Текст вперше опубліковано у журналі  «Детектор медіа», № 7 -8, 2010 р.

У минулі роки, буваючи за кордоном, часто доводилось дивитися найрізноманітніші канали телебачення інших країн. Українське, хоча й за багатьма параметрами і відставало від західного, було набагато кращим від єгипетського. Принаймні, раніше кількість низькопробних мильних серіалів в Україні була куди меншою, ніж в Єгипті.

Проте в 2010 році все різко змінилося. З приходом до влади Віктора Януковича змінилася не лише українська політика, змінився весь вітчизняний телепростір. Більшість українських каналів стали подавати новини у дусі програми «Время», котра транслювалася в Радянському Союзі з 21 години вечора. З однією лише суттєвою поправкою: тепер на телеекранах у майже такій же кількості, як тодішня перша персона, з'являється вже не «дорогий» Леонід Ілліч, а не менш «дорогий» у всіх відношеннях для України Віктор Федорович. А оскільки майже всі наші телеканали належать українським олігархам, то, мабуть, іншого і не варто було чекати після того як «донецькі» заполонили собою країну.

Нав'язування основними українськими телеканалами світлого образу Януковича настільки перевершує допустиме сприйняття, що підкрадається думка, що хтось навмисне і свідомо доводить цю ситуацію до цілковитого абсурду. І все це працює не на покращення «світлого політичного іміджу» Віктора Януковича, а скоріше, мабуть, навпаки. Адже вперше за багато років вищий керівник України став об'єктом масового складання про нього в'їдливих анекдотів, чого у таких масштабах не простежувалося ані в часи Леоніда Кучми, ані в часи Віктора Ющенка.

Передозування позитивним іміджем Януковича через телеекрани в той час, коли стрімко (не дочекавшись іще осені) почали підвищуватись ціни, робить «ведмежу послугу» політичному висуванцю Партії регіонів, адже в такому разі будь-який «позитив», озвучений підлабузниками з телеекрану, сприймається як насмішка над здоровим глуздом і служить антирекламою діяльності цього політичного діяча.

Той, хто ще пам'ятає 70-ті і початок 80-х років минулого століття, мабуть, не буде заперечувати того факту, що авторитет генсека Брежнєва напевне був би дещо вищим, якби не дуже часта поява його на телеекранах. Адже фактично щодня, в переважаючій кількості випусків всесоюзної програми «Время», на екранах телевізорів з'являвся «дорогий» Леонід Ілліч із його корявою вимовою. І в думках кожної мислячої людини починали зароджуватися сумніви, чи є Брежнєв на своєму місті і чи заслуговує країна взагалі на такого керівника.

Найближче оточення Брежнєва згадувало: «дорогий» Леонід Ілліч дуже любив «Время» і завжди намагався до початку програми приїхати додому. Можливо, саме тому, що таким чином він міг досхочу надивитися на себе по телевізору. Невже приблизно таке хобі й у Віктора Януковича?

Менше ніж за півроку Янукович на українських екранах дуже швидко зайняв колишню нішу Брежнєва. А вкупі з відродженням в Україні авторитарного режиму, котрий за багатьма вже параметрами починає нагадувати режим у СРСР, подібна гірка аналогія не викликає жодного сумніву.

Можна сказати, що з тотальною присутністю на українському телебаченні Януковича ідеологи в його команді (якщо такі, звичайно, там є - не треба плутати політтехнологів й ідеологів) явно перестаралися. Оскільки у цьому випадку, за словами класика, кількість зовсім не збирається переходити в якість. Скоріше навіть зовсім навпаки. І це колись розуміли і в СРСР. У ті ж брежнєвські 1970-ті застійні роки в Радянський Союз почали завозити журнал «Корея» з КНДР. Він друкувався на крейдяному папері в кольорі і коштував аж 30 копійок. Але вже через кілька років його розповсюдження було раптово припинено. Влада через свої джерела в КДБ довідалася, що тодішня молодь почала масово купувати цей журнал, який був набагато смішніший, аніж офіційні гумористичні журнали «Перець» чи «Крокодил». До ідеологів у Кремлі тоді дійшло, що молодих людей зацікавили не ідеї «чучхе», а той геніальний абсурд, до якого може дійти комунізм.

Сьогодні «донецькі» через екрани телевізорів намагаються нагодувати українців тими ж ідеями «чучхе януковичів», не відаючи про те, що хтось це вже  проходив десь років 30 чи навіть 40 тому. Можливо, це від того, що Донбас усі  майже два десятки років української незалежності законсервував СРСР на своїй території, тому й влада сучасної України видає заяложені ідеологічні шаблони минулого за одкровення сьогодення.

Безперечно, було б доцільно поставити запитання - для кого працює українське телебачення? Адже формат відвертого підлабузництва мав би в першу чергу не тільки насторожити Януковича, але й не задовольняти. Хочеться тут іще згадати «придумку» з часів колишнього СРСР, коли виступ «дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва транслювали в 70-ті роки по всіх трьох телеканалах, котрі працювали в Києві. Мабуть, для того, щоб ніхто й не міг спробувати перемкнути на щось інше.

І хоча нині в Києві теоретично можна дивитися не три колишні телеканали, а більше сотні, але за якістю і подачею інформації у новинах абсолютно все рівно, чи немає чого дивитися по трьох телеканалах чи по ста трьох. І це все в купі з недопущенням і блокуванням опозиції у телепросторі наводить на думку: чи варто взагалі вмикати телевізор, коли там у час випусків новин Янукович і його спічі є домінуючим і переважаючим телепродуктом?

Чи не було б розумніше наразі піти іншим шляхом - для пропаганди титанічної політичної праці Віктора Януковича на благо українського народу під час виконання його передвиборчої програми «Країна для людей» створити  спеціалізований телеканал Yanukovych-TV? Де і показувати лідера Партії регіонів і президента України з ранку до вечора. А інші телеканали таки використовувати за їхнім інформаційним призначенням. Бо, враховуючи, яким є на сьогодні вітчизняне телебачення (а ще й відсутність телебачення громадського), його дивитися взагалі більше не хочеться...