Ігровий «Будинок “Слово”» знімає Тарас Томенко — режисер однойменного документального фільму, цьогорічного тріумфатора «Золотої дзиґи» як найкраща стрічка у своїй категорії.

Зйомки відбуваються в павільйоні компанії Fresh Production, повністю перебудованому для потреб фільму — маса кімнат, стелажі зі справжніми книжкам, потаємна кімната з величезним апаратом для підслуховування тощо. В одній із кімнат, де вікна затулені чорними покривалами, схожими на театральні штори, над екраном плейбеку схилилися кілька людей. Один із них, Тарас Томенко, піднімає до губ рацію й чітко й вимогливо каже: «Мотор. Камера. Почали!».

Посеред великого приміщення, що імітує кафе, заповненого десятками людей і сигаретним димом, на стільці стоїть красива руда жінка в довгій атласній сукні яскраво-блакитного кольору — це акторка Валерія Ходос. Вона грає українську поетку 20–30-х років Раїсу Троянкер, творця еротичної поезії та еротичних марень багатьох тогочасних митців… Тільки на майданчику лунає команда «почали!», як вона починає декламувати один зі своїх віршів, відомий глядачам із документального фільму: «Пам'ятаєш — притих партер, За першим дзвоником другий. І ти об ноги мої тер Шкіри своєї смуги…» Їй галантно допомагають зійти зі стільця; продовжуючи читати, вона йде крізь кафе, від одного чоловік до іншого, нахиляється на більярдний стіл за кулею, торкається кия, відтягує підтяжки, забирає цигарку в жінки, — а камера невпинно рухається за нею, танцює навколо, стежить за кожним її рухом. «Ти відчув те прилюдне прощання і дивився очима розбитими», — закінчує читати дівчина, й зал кафе вибухає оплесками, схвальним свистом і криками «браво».

Валерія Ходос у ролі Раїси Троянкер

«Знято!» — лунає команда режисера, здається, цілком задоволеного. «Ні, — каже помічник, — треба перезняти, — там в одному моменті пропав фокус». А шкода — дубль був напрочуд добрий, і все за рахунок динамічної мізансцени та переконливого антуражу.

Дякуючи художнику-постановнику Шевкету Сейдаметову й асистенту режисера з реквізиту Вадиму Масенку майданчик для цієї сцени виглядає справжньою кав’ярнею. На просто-таки філігранно виконаній барній стійці стоїть срібна тареля з раками, поруч келихи (з пивом?) і 5-літровий бутиль (із наливкою?). На полицях — пляшки з цілком автентичними, старими етикетками «горілка», «лимонад» тощо. Бармен — із хвацько закрученими вусами (хоча це — до гримерів). На стінах кафе — чорно-білі фотографії джазменів, яких тоді справді любили українські літератори, розгорнута газета «Правда» з намальованим вугіллям Маяковським, поруч — шаржований портрет крейдою Аристотеля тощо. На столах розкладена справжня, а не бутафорська їжа (напередодні місцева кішка з позивним Фрешка скочила на один зі столів і зжерла з канапки червону ікру, а кішки пластик не їдять). Притлумлене жовте світло антикварних світильників укупі з молочним туманом від справжніх сигарет утворили п’янку атмосферу вечірки богеми, про яку Тарас Томенко почав робити фільм. Тільки богеми інтелектуальної, мистецької, трагічно зниклої, бо злочинно знищеної радянською владою під корінь протягом 30-х років, знищеного всього покоління, тепер відомого як Розстріляне Відродження.

Як формувався «Будинок “Слово”» — місце в Харкові, де наприкінці 1920-х зібрали всіх значних українських письменників та поетів, художників та режисерів, акторі та науковців. І як їх поступово підкуповували, ламали, зваблювали, фізично й духовно нищили. Про це — фільм, нанизаний на жанр шпигунського детективу в дусі «чужий серед своїх». Єдина наріжна відмінність — мова про реальних людей. І ці люди були зірками свого часу. Наприклад, під час зйомок у кафе на знімальному майданчику були присутні всі головні герої — Микола Хвильовий і Майк Йогансен, Володимир Сосюра й Павло Тичина, Остап Вишня й Лесь Курбас, Михайль Семенко і Юрій Смолич, Валер’ян Підмогильний і вже зазначена Раїса Троянкер. І треба сказати, актори, що виконують їхні ролі, так само складають зірковий кастинг: тут можна побачити В’ячеслава Довженка та Юрія Одинокого, Ніну Набоку й Бориса Георгієвського, Ігоря Гнезділова та Станіслава Сукненка, Геннадія Попенка й Андрія Ісаєнка, Романа Ясиновського та Славу Красовську…

«Ми довго і важко підбирали акторів, — розповідає “Детектору медіа” режисер Тарас Томенко у стінах ідеальної кімнати 30-х років, за браком часу, паралельно обідаючи. — Бо відразу була вимога портретної схожості. Але, здається, знайшли всіх, і дуже цим задоволені… Генеральну лінію гри ми вибудували ще на етапі підготовки, але я залишаю місце для акторського привнесення — у нас є імпровізація, і це важливо. Але свобода є доволі непроста, бо ж актори грають класиків, і це дуже відповідально. Тому ми в пошуках життєвих моментів: для прикладу, Хвильовий любив пиво з раками, а це одна з небагатьох достеменно відомих деталей про нього, тож ми й ставимо в кадр справжніх раків і справжнє пиво». Безалкогольне, як я з’ясував.

Режисер Тарас Томенко

Проблема пошуку деталей про героїв була ще 5-6 років тому, коли Тарас Томенко разом із Любов’ю Якимчук писали сценарій, перевертаючи всі можливі архіви колишніх НКВС та КДБ (за свою роботу у 2015-му вони здобули першу премію конкурсу «Коронація слова»). Більшою мірою образи формувалися з листування героїв, на щастя, збережене; менше — з газетних статей та їхніх творів. Тож кожний актор, маючи сценарій, усе одно придумував свій образ, своє бачення персонажа.

Моделюючи «свою» Троянкер, Валерія Ходос каже, що «зерно її образу, її пластики — це ставлення до кожного чоловіка окремо, з яким у неї відбувається взаємодія». «Дайте мені хвилинку», — каже актриса, піднімає сукню, й асистентка з костюмів поправляє їй панчішку. «Одночасно, — продовжує Валерія, — це джерело й моєї свободи. Мені цікаво робити її вільною на всі 100 %, вільною від умовностей. Хоча мої перші проби на роль були дуже цнотливі; я довго шукала її образ у собі, бо я хотіла її втілити відразу, як прочитала сценарій, — я мріяла про цю роль! І вона є для мене акторським викликом. Особливо зважаючи на те, що це перша моя велика роль у великому кіно».

Влитися в колектив більш досвідчених артистів — це завдання, а стати частиною живого й бурхливого організму, яким є «Будинок “Слово”» — завдання вельми непросте. Адже в проекті загалом задіяно майже 100 людей, і з масовки тут нікого немає. Кожен — частина цілого, а разом із цим і самодостатня фігура. І знайти себе й не загубитися серед усіх є роботою не тільки режисера.

«Це завжди відповідально і страшно — грати людей, які раніше жили, — знімаючи вуса, пояснює В’ячеслав Довженко, виконавець ролі Хвильового. — Їхні історії ми маємо оживляти на екрані, й робити це сучасною, зрозумілою глядачеві мовою. Бо неможливо це зробити в тогочасній естетиці. Моє завдання — максимально заглибитися у психологічну трагедію мого персонажа, його внутрішній розкол, адже він має розчарування не тільки через радянську владу, а й через те, що створив він та його соратники — на що перетворився «Будинок “Слово”»... Я з тих акторів, які люблять співпрацювати з режисером, тому вдячний Тарасу, що він іде на контакт і ми у співавторстві творимо образ; а образ Хвильового, недаремно названого так, — справді хвилював, він був запальним, хоча яким він був ще і що він думав і відчував — документальних джерел немає, тому я його роблю… людиною, сміливо фантазуючи в цьому напрямку».

В’ячеслав Довженко в ролі Миколи Хвильового

Цікаво, що Довженко як виконавець головної ролі у фільмі «Кіборги» зустрівся на майданчику «Будинку “Слово”» з двома своїми попередніми побратимами: Роман Ясиновський, який грав у «Кіборгах» Гіда, тепер грає Григорія Епіка, а Андрій Ісаєнко, виконавець ролі Суботи, грає Майка Йогансена, і, до речі, його подібність із письменником вражає. Але такого, як сталося з роллю Михайля Семенка, здається, ніхто не очікував: окрім того, що обраний на цю роль актор, Геннадій Попенко, містично схожий на свого героя — і фізіогномічно, і скуйовдженим волоссям, якого тепер багато, — він читає текст, мов справжній поет. Днями знімали епізод, як Семенко читав вірш «Місто» — теж використаний у документальному фільмі, — і Попенко це зробив так, що всі аж ахнули й тепер називають подією зйомок. І це при тому, що раніше актор не знав поезії свого героя.

Геннадій Попенко в ролі Михайля Семенка

«… А в мене ж гуманітарна освіта! — каже нам Геннадій Попенко в альтанці; за вухом — папіроса, волосся сивувате і кручене, смішна як на наш час краватка на шиї. — Ми знали людей із Розстріляного Відродження, ми їх вчили, але Семенка серед них не було. На превеликий жаль. Бо ж його футуризм — це робота з ритмом, зі звуком… Я тільки пройшов проби, і ще не був затверджений, але вже почав глибоко копати: спершу відпустив волосся, почав про нього читати все підряд, дізнався про його шалено складний характер, психологічні проблеми й комплекси. І розуміючи, що моя думка — добра, режисера — добра, — у своїй грі я буду покладатися на Семенка. Тобто я зрозумів, чому він виділяє літеру “м” у словосполученні “чорний дим” і переносить її в інший рядок. Це зумисне підкреслення емоції, його ставлення до диму в місті, де ми живемо, яким ми дихаємо, кохаємося тут, але кахикаємо…».

Таке заглиблення в роль цілком збігається із загальною концепцією режисера. Адже подумайте: наразі знімається блок сцен про «батли» поетів, висловлюючись сучасною мовою. 31 липня на майданчику було 25 акторів, де левова частина — майстри слова. А 2 серпня їх буде вже 47, і кожен має якось вирізнятися. Тарас Томенко придумав, як ці читання зробити у фільмі не нудними — відмічати реакції героїв у залі, таким чином перемежовувати виступи на сцені.

Звісно, йтиметься не тільки про поетів, не тільки про їхні «батли». Сценарій багатий на події, де є місце для стосунків між друзями й коханцями, між батьками й дітьми, між НКВС і митцями. Як подарунок долі — заселення у фешенебельний харківський будинок із басейном, їдальнею й телефонами, — перетворився на пекельну пастку. Як уперше митці на власні очі побачили голод у селах, спухлих від голоду жінок і дітей у місті, перші трупи й перші «воронки», що почали приїжджати за ними й забирати в невідомому напрямку, назавжди.

Восени планується знімальний блок у Харкові. Очікувана здача в Держкіно намічена на 2019 рік, який стане і фестивальним роком для фільму. А прокат відбудеться наприкінці 2019-го — на початку 2020-го.