Після кількох років (2011, 2012, 2013) відзначання Дня журналіста під воротами резиденції попереднього президента Віктора Януковича, який запросив журналістів у гості, але так жодного разу й не пустив, вони самі собі відкрили і Межигір’я, і владу. Їм забороняли приїжджати до цієї резиденції, ухвалюючи відповідні рішення суду, але вони, незважаючи ні на що, приїжджали, аби «проконтролювати виконання рішення суду».

«Тепер нехай Янукович приїжджає до нас на свято під ворота Межигір’я», – жартують журналісти, які приїхали на першу міжнародну журналістську конференцію Mezhyhirya Festival, що проходить з 6 по 8 червня в колишній резиденції екс-президента Віктора Януковича «Межигір’я». Організатори заходу – Центр розслідування корупції та організованої злочинності (OCCRP), команда журналістів YanukovychLeaks та The Share Foundation. Першого дня на фестиваль завітало близько 250 журналістів-розслідувачів, медіатеоретиків, блогерів, громадських діячів, з України, Білорусі, Сербії, Боснії, США тощо, які обмінялися знаннями й досвідом. 

 

 

Учасники конференції зібралися в ангарі для яхт-екс-президента Януковича. На імпровізованій сцені виступали не тільки відомі українські журналісти, які проводять розслідування, зокрема Денис Бігус, Анна Бабінець, Наталя Седлецька, а й, скажімо, перший заступник генпрокурора Микола Голомша.

 

 

 

 

Відкрився Mezhyhirya Festival промовою Дмитра Гнапа, Владана Джолера та Влада Лаврова. 

 

 

 

«Детектор медіа» поцікавилася в колег, чого вони очікують від нової влади, після інавгурації п’ятого президента України, Петра Порошенка, саме у ставленні до ЗМІ і чи зміниться, на їхній погляд, щось у професії. 

 

 

 

Найбільші очікування – відкритість влади, невтручання в редакційну політику, гарантії безпеки професії. Щодо самої журналістики, то, за словами колег, хто раніше працював чесно, той і надалі це робитиме. «Всі, хто раніше працювали на свою репутацію й авторитет, так само це робитимуть. А хто раніше передусім заробляв гроші, й надалі зароблятимуть гроші незалежно від того, хто їм буде їх давати», – переконаний Дмитро Гнап. 

 

 

 

Та все ж колеги заявляють, що вже для більшості журналістів відкрилася дорога у західні ЗМІ, оскільки за кордоном цікавість до України надзвичайно зросла, ринок праці в Україні також розширився. Якщо раніше розслідування можна було опублікувати лише в кількох ЗМІ чи показати на кількох маленьких телеканалах, то тепер у них зацікавлені ледь не всі засоби масової інформації.

Відповідають Юлія Шестакова, Анна Бабінець, Наталя Седлецька, Дмитро Гнап, Олександр Акименко, Катерина Горчинська, Денис Бігус, Олег Шинкаренко, Ольга Шалайська, Вадим Колодійчук, Ірина Славінська.

 

 

 

– Хотілося, щоб у нас не було цензури, щоб журналісти могли писати об’єктивно, щоб їм не погрожували, щоб не забирали й не нищили техніки за те, що журналісти просто  знімають, щоб можна було розповідати людям правду і можна було робити журналістські розслідування, не боячись за життя.

 

 

 

– У мене є велике сподівання (і насправді частина цієї конференції цьому присвячена), що журналісти-розслідувачі зможуть співпрацювати зі слідством. Щоб у нас була єдина позиція по тих документах, які ми знайшли щодо злочинів попереднього режиму. В нас зараз є хороша нагода разом із прокуратурою, СБУ, міліцією спробувати зробити спільну справу. Я розумію, що не треба бути наївними і думати, що ми заживемо спільним життям, але є речі, в яких наші інтереси мають збігатися. І якщо це не повернення капіталів Януковича і його команди, то в чому ще? Ми зараз максимально допомагаємо прокуратурі. Тільки я вже чотири рази була в прокуратурі й розповідала про своє розслідування, і тепер хотілося б зворотного процесу, щоб це дійшло до якогось результату. А ще є, звісно, широке сподівання, що Україна наблизиться до Європи і ми візьмемо за зразок хоча б Грузію чи Польщу, і що нарешті в нас буде мир в країні. 

А щодо професії, то мені б хотілося, щоб наші розслідування були не просто цікавими, а щоб вони мали реальні наслідки. 

А влада щоб була більш відкрита. 6 червня ми щороку приїжджали сюди в Межигір’я, з нами не розмовляли, ми стояли перед закритими воротами. А тепер ми самі собі відкрили і ворота, і владу. Ми сила, тому ми зараз сьогодні тут.

 

 

 

– Очікую набагато більшої відкритості органів влади, готовність іти на співпрацю з журналістами, які виконують функцію контролю за владою. Сподіваюся, що нам не будуть заважати, а навпаки, сприяти. В тому числі це стосується допомоги в отриманні публічної інформації, яка належить не лише чиновникам, а й усім громадянам. Можу констатувати, що вже зараз отримання публічної інформації проходить простіше, швидше й легше, ніж це було раніше. Мною за три місяці було направлено зо два десятки запитів, на більшість із яких я отримала повноцінну інформацію по суті, а не відписки. Сподіваюся, що так буде й надалі й що це не лише показовий маневр на перший час. 

Щодо професії, то зараз ринок журналістики розширився, і якщо раніше журналістом-розслідувачем можна було працювати лише в одному-двох малесеньких кабельних телеканалах, то тепер в розслідувальній журналістиці зацікавлені ледь не всі телеканали. Втім, ризики залишаються. Нам і надалі треба контролювати владу, знімати про неї сюжети, але при цьому, якщо працювати на каналах, які належать олігархам, то залишається великий ризик того, що розслідування з часом стануть менш критичними до влади, якщо власники каналів вирішать бути більш лояльними в обмін на преференції до свого бізнесу, як це часто вже, на жаль, бувало в історії України. Але будемо сподіватися, що посилення свободи слова й знищення цензури тільки зміцниться. 

 

 

 

 

 

 

– Мені подобається таке прислів’я: «Кроти історії риють повільно». Я не очікую, що новий президент буде таким, як Саакашвілі, що він почне радикальні реформи, особливо коли бачу, хто зараз у його команді. Але я сподіваюся, що він буде хоча б на 30% кращим за Януковича. І якщо ми на 30% змінюємо на краще наше життя, це вже певний прогрес. У журналістів залишиться так само багато роботи, оскільки корупціонерів в оточенні Порошенка й у нинішньому парламенті залишається дуже багато, надій на дочасні вибори особливо немає. І з досвіду 2005 року ми бачимо: тільки стихає революція, як негідники відразу піднімають голови. Тому зрозуміло, що може повертатися багато чого з тих схем і оборудок, які були раніше. 

В професії, я думаю, навряд чи щось поміняється. Всі, хто раніше працював на свою репутацію й авторитет, так само це робитимуть. А хто раніше передусім заробляв гроші, й надалі зароблятиме гроші незалежно від того, хто їх даватиме. Олігархічні ЗМІ, як тільки скінчиться війна, можуть знову почати джинсувати. 

Є позитив у тому, що Порошенко є медіавласником, у якого 5 канал. Він говорить англійською і розуміє важливість свободи слова. Але він цим може спробувати  скористатися. Щоби свобода слова була не заради суспільства, а показувала, який він класний. 

 

 

Олександр Акименко, «Платформа»: 

– Ребята, которые пришли и сели в эти шикарные кабинеты, должны понимать, что они обязаны быть полностью прозрачны. То есть больше никаких подковерных игр, больше никаких закрытых доступов и для «служебного користування». Потому что эти времена уже прошли и, собственно, мы видели, к чему они привели. Соответственно, я лично жду от новой власти полной прозрачности во всех вопросах, которые не касаются государственной тайны. Потому что если они не будут это практиковать, то мы получим опять такую же ситуацию, которую мы уже имели: закрытость власти. Помните, когда препятствовали допуску журналистов к министрам на заседании Кабмина. Премьер-министр, президент редко давали пресс-конференции, их пресс-службы выпускали какие-то безвкусные пресс-релизы, которые ни о чем не говорили. Поэтому мы как журналисты – передатчики информации обществу – вообще ничего не получали, как, собственно, и люди. Поэтому я думаю, что время этих игр закончилось полностью, они должны понимать, что они на самом деле не журналистам дают информацию, а людям, и тут должна быть полная подотчетность. 

В профессии тоже должны быть изменения. Мне кажется, очень многие журналисты переоценили и осознали свою роль за эту зиму. Потому что если бы не было работы такого огромного количества таких самоотверженных людей на местах столкновений, в кабинетах во время интервью с чиновниками, то думаю, всего бы этого не произошло. Если бы не было стримов, репортажей, прямых включений, колумнистов, которые выражали свое мнение. Это стало возможным по единственной причине: потому что люди обменивались информацией. И профессия поменяется, потому что многие осознали цену фальши и дезинформации. Я не знаю, как некоторые коллеги могут уважать себя за все то, что они делали вольно или невольно за время собственно столкновений и революции. Потому что многие дезинформировали, и это приводило к смертям. Кто-то из российских журналистов написал о том, что российские СМИ несут ответственность за то, что сейчас  убивают украинских солдат. 

 

 

 

 

– Я ожидаю, что будет просто черно-белое изменение власти ко СМИ. И я надеюсь, что эта власть будет понимать роль СМИ и всячески нам помогать, а не препятствовать, как это было при Януковиче. 

А в профессии что-то поменяется тогда, когда будут работать новые стандарты.

 

– Я ни от кого ничего не ожидаю. Мне хотелось бы, чтобы власть была более открытая. Меня, например, жутко бесит барьер в Кабмине. Мы помним, кто его поставил и зачем. Но работать журналистам после этого там стало невозможно. Допуска к министрам по-прежнему нет. И это удивляет, потому что некоторые из министров должны помнить, когда этот допуск был. Может, потому и не хотят? Это сейчас локально меня бесит. 

В профессии для меня ничего не поменяется, я как работал, так и буду. Кто хотел работать честно, тот работал. Не хотите – не джинсуйте. Хотя пока объективных предпосылок для изменений в профессии я не вижу. Разве что временно развалилась вертикально интегрированная система контроля, и на рынке джинсы опять возникло буйство и так далее. Это симптом, что старые схемы разрешены. Журналисты не должны брать деньги за джинсу, это очевидно. У них сейчас есть возможность работать честнее, но это не значит, что они начнут это делать. 

 

 

– Зміни вже сталися, і вони гостро відчуваються. З’явилася величезна кількість ЗМІ, в яких можна вільно писати правду. І головне, що їх стало багато. Я як журналіст-фрілансер бачу, що тепер набагато легше можу продати свої матеріали. Якщо не одним, то іншим. Тобто у журналістів з’явився вибір. В усьому світі до України настільки величезна цікавість, що раніше я пропонував писати на один американський сайт, а з січня вони мені ледь не щодня самі замовляють матеріали. Завдяки Євромайдану і тим змінам, що сталися в нас, українським журналістам відкрився шлях у західну пресу. 

Думаю, що влада нам не повинна заважати працювати, сподіваюся, що вона буде відкритішою, бо досі ще отримуємо повідомлення про те, що когось із журналістів кудись не пускають. Це радше ексцеси й тимчасові непорозуміння, і думаю, що все буде гаразд. 

 

 

– У нас має бути висока громадянська свідомість, щоб контролювати владу. Якщо, приміром, влада має проводити щоквартальні прес-конференції й не робить цього, то мають бути якісь санкції проти того чиновника, який закривається від людей. Щоб не було так, що я сьогодні йду на інавгурацію, то вам обіцяю, а потім у мене не виходить. Має бути дуже сильний громадський контроль дій влади. І це є завдання журналістів і громадських організацій.

У професії я хочу, щоб залишися не заробітчани, а ті люди, які мали б виконувати місію: добути інформацію, а не перепостити прес-реліз. Щоб це були не копіпастери, бо я не хочу такої журналістики. Ми підтримуємо проект «Блогери проти корупції», підтримуємо місцевих журналістів, платимо гонорар, щоб вони написали розслідування, в якому могли згадати мера, чи депутата, чи начальника ЖЕКа. Це дуже важливо, бо на місцевому рівні страшні проблеми, ми колись не зможемо зайти в ліс, бо там виявиться все проданим.

 

 

 

– У першу чергу, я сподіваюся, що чиновники й політики перестануть сприймати журналістів як якогось рогатого і зубастого ворога, який усе перекручує й каже неправду. Що почнеться налагодження діалогу, що верхівка влади покаже (частково вони вже це показують, Аваков, приміром, пише правду про свій Facebook). Більшість політиків почнуть спілкуватися з народом, а точніше з журналістами, які потім усе розкажуть народу. Бо раніше була чітка розмежованість: політики й народ. І журналісти, які не могли добитися правдивої інформації. Тому хочеться, щоб налагодився діалог, бо всі ми люди.

У професії, сподіваюся, не буде джинси, тиску, який був до останнього. Можливо, не було темників, але тиск був, інколи навіть абсурдний. У мене, приміром, був випадок, коли я робив ВМЗ про людей із картоплею, які прийшли протестувати під Кабмін, вимагали, щоб уряд купив у них цю картоплю. І раптом зателефонували з Кабміну і сказали, що це не варто давати в ефір. І я запитав у редактора, чому, це ж звичайна картопля. Вони бояться картоплі? Тому не хотілося, щоб були такі речі. Ось вибори ніби пройшли більш-менш, у принципі нібито на ЗМІ не тиснули, що показувати, а що ні. Та все ж у мене залишилося враження, що одного з кандидатів чітко просували. Може, це й добре, тому що він став президентом. 

 

 

 

 

 

– Дуже сподіваюся, що влада не буде втручатися в роботу журналістів, це своєрідна запорука свободи слова, коли немає перста, який вказує, що треба робити, а що ні. Дуже сподіваюся, що більше не буде випадків, коли журналістів б’ють, будуть прояснюватися випадки з прихованою медіавласністю, тоді журналістам не доведеться масово звільнятися через оборудки зі зміною власників. І головне сподівання, що ми з колегами будемо й далі писати розумне, а наші клавіатури будуть стукати швидко.