В останньому випадку головною причиною були своєрідні ревнощі політбюро ЦК КПРС, яке з кожним роком неухильно перетворювалося з органу стратегічного політичного керівництва на зібрання геронтократів, здатних лише «не пущать» усе, що виходило за межі їхнього розуміння, сформованого «червоними професорами» без вищої освіти у 1920-30-х роках. Радянське керівництво поставило перед головними конструкторами ракетної техніки ціль першими послати людину на Місяць. Утім, і без цієї настанови досягнення Місяця було однією з палких мрій Сергія Корольова, Валентина Глушка та Володимира Челомея – наших краян, які відігравали в перше десятиліття космічної ери вирішальну роль у світовій космонавтиці. Створені їхніми КБ апарати першими рушили до Місяця. «Луна-3» у жовтні 1959 року сфотографувала зворотній бік природного супутника і передала зображення на Землю. А «Луна-9» опустилася на поверхню Місяця і передала панорамні зображення району посадки. Ясна річ, все це радянські ЗМІ оцінювали як свідчення «перемоги соціалізму над капіталізмом»...

Але 1961 року, після тріумфального (а водночас надзвичайно ризикованого під оглядом надійності техніки) польоту Юрія Гагаріна тодішній президент США Джон Кеннеді заявив, що Америка поверне собі космічну першість і здійснить пілотовану подорож на Місяць максимум через 10 років. США впоралися з цим завданням, яке й нині виглядає фантастичним.

Програма «Аполло» мала складатися з двох етапів: 10 підготовчих запусків і 10 висадок на Місяць. Передували їй польоти двомісних кораблів за програмою «Джеміні», в ході яких відпрацьовувалися маневри та стиковки на орбіті, виходи астронавтів у відкритий космос, тривале на той час (до двох тижнів) перебування в умовах невагомості і – що було не менш важливим для відкритого суспільства, ніж ракетне паливо, – техніка для сеансів прямих телепередач і прийоми космічних репортажів. Були й запуски  автоматичних станцій «Лунар орбітер», які передавали на Землю дуже детальні фотографії місячної поверхні, за допомогою яких можна було обрати оптимальні місця для посадки астронавтів. Перший етап програми розпочався 1966 року 15-хвилинним безпілотним польотом «Аполло-1». Після шостого старту під час наземних випробувань корабля спалахнула пожежа, троє астронавтів загинули...

Першим пілотованим кораблем програми став «Аполло-7», запущений 11 жовтня 1968 року. Впродовж 11-добового польоту по орбіті Землі троє астронавтів провели комплексне випробовування командного модуля та наземного командно-вимірювального комплексу. Наступним польотом мала стати максимально можлива на навколоземній орбіті імітація режимів роботи командного та посадкового модулів корабля, а наступний політ повинен був мати на меті аналогічні випробування на навколомісячній орбіті. Проте одночасно в СРСР проходив випробування в автоматичному режимі під іменем «Зонд» двомісний космічний корабель 7К-Л1. І хоча після смерті Сергія Корольова темпи виконання радянської місячної програми істотно сповільнилися, справа рухалася вперед завдяки неймовірним зусиллям конструкторів і технологів і всупереч неспроможності радянської економіки належним чином підтримати цю програму.

Восени 1968 року «Зонд-5» та «Зонд-6» облетіли Місяць та повернулися на Землю. На 8 грудня було заплановано старт пілотованого корабля; космонавти прибули на Байконур. І хоча цей політ було скасовано, а натомість відбулася невдала спроба нового запуску в автоматичному режимі (про всі ці перипетії стало відомо вже після розпаду Союзу), загроза того, що СРСР обжене Штати в пілотованому польоті до Місяця, була тоді цілком реальною. Тож польоти було переставлено попри неготовність місячного модуля до випробувань і 21 грудня було запущено «Аполло-8», який 24 грудня вийшов на орбіту Місяця. Вперше люди побачили природний супутник Землі зблизька, вперше відбувся телерепортаж з його орбіти.

Далі у березні був старт «Аполло-9», який імітував політ на Місяць на навколоземній орбіті, і травневий старт «Аполло-10», який злітав до Місяця і провів на його орбіті «генеральну репетицію» висадки людей.

І ось 16 липня 1969 року стартував «Аполло-11» з трьома астронавтами на борту. По всьому світу (крім СРСР, КНР та ще кількох держав) у прямому ефірі телеглядачі дивилися репортаж про цей старт – адже, на відміну від Радянського Союзу, американці не тримали своїх намірів у таємниці. 20 липня посадковий модуль «Орел», схожий на жука, відокремився від базового блоку корабля і з двома астронавтами – Нейлом Армстронґом й Едвіном Олдріном – здійснив м'яку посадку на Місяць. Сталося це о 20-й годині 17 хвилин 42 секунди за Гринвічем; місячний модуль сів у Морі Спокою. А через шість з половиною годин Центр керування польотами дозволив вихід на поверхню супутника Землі...

Астронавти виконали заплановані дослідження; вони встановили табличку з написом: «Тут людина з планети Земля вперше ступила на Місяць. Липень 1969 року. Ми прибули з миром від імені всього людства» (і жодного слова про «перемогу капіталізму над соціалізмом»!), взяли з собою на Землю 21,7 кг місячного ґрунту. 24 липня «Аполло-11» повернувся на рідну планету.

Із 10 запланованих польотів шість були успішними, один – «Аполло-13» – невдалим. Утім, переповідати перипетії цього справді драматичного рейсу до Місяця не варто – художній фільм, у якому дуже точно відтворено те, що відбувалося в квітні 1970 року, не раз демонструвався на телебаченні України.

«Аполло-17» став останнім пілотованим кораблем, що рушив до Місяця. Три наступні місячні експедиції було скасовано. Гроші було вирішено спрямувати на програму «Спейс Шаттл», а невикористані ракетоносії «Сатурн» та кораблі «Аполло» – задіяти для проектів «Скайлеб» та «Союз-Аполло».  Витрачено було на місячну частину програми 19 408 134 000 доларів, значні суми пішли на орбітальну станцію «Скайлеб», три пілотованих польоти до неї та політ «Союз-Аполло», оскільки ці проекти також у кінцевому підсумку увійшли в програму «Аполло». 12 астронавтів провели на Місяці 298 годин; на Місяць із його орбіти дивилися 24 землянина. Загалом на Землю було привезено 391,4 кг місячного ґрунту – вистачило й для учених, і для колекціонерів.

Програму «Аполло» було здійснено на найвищому науково-технічному і технологічному рівні. Цікаво, що сучасні американські інженери часом навіть не розуміють, як були влаштовані ті чи інші механізми космічного корабля – технології їхнього проектування та виготовлення втрачено, а минуло ж тільки 40 років! Проте перервалася наступність у розвитку пілотованої космонавтики, зникли ледь напрацьовані традиції й наукові школи, і це означає, що в ближчому майбутньому (адже тепер США, Росія та Китай знову планують пілотовані польоти до Місяця) доведеться заново винаходити «космічні велосипеди». А ми ще дивуємося, що до нас дійшли далеко не всі вміння давніх цивілізацій...

Проте далеко не всі набутки американської місячної програми пішли, як вода у пісок. Крім суто наукових результатів, вона дала дуже багато цінних розробок, скажімо, для життєзабезпечення астронавтів під час польотів – від високоефективних вітамінів із мікроелементами до зубних щіток з електромоторчиками. Все це стало набутком масового споживача, на відміну від СРСР, де «побутовими» і медичними космічними технологіями з суто земного люду користувалися хіба що кремлівські правителі.

Є в успіху програми «Аполло» і виразний «український слід». Ще під час прямих трансляцій польоту першого пілотованого корабля до Місяця було сказано, що він рушив «трасою Кондратюка». Власне, Юрій Кондратюк (він більше відомий під цим прибраним задля убезпечення від переслідувань з боку чекістів іменем, хоча насправді звався Олександром Шаргеєм), ще у 1920-х роках розробив не тільки трасу, а й усю схему польоту на Місяць, із відокремленням посадкового модуля й залишенням базового блоку на навколомісячній орбіті. Михайло Яримович відповідав за роботу бортових систем космічних кораблів; Ігор Богачевський, згідно зі схемою Кондратюка, розрахував повернення посадкового модуля на селеноцентричну орбіту; академік УАН Степан Тимошенко, творець американської школи механіки, виконав разом зі своїми учнями фундаментальні розробки з опору матеріалів, прикладної теорії пружності і теорії коливань, які знайшли широке використання у космічній техніці.

А днями надійшло повідомлення: Національне аерокосмічне агентство США (НАСА) розшукало й реставрувало відеозапис першої висадки людини на Місяць. Річ у тім, що свого часу, маючи велику потребу у витратних матеріалах, у НАСА використовували старі плівки для нових записів; при цьому старі записи стирали. «Під роздачу» випадково потрапила й перша місячна висадка. Тож понад три роки фахівці відеоархіву та експерти з кінореставрації витратили на пошук оригінальної плівки з цим записом, а потім за допомогою сучасних реставраційних засобів – витративши 230 тисяч доларів – на її відновлення та оцифрування. І тепер ті, хто в липні 1969 року так і не побачив репортажу з Місяця, може подивитися його в інтернеті. Слава Богу, тепер ми живемо у більш-менш відкритому суспільстві...

... А на закінчення – ще одна, думаю, мало кому відома місячна історія. «Зонд-6», який успішно облетів Місяць в автоматичному режимі й повернувся на Землю, стартував 10 листопада 1968 року. Космонавт Павло Попович, який мав стати командиром одного з радянських місячних екіпажів, просив у політбюро ЦК КПРС дозволу летіти на цьому кораблі, щоб випередити американців бодай із пілотованим обльотом Місяця (для забезпечення висадки космонавтів була потрібна значно потужніша ракета, яка ще не була готова). Коли політбюро заборонило Поповичу сісти в пілотське крісло, він попросив, щоб дозволили з‘єднати перемичкою приймач і передавач. І от коли корабель летів навколо Місяця, Попович узяв і заговорив із Центру керування польотами, сказавши щось на кшталт: «Доповідаю, політ нормальний, наближаємося до поверхні, дозвольте посадковий режим...». Приймач усе це прийняв, а передавач – передав із навколомісячного простору на Землю. У США (а це було якраз незадовго до польоту «Аполло-8») це прийняли, впізнали голос, піднялася паніка, розбудили президента (була глупа ніч), той підняв на ноги експертів: «Чому Попович говорить з Місяця?!». Врешті-решт, розібралися, але Павло Попович одержав відтоді в Америці цілком заслужене звання «космічного хулігана»...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників