ТК продовжує відстежувати нові проекти, що вийшли з початку цього телесезону на різних телеканалах. Так, свою оцінку новому циклу художньо-документальних фільмів «Прихована реальність», що транслює К1, вже висловив наш автор Олег Шинкаренко. Цього разу в дискусію вступив Андрій Кокотюха. Публікуємо його суб'єктивну думку щодо проекту. 

Старт проекту «Прихована реальність» відбувся 13 вересня і виявився для каналу досить удалим. Проте прем'єрний випуск, де глядачів укотре після «Білого Братства» та американського блокбастеру «2012» налякали близьким кінцем світу і закликали повільно повзти на кладовище, насправді є візиткою програми, але не є типовим епізодом цілого проекту, як вирішив одразу після прем'єри колега Шинкаренко. Насправді треба подивитися бодай кілька випусків, щоби зрозуміти: якщо К1 узяв приціл на замовлення українським продакшн-студіям проектів із таким наповненням, незабаром він спробує перетягнути на себе не лише сталу аудиторію програми «В пошуках істини», що прижилася на СТБ, а й узагалі добре почуватиметься в сегменті на роль лідера в сегменті вітчизняного інфотейнменту.

Звісно, «Прихованій реальності» можна закидати яскраво виражену орієнтацію на містичне, страшне, апокаліптичне тощо. Але я б не поспішав гратися зі словом «містика», бо в нас ще не зовсім готові розділяти телевізійний і взагалі - інтелектуальний продукт на згадані вище сегменти. Тобто, якщо в історії є вбивство - це сприймається як детектив, а якщо немає вбивства - то як мелодрама. Коли ж історія непрофесійна і занудна, то це - геніальне авторське кіно. І якщо народ і далі демонструватиме невігластво, то ярлик «містика» буде причеплено до повісті Олександра Купріна «Олеся».

Насправді «Прихована реальність» та більшість інших програм та серіалів, котрі демонструються на К1, лише відповідають потребам, закладеним у суто українські гени. Не вірите? Цитуємо дослідження «Український менталітет» Олександра Стражного: «Близькість до землі, залежність від світу природи сформували в українця таку рису ментальності, як містицизм. Священним вважається все, що пов'язане з дикою природою: мавки, лісовики, упирі, русалки, духи та інші містичні створіння з усіма їхніми законами та примхами. Це сформувало в українців якісь інтуїтивні відчуття того, що в природі можливе переплітається з неможливим». Останнє речення цілком може стати слоганом «Прихованої реальності», і вже точно відповідає її сутності.

Якщо шановного Олега Шинкаренка не налякали в СБУ, а 45-хвилинна телевізійна казка про кінець світу і як його пережити налякала, це означає: проект цілком відповідає його ментальності. Бо українці, за цитованим вище Стражним, сміливі та містичні водночас. Буквально: не злякався Хорошковського, зате налякався бабая. Переглянувши кілька наступних серій циклу, глядачі дізнаються, чому, за версією програми, в 1989 році завалилося крило київського Головпоштамту (20 вересня), як засновник Донецька, підприємець Джон Г'юз, домовлявся про правила гри з охоронцем земних надр, духом на ім'я «шубін» (27 вересня) та кого насправді поховано в кам'яних могилах, котрі зустрічаються в степах України (4 жовтня).

Звернули увагу? Поки що кожен із названих епізодів напряму пов'язаний із нашою історією. Яку ми знаємо настільки погано, що називаємо великим українцем Володимира Леніна, одним із десяти героїв України - царя Петра Першого, і дозволяємо товаришу Табачнику практично відкрито фальсифікувати голоси на користь Ярослава Мудрого проти Степана Бандери, що не зробило честі проекту «Великі Українці».

У кожному з епізодів «Прихованої реальності» ведучий розповідає чергову страшну казку. Ми, як відомо лише з дуже поверхового дослідження, обожнюємо страшні казки. Причому що страшніше, то краще. Проте лякати аномаліями Козячого болота, на якому розташований сучасний поштамт, шахтарською бідою «шубіним» чи проклятими кам'яними бабами - не мета проекту, як на мене, а лише засіб розкрити ту реальність, про яку пересічний громадянин України знає дуже мало.

Завмерши в очікуванні продовження містичної історії про Козяче болото, глядачі одночасно бачать і чують маловідомі факти з історії Києва, матері міст Руських, і переконуються: Київська Русь не мала стосунку до нинішньої Російської імперії. Стежачи за моторошними спробами підприємця Г'юза домовитися з гномами донбаських надр, ми дізнаємося заодно про те, як було освоєно вугільний регіон. До речі, це дає зайву змогу зрозуміти глибинну природу пересічних «донецьких»  чому вони не такі українці, як слобожани, галичани чи поліщуки. Тобто, пізнавальний ефект від кожної програми, як на мою скромну оцінку, величенький. Це якраз той випадок, коли за допомогою страшних казок ми з вами дізнаємося про себе все більше і більше.

І в цьому контексті історія про наближення кінця світу справді вибивається з загальної лінійки своєю претензією на всеохопність. Громадяни України, залучені авторами в якості спікерів, лише коментують цей апокаліпсис, визнаючи - людство все одно переможе, бо кінців світу пророкували багацько, ось тільки Україна в цій загальній перемозі нічого не здатна зробити через відсутність можливостей та недорозвиненість технологій. Словом, розповідь про кінець світу вийшла до певної міри соціально-критичною та підняла більше глобальних проблем, аніж подальші містично-пізнавальні епізоди.

Отже, містична складова «Прихованої реальності», на мою думку, - не фішка, не забаганка і не замануха, а само собою зрозуміле та цілком прийнятне для українця в Україні явище. Хай краще нас лякають казками про аномальні зони та шубіна, аніж дитячими трупами в телевізійних новинах. Ото реальність неприхована, реальніше нема куди. Та це - інша історія...

Ілюстрація - k1.ua