, але допомагає дивній трійці вибратися з халепи. Дико смішно, як відібрані на ролі деяких українців та сепарів німецькі актори намагаються говорити російською чи українською. А коли Лев матом кричить про анексію Криму — це смішно крізь сльози.

Яскраво проукраїнська позиція творців фільму місцями засліплює. Бо така навмисність і прямолінійність не робить меседж сильним, навпаки: коли тобі кажуть в очі — беріть, бо це найкраще, автоматично виникає сумнів. Утім, відсутність тонкості в розумінні сценаристів, як потрібно було подати політичні моменти в сучасній українській ситуації, добре компенсується грою акторів, зокрема, звісно, Юргена Прохнова. Все же недаремно на цьогорічній «Молодості» йому присуджено приз «за внесок у світове кіномистецтво», актору із 44-річним артистичним стажем, роботою в Німеччині та Голлівуді. «Човен», «Сьоме знамення», «Англійський пацієнт» — вони були вартими уваги фільмами й мали переконливі ролі Прохнова. А в «Останній подорожі…» актор зіграв найкращу свою роль за останні 20 років, ніби це він був тим, хто мав пройти шляхом, мов хресною дорогою, проїхати пів-Європи, щоби спокутувати гріх. Йому добру компанію склала Петра Шмідт-Шаллер, дуже органічна і смілива в амплуа імпульсивної та нарваної дівки, здатної до крайнощів, але, зрештою, нещасної, бо не мала кохання.

Нерівний, помережений білим, із поодинокими пришелепкуватими діалогами й загальним акцентом із фільмів категорії «Б», «Остання подорож Леандра» все ж виявився неординарною подією на «Молодості». Та попереду ще майже тиждень!

Фото: kino.de

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1815
Читайте також
05.06.2018 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 539
03.06.2018 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 212
27.05.2018 15:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 934
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду