«Будинок “Слово”»: чи є шанси на вічність?

«Будинок “Слово”»: чи є шанси на вічність?

9 Листопада 2017
7683
9 Листопада 2017
10:44

«Будинок “Слово”»: чи є шанси на вічність?

7683
Як донести до масового глядача документ епохи, важливість якого для українців можна порівняти хіба що з віднайденням світовими вченими «загубленої ланки»?
«Будинок “Слово”»: чи є шанси на вічність?
«Будинок “Слово”»: чи є шанси на вічність?

Восьмого листопада в кінотеатрі «Жовтень» відбулася київська прем'єра документальної стрічки Тараса Томенка «Будинок “Слово”». Фільм присвячений долям покоління «Розстріляного відродження». Кіносценарій «Будинок “Слово”», авторами якого є Тарас Томенко і Люба Якимчук, є переможцем «Коронація слова 2015».

Розкриваючи для мас суть терміну «Розстріляне відродження», документальний повнометражний фільм Тараса Томенка робить це так майстерно й так оригінально, що, з одного боку, відчутно резонує із сьогоденням, а з іншого — претендує на місце в історії, принаймні, українського кінематографу.

Презентований у рамках Варшавського кінофестивалю, фільм не був відзначений якимось із призів. Імовірно, через труднощі перекладу. Адже «слів» у цьому «Будинку…» багато, і всі вони озвучуються українською мовою і з певною інтонацією, а «слова» та «інтонація» мають свою концепцію, в чому й виявляється оригінальність.

Будинок «Слово». Вид згори

Вербальна частина фільму не є звичним для документального кіно закадровим текстом автора. Це міріади фраз самих героїв фільму — тих самих письменників, поетів, режисерів, акторів і композиторів, яких 1929 року поселили в новому й повному вигод будинку на вулиці Червоних Письменників, 9, у місті Харкові (тепер вулиця Культури) і яких із 34-го по 37-й роки або розстріляли, або зламали і приручили до корита комуністичної партії. Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Зеров, Наталя Ужвій, Павло Тичина, Микола Куліш, Раїса Троянкер, Володимир Сосюра, Михайль Семенко і десятки інших «говорять» у фільмі цитатами зі своїх творів та листів, із газетних статей і «зізнань» у катівнях НКВС. А їхні «розмови» звучать не у стримано діловому тоні, а саме так, як і закладалося — з іронією, зі сміхом, романтично чи із люттю. Актори, що це озвучували, своєю грайливістю фактично оживили давно забутих, давно померлих людей. Чи це варто уваги? Це варто й поваги — до всіх творців, які зробили титанічний труд підняти приховану інформацію з архівів НКВС-КГБ, і оприлюднити її. Тепер питання в тому, аби ця праця не стала Сізіфовою.

Як донести до масового глядача документ епохи, важливість якого для українців можна порівняти хіба що з віднайденням світовими вченими «загубленої ланки»? Певно, краще було би ставити складнопостановочний і дорогий блокбастер, і глядач, захоплений перебиранням формального лушпиння, міг би проковтнути й потрібні для його душі сенсовні зерна (подібно до того, як дитині, аби вона з’їла вітаміни, підсовують разом із котлеткою ще й яблучко). Проте ні меценатів таких щедрих немає, ні продюсерів настільки сміливих (і божевільних), щоби фінансувати дорогий фільм із такою немасовою ідеєю. Тому зробили 80-хвилинну стрічку за 900 виділених Держкіно тисяч гривень. Та вийшло неабияк. Вийшло відмінно, привабливо і смачно. Хоча з присмаком журби і туги.

Лесь Курбас - один із мешканців будинку

Відмінною і привабливою є сама структура фільму. Вже означений вище «цитатний» текст рухається не лінійно, а стрибками — від однієї квартири будинку «Слово» до іншої. Українські митці були розподілені по 66 квартирах будинку, і кожна квартира прослуховувалася, маючи мікрофони-жучки в телефонах, у лампах і навіть у стінах. Глядач «ходить» між квартирами й «чує» голоси Хвильового, який «говорить» із Сосюрою, або Курбаса з Хвильовим, або постріл Хвильового, котрий своїм самогубством перший виявив спротив системі, в яку всі вони так необачно повірили, через яку почався голодомор і через яку всі вони, герої фільму, врешті загинуть.

За сотнями чорно-білих фотографій, поїздом із минулого в теперішнє протягнутих на екрані, іде насичений монолог, діалог і полілог митців, спочатку веселих, оптимістичних ерудитів, а потім — заляканих, шокованих і розгублених жертв. І це неймовірно проникливо: за тим, що відбувається і що чується, легко спостерігати, й це легко абсорбувати, бо грайливість озвучки пожвавлює, а персоналізація героїв, їхня «живість» за рахунок прямої мови, дає шанс ототожнити себе з ними. Таким чином глядач вгрузає в запропонований матеріал, як бур у гірську породу, і чимдалі сильніше вгрузає. З кожною екранною хвилиною, вміло насиченою візуальною інформацією і звуками, ти все більше стаєш частиною дійства. І з часом тебе починає охоплювати жах, як він охоплює й героїв — заарештованих, підданих допитам і тортурам, примушених дати показання проти самих себе про те, чого вони не робили, змушених благати про життя, але не почутих… Більшість із них, ув’язнених в ГУЛАГу, протягом чотирьох днів, із 27 жовтня по 1 листопада, було розстріляно в урочищі Сандармох, у Карелії. Тоді розстріляли 1111 чоловік. Символічна цифра, правда ж? Вони всі були ніби під номером «1» — першими.

… Режисер Тарас Томенко разом із поетесою Любою Якимчук почали займатися цим проектом іще п'ять років тому. Чому? Може тому, що Тарас сам жив у подібному «письменницькому» будинку в Києві й за ним, його батьками й сусідами, спостерігали і прослуховували «відповідні структури». А може тому, що його звела з розуму одна уявлена ним картина — це ж всіх (!) тогочасних українських геніїв (!) зібрали в одному місті, щоби потім знищити! Це змусило його думати про надання певної форми бажанню розказати всім історію зібраних-в-одному-місті, пізніше названих терміном «Розстріляне відродження», форму, яка зробила би тих письменників та поетів ближчими для нас, зрозумілішими — не тільки побаченими у вигляді фотокарток, а й почутими, та ще і в оригінальний спосіб.

Хто міг би подумати, що документальний «розмовний» фільм може бути настільки цікавим… І це справді щось із розділу надзавдань. Показати важливість? Так. Зібрати ексклюзивний матеріал? Так. Але зробити цікавим такий твір для мас?.. Розраховуючи побачити звичайний фільм із декларативними меседжами «пам’ятаймо!», «незабуваймо!» і тощо на «мо», я побачив незвичне, відчув потужне і зрозумів важливе, що все разом засіло в мозку одним великим образом страшного минулого, яке не мусить повторитися в майбутньому. Браво! Це один із найкращих фільмів року.

P.S. від редакції: «Детектор медіа» запрошує поділитися своїми враженнями від фільму всіх бажаючих.

Фото: архівні матеріали, використані в фільмі «Будинок “Слово”»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7683
Читайте також
16.11.2017 15:30
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
7 866
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду