Хоча інтернет винайшли пиндосы, вони, вочевидь, дбали про цивілізаційну єдність залишків советского народа, забезпечуючи цій усе ще новій, хай і підтоптаній уже, історичній спільноті можливості для всебічного самозадоволення інтелектуальних потреб. Найбільша дяка міжнародному капіталові від спадкоємців спочилої держави робітників і селян мала би належатися за появу інтернетних форумів, блоґів і всілякої журнальної живности - віртуального простору, де можна не тільки вільно спожити мережевий духовний харч, а й тут-таки поділитися з братами по розуму продуктами того харчування.

Без будь-яких, завважте, заборон і без авторитарного втручання редакторів: дабы ум каждого виден был. Відпоститися на всю широчінь незбагненної та загадкової душі, анітрохи не побоюючись - о, солодка втіхо роз'ятрених мешканців недорозселених комуналок і пасажирів громадського транспорту! - анітрохи не побоюючись негайно дістати в пику за хамство.

Пубертатний період громадянського й розумового розвитку мого покоління, змалку душеного цензурою, здебільшого не лишив по собі слідів, у які нащадки могли б натовкти нас носом. І тепер я, вряди-годи натрапляючи в інтернеті на черговий нерозважливо закарбований проріст молодого інтелекту, тихо дякую Комуністичній партії Радянського Союзу, її лєнінському Центральному Комітетові й особисто нашому дорогому за порятунок від уявленої можливости, подорослішавши, перечитати власні юначі думи в старій нецензурній газеті і згадати все. Наші кухонні сперечання всі при нас, пам'ятаю те, що сам хочу. Вы, нынешние, - нутка!

Не маючи часу спостерігати публічне буяння віртуальної мудрости хоч трохи системно, я цілком міг би проґавити в інтернеті відгук на книжку, щойно випущену у видавництві, де працюю редактором: Ларі Вулф, «Винайдення Східної Европи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва», Київ: «Критика», 2009. Власне, відгук не так навіть на книжку, як на мовну політику «Критики», до якої (на відміну від цього конкретного видання) я причетний щонайбезпосередніше. А зайшовши з підказки колеґи відгук, несподівано тут-таки натрапив і на саму книжку.

Несподівано, але не так щоб уже неочікувано. Від якогось часу в мережі без згоди нашого видавництва з'являються електронні копії його книжок, і щоразу знати ті самі пальці. Донедавна це виглядало так: волонтер-популяризатор чужої праці, такий собі Максим, завівши собі сайт «Ізборник» - «проект електронної бібліотеки давньої української літератури», - серед іншого розміщує на ньому ориґінальні та перекладні книжки різних видавництв і авторів, об'єднані тематикою української історії, і в такий спосіб звільняє видавців від мороки, пов'язаної із додрукуванням розпроданої літератури, а її авторів - від клопотів із витрачанням додаткових грошей, які їм перепадуть із нового накладу.

Своєю чергою, сам Максим не мусить марудитися, шукати перекладачів і редакторів для ще не виданих в Україні книжок, шукати папір і друкарню, шакалити біля західних посольств, а надто біля Міжнародного фонду «Відродження», у пошуках ґрантів на видання, тим більше не мусить самотужки щось перекладати чи редаґувати, унаочнюючи масштаб своєї обдарованости, - завдяки чому напевно має купу часу, щоби повправлятися трохи у скануванні готових текстів, а по тому, розчепіривши пальці віялом, демонструвати друзям і знайомим власний внесок в інтелектуальне життя України.

Нормальний комсомольський бізнес - кинуть лоха на штуку баксов (цікаво, чи встиг Максим побувати комсомольцем?), через який «Критика» давно могла би, але не квапиться перевидавати «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона, «Паралельний світ» Наталі Яковенко, «Російські історичні міти» Едварда Кінана, «Битву за землю в Україні» Даніеля Бовуа. Читача, який купить ці книжки, буде покарано за шляхетність: він заплатить за себе й за етично неперебірливого користувача піратської електронної копії, удоступненої завдяки доброчинним заходам Максима. Ну що за великодушний чоловік: у заможних відняти, між убогими поділити, собі нічого, крім вічної слави - чистий тобі Устим Кармелюк із Олексою Довбушем, два в одному! Дарма, дарма Наталя Яковенко (хоча їй він теж заліз у кишеню) назвала була в своєму «Нарисі історії України» гайдамаччину й опришківство «соціяльним бандитизмом». От і має тепер: «Нарис» до «Ізборника» не потрапив. Доведеться «Критиці» знову додруковувати, вже вчетверте.

Бачачи, що все-то те таки робиться для примноження слави неньки-України, «Критика» не надто сіпалася. Зрештою, хіба ж сам Максим заперечував би, якби от хоч би й я по-гакерському заліз на його сайт і на ньому розмістив щось важливе? Головне, щоб на користь спільної справи, правда ж?

А якби не на сайт, а в його оселю? Головне, щоб не з неї, чи не так?

А якби не раз, а разів п'ять-шість? Головне, щоб на здоров'я, хіба ні?

Але от що було б, якби зі щирої гайдамацької зневаги до Максимового панського способу життя я, побувавши без нього в його помешканні, наклав би йому посеред вітальні купу лайна, ще й устромив би свою візитівку? Дійняло би, ге ж? Ну, то вже хай не гнівається й на мене.

Праця Ларі Вулфа не надто тичеться до української історії, тому Максимів «Ізборник» вона щасливо поминула, проте, як видно, клептоманія має внутрішні незборимі рушії, тож не вигулькнути бодай десь ця книжка не могла. І вигулькнула. Анонімно, а проте неподалік у «живому журналі» виконавець роботи (надалі - maksymus) у дописі «Винаходи і втрати у Східній Європі, або Хто боїться порочного Вульфа?» простодушно сповістив про власну причетність до цього інтелектуального гайдамацтва і розкрив високу громадянську мотивацію свого соціяльного бандитизму. Виявляється, що до розкуркулення «Критики» maksymus'а просто-таки змусила страшна наруга, яку видавництво впродовж кількох останніх років учиняє над величним здобутком епохи бурхливого розквіту й неухильного зближення соціялістичних націй - над чинним українським правописом.

Оскільки все одно санітарно-гігієнічні норми змушують якось давати раду з цими продуктами розумової життєдіяльности українського інтелектуала, дослідницький інтерес нашіптує, що було б нерозумно змарнувати нагоду проаналізувати соціо-політичну мотивацію нескінченних наших азбучних воєн (без аналізів - який діягноз?), та й суто філологічних їх аспектів варто торкнутися, але тут - тільки мимохідь (для ґрунтовної розмови про них ліпшим приводом був би виступ тямущого лінґвіста; хоча хлєстаковське базікання самовпевненого хама також може надатися). Репрезентативности доведеться досягати ряснотою наведених зразків, тому чистоплюїв просимо далі не читати.

Отже, придбавши «довгоочікуваний український переклад Ларрі Вульфа», виданий у «Критиці», maksymus виявив у ньому незнайомі слова й незвичні розташування літер, через що, жаліється він, «текст читати просто нестерпно. І це незважаючи на те, що переклад сам по собі надзвичайно якісний. Проблеми створюють орфографічні помилки, які «Критика» вже кілька років із якоїсь незрозумілої фанаберії вносить у тексти своїх видань. Загалом, не знаю, що робити з книжками видавницва «Критика», після того, як вони відмовились від українського правопису. <...>

Працювати з ними надзвичайно важко через навмисно спотворену орфографію. Коли читаю, замість того, щоб повністю зосередитись на ході думки й насолоджуватись майстерністю автора та знахідками перекладача, постійно напружено чекаю, що ось-ось наступне викривлення вдарить по очах. Тому читати стає неприємно, постійно відволікатися на орфографію нестерпно, особливо, коли в тексті багато іноземних назв та імен, перероблених навмання, аби було всупереч чинному правопису. Деякі перекручення відомих і давно усталених прізвищ доводять ледь не до судом. Звиклий до швидкого читання, я добре пам'ятаю вигляд цілих слів, назв і прізвищ, а кожна новинка змушує зупинятися. <...>

Помітив, що саме через це кілька важливих текстів я ніколи не дочитаю до кінця. <...> І це ще півбіди. Все частіше приглядаюсь на розкладках до російських перекладів. Це тому, що нормального українського не буде ще дуже багато років, бо критиківське видання вже згівняло місце. <...> Добре, що тепер горю може зарадити сучасна технологія. У нормальному правописі український переклад Ларрі Вульф. «Винайдення Східної Європи» заграв по-справжньому. Давно не читав настільки добре й ретельно перекладеної наукової книги, яку видавець навмисно зробив нечитабельною. Схоже, не скоро захочу купувати книги цього видавництва».

Юридично грамотним злодюжкам цю витончену арґументацію варто тримати напохваті на той випадок, коли менти візьмуть за якесь чутливе місце. Це добра леґенда: ну, зрозумійте, боліла мені душа, що оцей, прости Господи, потерпілий не може розпорядитися своїми грішми і майном, як нормальний пацан. Уходить в несознанку собі дорожче, каятися - братва не зрозуміє, а ось така невигадливо накладена купа внутрішніх спонук на явку с повинной аж ніяк не виглядає - радше на хамський кураж: а чьо ви мені, лохи, зробите? Тим більше, що коли, за звичаєм «ЖЖ», довкола купи розпочалася балачка, швидко з'ясувалося, що у початковому дописі maksymus навіть іще інтеліґентно стримувався, фільтрував базар, і таке шляхетне поводження подиву гідне, беручи до уваги те, як тяжко образила його «Критика», згівнявши саме те місце, де, може, хотів би присісти він сам.

Утім, толерантні вибачання за заподіяну кривду я залишу насамкінець, а наразі ліричний відступ. Змалку я, яко нормальна радянська дитина, полюбляв шпигунські історії, тож мавши років десять-одинадцять, склеїв собі паспорта на чуже ім'я, якийсь час бавився, а тоді, пригадую, подер на дрібні клаптики й закопав у лісі. Інтернету, хвалити Бога, ще не було, інакше лишився би нік. Припускаю, що й теперішні діти люблять побавитися з конструюванням ідентичности. Помічаю, що не цураються цієї забави й дорослі люди. Припускаю також, що зішкрібши із залишеної нам візитівки присохлі до неї продукти харчування (сподіваюся, навіть найревніші прибічники давно усталеного слововжитку колись та збагнуть значення цього широко вживаного словосполучення), ми виявимо під ними нетранслітеровані кириличні букви. Нащо maksymus'ові зайва ідентичність, та ще й латинкова, who його знає. Може, для глибшої просунутости у цивілізований світ.

А може, йому треба з чимось ховатися і чогось боятися? На це, до речі, натякає химерний maksymus'ів заголовок, щемка радість для самодіяльного психоаналітика. Нібито з подальшого викладу випливає, що до спіткання з «Критикою» бідолаха «Вульф» порочним не був, це вона його спотворила, спаплюжила й позбавила непорочности. Ну, і хто тепер його, порочного, боїться? Чи не той, хто сублімував свій переляк у несанкціонований відбір і додаткове редаґування готової книжки? Про що його, благодійника, зовсім не просили її редактори, цілком кваліфіковані фахівці, чиї прізвища чемно перенесено в інтернет із книжки (разом із докладними посиланнями, разом навіть із видавничою анотацією, от хіба без застереження про те, що «відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено»), - і задля глуму виставлено неподалік червоного напису: «Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису».

Загроза сучасному українському правописові дуже непокоїть maksymus'а, але все-таки, бадьоро запевняє він нас, ніяка «Критика» (чи пак Критика, як усупереч «Українському правопису», чи пак Українському правопису, воліє писати його адепт) нічого йому не заподіє: «Працює шкільна освіта, сотні тисяч школярів кожного року складають іспити українською мовою за чинним Українським правописом, виховуючи смак і налаштування на читання правильною мовою. Чинити так, як робить Критика, йдуч[и] проти маґістрального напряму останніх ста років, просто безглуздо. Це зменшує аудиторію і марґіналізує їхню групу».

Тобто найбільша небезпека полягає не у власне ортографічних новаціях, а у злочинному відхиленні критиканських відщепенців від офіційно встановленої генеральної лінії (чи то маґістральної, як знов-таки всупереч чинному правописові пише maksymus), із неминучим відривом від широких народних мас і маргіналізацією (чи пак марґіналізацією). Горожанську болість maksymus'ової душі не гоїть уже навіть і правописне переоблаштування чужих видань: решта значущих складників суспільного життя також потребує приведення у відповідність до його слушних поглядів на все і власних вистражданих уявлень про правильність і неправильність. «А як же плюралізм?» - лукаво запитує з інтернету демон-спокусник irengloria. Но сурово брови мы насупим, тому що плюралізм «руйнує національну єдність. (Бо ж відомо, що прагнення писати правильно з'являється разом із національною ідентичністю. І зникає.)

Коли кожне видавництво практикуватиме такий плюралізм, у суспільстві просто не залишиться грамотних людей. Ще раз: не залишиться грамотних людей. <...> Є і зворотній бік плюралізму - втрата читачів. Знаєте, як померла желехівка, один з найдовше вживаних українських правописів? Чикаленко розповідав про те, як у київських книгарнях покупці з гнівом кидали на підлогу неприємні західноукраїнські видання. В умовах, коли кожне українське видання - це досягнення, розкіш експериментування неприпустима. Тоді заклики Огієнка зрозуміли швидко, втративши державність. Чи встигнуть зрозуміти сьогодні?».

«На щастя, тоталітарні часи минули, і таки доводиться зважати на відмінні точки зору, а не нав'язувати якусь одну, - намагається втовкмачити самозреченому захисникові обложеної фортеці irengloria. - Якщо кожне видавництво запропонує свій правопис, це цілковите право видавців. <...> Мова розвивається саме шляхом експериментів, а от відмова від «розкоші експериментування» неприпустима, бо канонічна мова стає мертвою. Апеляція ж до національної єдності чи чогось подібного - це той же радянський принцип (визначати розвиток мови постановами партії), тільки вбраний в інші шати».

Але уявити принцип, відмінний від беззастережного підкорення руководящей и направляющей силе, уродженець УНР - України нашої Радянської - не може зі своєї природи: «Правопис не є приватною справою мовознавців, видавців, редакторів чи читачів «товстих» журналів, бо дотримуватися його доведеться кожній культурній і некультурній людині в Україні. І тут думка американця Грабовича, звиклого до діаспорних норм (які ні до чого не зобов'язують, бо неофіційні), про насправді цілком функціональний сучасний правопис для єдиної державної мови важить значно менше за думку навіть неукраїномовного громадянина України, якому доведеться спілкуватися з нашою національною державою».

Oh, yes! Премію сюди, премію імені Ярослава Галана! Американець Грабович - начальник видавництва «Критика», і саме його начальницька думка є для пахолків-підлеглих панівною, вирішальною і взагалі єдиною. Підібгавши хвости, вони на догоду заокеанському патронові свідомо руйнують омріяну єдність із неукраїномовними громадянами України, які взагалі-то готові палко полюбити (цитую неукраїномовний інтернет) дермову, - але тільки після того, як maksymus приведе її у відповідність із їхніми/його уявленнями про її правильність, поборовши зловорожий галицько-діяспорний вплив. І саме задля того довелося йому тяжко трудитися, доводячи переклад Вулфової книжки до свого/їхнього рівня.

Наприклад, повертати російському імператорові, в англомовному ориґіналі названому Alexander І, а в «Критиці» навмання переробленому на Алєксандр I, давно усталене наське ім'я Олександр. Щоправда, думкою про це кожного неукраїномовного громадянина України maksymus вочевидь не поцікавився, і дарма: почув би багато цікавого.

Але поки що, чекаючи на єдність, неукраїномовні громадяни України ходять по душевной нужде на свої форуми, а україномовні - на свої. До україномовного maksymus'а завітав нік raw_stick: «На кожного ненависника «критиківського» правопису знайдеться один його фанат і ще троє-четверо байдужих. <...> Якщо українську мову не знищив радянський правопис, не знищить її і «критиківський». Зате до стилістики їхніх видань багатьом іншим видавництвам ще дуже далеко». Не поздоровится от этаких похвал: «У них дуже правильна й вишукана українська мова, - додає raw_stick. - Правопис вважаю річчю некритичною: він, на відміну від стилістичних неоковирностей інших видавництв, виправляється простим find-replace. Втім, таки вважаю «критиківський» спосіб передачі іншомовних власних назв ідіотським».

Дякуємо на доброму слові, тим приємнішому, що мов скеля непорушний maksymus навіть такого дрібного опортунізму не схвалює. Правильна й вишукана українська мова?! В «Критиці»?! - «Не погоджуюсь. Відчувається штучність у вживанні пасивних слів і конструкцій, а то й новоділів, яка викликана все тією ж понадідеєю повернення до ідеальної «справжньої» української мови, якою вона була б, якби не СРСР».

В тому, що новоділи (знайдіть-но це слово у словнику справжньої української мови) потрібні не на позначення новопонять, а для відривання української мови від російської, не сумнівається ніхто, окрім зоологических националистов. Але подеколи серед потворних нововитворів трапляються і вдалі конструкції, наприклад, понадідея (для читкости, чи пак читабельности, і ліпшого осмислення розбиваю написане на склади: по-на-ді-де-я). Гарне слово. Знаю тільки одне, яке може до нього дорівнятися, - колись як редактор я не пропустив його у друк зумисне, щоби привласнити, довго шукав, до чого прилаштувати, і тепер, злодійкувато озираючись, першим уживаю на позначення видатної ролі добродія maksymus'а в обороні тієї версії української мови, якої не було би, якби не СРСР: це ну просто-таки су-пе-ря-ви-ще в українській мовній практиці.

Чи то raw_stick'ова репліка скаталізувала якісь потаємні шари внутрішньої культури, чи то maksymus'ову спромогу зберігати чемність остаточно вичерпав спогад про наругу над нашим спільним государем, але суперявище вже не стримується. «Бо переплутати параграфи 86 - 100 та 103 - 105 Українського правопису, аби комусь в пику, це справжній ідіотизм. Посилання на репресований правопис 1928-го - це всього лише окозамилювання, ніхто не наважиться надрукувати його сьогодні і дотримуватися в повному обсязі. Те, що робиться редакторами Критики, це просування елементів діаспорного варіанта під виглядом повернення до дорадянських часів».

Коли вже добродій maksymus, заповзявшись навчити «редакторів Критики» писати правильно, в процесі навчання хоче (вкупі з колеґою raw_stick'ом) не виглядати справжнім ідіотом, йому варто:

1) окрім параграфів, нагадуваних нам, не плутати параграфи 38, п. 17 - 20 та 124, п. 3 «Українського правопису», згідно з якими цей титул, а також і назву видавництва «Критика» належить брати в лапки. Саме це подеколи забуває робити така нелюба maksymus'ові діяспора, ненароком опиняючись підо впливом правописних норм англійської мови, - тих самих, на які в цьому випадку позасвідомо взорується і зачарований на Захід maksymus, що зрозуміло без усякого психоаналізу;

2) не перетягати живосилом в українську мову російські фразеологічні звороти. Російське в пику не можна по-українськи перекласти навіть в піку (російсько-український фразеологічний словник рекомендує банальне «на зло»), а вже «комусь в пику» доведеться перекладати назад на російську, і знаєте, що вийде? Втім, от саме тут придасться психоаналіз: фройдівська обмовка підказує, що попри позірну безкорисливість пан maksymus позасвідомо сподівається таки дістати коли-небудь за своє культуртреґерство гонорар.

А переплутані в «Критиці» параграфи «Українського правопису», хто не знає, навчають, як треба правильно і грамотно калічити чужі імена, щоби вони лунали несамовито по-українському. Ці правила узгоджено із загальним принципом калічення української мови, у жодному параграфі чинного правопису не сформульованим, проте виконуваним із математичною послідовністю. З'ясувати його простіше на прикладі неслов'янських імен, яких у Вулфовій книжці більшість, - але її не треба навіть розгортати, досить обкладинки.

В авторове ім'я Ларі Вулф, наполягає непроханий співредактор, зумисне внесено помилку, непорочно треба писати Ларрі Вульф. Чи подвоєння треба також і вимовляти, а чи воно потрібне тільки на письмі, задля порятунку чийогось тендітного організму від судом, того в книгах не записано, але з подовженням сонорного приголосного артикуляційний апарат упорається, це вам не Локк зі Скоттом. Та чи справді ми це вимовляємо, і чи так вимовляють це ім'я носії англійської мови? Тобто вимовляють Larry як Ларі вони якраз через подвоєння rr, бо воно закриває склад, інакше було б Лейрі, - але чи вимовляють вони подвоєння? І якщо по-українськи ми вже написали Ла-, то чи потрібне подвоєння -рр-, якщо воно не означає нічого? А якщо все-таки Ларрі, тобто так, як пишеться, то чому Вульф, а не Вульфф чи, зрештою, не Вольфф - адже він Larry Wolff? І чому Вульф, а не Вулф, здається, в англійській мові L не м'якшиться? А якщо все-таки м'якшиться, то чому Ларрі, а не Ляррі Вульф?

І от усі ці численні «чому» усуває усвідомлення засадничого правила: в сумнівних випадках українського правопису, слововжитку тощо треба звертатися до мови ориґіналу. Сподіваюся, ви не подумали, що в різних випадках до різних мов. Для української радянської мови мовою ориґіналу навіки-вічні є однісінька мова - як запевняв нас академік АН УРСР Іван Костянтинович Білодід/Белодед, а тепер запевняє академік НАНУ Петро Петрович Толочко, друга рідна мова цілого українського народу. І всі непослідовності й суперечності її ортографії українська мусить повторити. В даному випадку див.: Ларри Вульф, «Изобретая Восточную Европу».

Натомість слов'янські імена належить перекладати, хоч і не всі, а залежно від ступеня братерства. Бо то буде згуба для національної єдности, якщо росіянин Іосіф захоче зберегти в Україні свою ідентичність. Не випустимо: поляк Юзеф чи азербайджанець Юсиф нехай забираються, а росіянам - зась, вони брати; ми мучилися, хай тепер вони. Щоправда, і білоруси, які збереження ідентичности потребують більше за нас, під роздачу потрапляють, але вибачайте, сябри, так треба. Бо маємо тут біду з національною єдністю: малороси розбігаються.

Тому чеського письменника Владіміра Неффа («Королеви не мають ніг», Київ: «Дніпро», 1989) будемо видавати в Україні під його справжнім ім'ям; якщо колись дійде до поляка Влодзімєжа Вільчинського, який уклав і видав у Кракові Leksykon kultury ukraińskiej (2004, видавництво Universitas) - його також, на подяку за те, що ukr.-ros. pisarz romantyczny Afanasjew-Czużbynski, стаття про якого відкриває словник, зветься Ołeksandr, не Aleksandеr, і всі українці, навіть і підданці Речі Посполитої, мають тут українські імена (певно, укладач найменше переймався тим, а чи, бува, таке його поводження з мешканцями Кресів не доведе котрогось варшавського інтелектуалісту до судом, корчів і піни з рота).

Але не треба думати, нібито на цій підставі ми й білоруському письменникові Уладзіміру Караткевічу дозволимо залишатися собою. Володымыр Короткэвыч у нас проходить у категорії Володымыра Набокова («Лоліта», Харків: «Фоліо», 2008). Не кажучи вже про Володымыра Лэнина і Володымыра Путина - это вообще наше всё, притиснути к серцю к свому і не відпускати. Ох, ледь не забув: російського грузина Йосипа також не відпустимо - за особливі заслуги перед соборністю України. А інакше maksymus матиме нас усіх за ідіотів.

Сам він не хоче виглядати ідіотом, він хоче виглядати лібералом, судячи з його залицянь до «неукраїномовних громадян» (премію сюди, премію імені Фулбрайта!), чию думку про український правопис він цінує більше за думку українського філолога, але ж із демонічної для них діяспори (ні, таки Галана!). Либонь, саме такими настановами керувалися й наші владоможці, після відставки Ющенкового уряду викидаючи з Національної правописної комісії Юрія Шевельова вкупі з кількома фаховими лінґвістами і доручаючи керувати нею тутейшим социально озабоченным дилетантам. Очікуваний, сподіваний і закономірний параліч її роботи, що став наслідком цього далекоглядного рішення, тішить maksymus'а надзвичайно:

«Коли на хвилі псевдопатріотизму початку 90-х почалися розмови про накинутий ворогами нації правопис, з'явилися проекти, чи то пак «проєкти». Тривалий час працювала правописна комісія, були обговорення в спеціалізованих інститутах, аж поки не дійшло до преси. І кілька років тому суспільна думка була збурена самою можливістю змін. <...> І зміни провалилися. Настільки, що навіть діяльність комісії заглухла. Ображеним прихильникам нових проектів українського правопису не залишалось нічого іншого, як звинуватити склад комісії і загал в непатріотизмі, ба навіть в українофобії, затаврувати тих, хто піднявся проти змін. І розійтися по свої[х] точка[х], руйнувати чинний правопис на місцях. І саме останнє, як я вже казав, і є справжньою шкодою національній єдності».

Знайомий мотив, чи радше джерело натхнення. Спробу зреформувати український правопис «вже робили на початку XX століття, але вона провалилася. Навіщо ж повертатися до неї на початку XXI?», - запитував у «Дзеркалі тижня» якраз тоді, «кілька років тому», академік Петро Толочко. За що його й поставлено одним із очільників зачищеної від фахівців правописної комісії. І знову реформа заглухла і провалилася, знову, ясна річ, сама собою, хіба що реформатори цього разу не розстрілялися, не давши псевдопатріотам нагоди поспекулювати на темі буцімто «накинутого ворогами нації правопису».

З огляду на тривкість наших культурних традицій уміщені ще в жовтні 2000 року в «Україні молодій» спостереження мовознавця Олександра Пономарева над тим, як шановний Петро Петрович оперує словом патріоти («це слово, застосовуване до опонентів, академік завжди бере в лапки, певне, вважаючи патріотами без лапок тільки себе та своїх прихильників»), цілком можуть придатися й на черговому етапі. Треба тільки замінити «патріотів» на псевдопатріотів без лапок, а старого бійця на молоду порість, і можна статтю друкувати знову, а патріота maksymus'а вводити до ще не цілком дотолоченої правописної комісії. Місця він не згівнить, а може, і не згівняє.

Але тут йому, звісно, доведеться відкрити личко, а ми так і не з'ясували, нащо йому уявлена нікувата ідентичність. Може, він не чогось-там боїться, а чогось соромиться?

Звісно, хочеться думати про людину краще, але сумнівно. Насамперед, соромливість не належить до питомих рис безкорисливого патріота: надто багато в його душі турботи про національну єдність, аби там умістилося ще хоч щось. А ми вже знаємо, що саме ця турбота виповнила maksymus'а вщерть. Окрім того, муляють прецеденти. От, наприклад, майже одночасно, на десятому-одинадцятому році нашої сердешної незалежности, «Смолоскип» і Видавничий центр «Просвіта» перевидали в Києві знамениту паризьку антологію «Розстріляне Відродження». Її укладачеві Юрієві Лавріненку, який діяв на догоду діяспорі та ще й у спілці з поляками, зашкодити національній єдності дуже кортіло.

Тому він, хоч був уже 1959 рік, і в Україні не тільки давно утвердився нинішній правопис, а й навіть було постріляно чи заслано творців попереднього, з якоїсь незрозумілої фанаберії скористався зужитим і марґінальним витвором харківської правописної конференції 1929 року. Й уявіть собі, «Смолоскип» (а чого можна очікувати від учорашнього діяспорного видавництва?) відтворює все те у перевиданні 2002 року! Добре, хоч наші науковці допильнували й у просвітянському виданні заграли «Розстріляне Відродження» по-справжньому, так, що його може вчитати навіть maksymus.

Ця подвижницька праця дала підстави переупорядникові «проф. Наєнкові М.К.» урочисто розташувати своє переднє слово попереду передмови самого Лавріненка, у якій той колись дякував Іванові Кошелівцю за допомогу «матеріялами і в випусковім редаґуванні», а тепер, забезпечуючи для maksymus'а національну єдність, мусить дякувати за матері[а]ли й за реда[г]ування. Тож і перевидавцеві Вулфової книжки не варто встидатися усталеної практики, а варто, за прикладом інтелектуальних предтеч, умити біле личко божою росою і, позичивши очі - у Сірка, науково-едиційні засади - у проф. Наєнка М.К., нарвану інтеліґентність у поборюванні «малахольних прохвесорів» та інших ідіотів-рехворматорів - в акад. Толочка П.П., рушати вперед, до нових осягнень.

Я дуже рекомендую гартувати організм і тренувати швидке читання на «Розстріляному Відродженні» не Наєнковому, а таки Лавриненковому, і не на писаннях Білодіда - Шамоти - Толочка, а, скажімо, на «Увагах до сучасної української літературної мови» Олени Курило (1920, 1923, 1925, 2004, Київ) чи «Нарисі сучасної української літературної мови» Юрія Шереха (1951, але, sorry, Мюнхен, себто діяспора).

До речі, пристойна лектура - профілактика ідіотизму не лише мовного, а й філософічного. Якось так неочікувано, другим планом, може прийти відповідь на запитання: якщо людина знає десять мов і прагне кожною писати правильно, то це скільки ж у неї національних ідентичностей, і з якого бодуна всі вони раптом мають зникнути, якщо вона того прагнути перестане? Ну хіба що як розташувати ідентичність поза особистістю, у здоровому колективі. Шкода, звісно, що добродієві maksymus'ові ніхто не пояснив, як незлецьки ідіотизм пасує до будь-якої ідеології, хоча тіпа продвинуті інтелектуали воліють знаходити його зразки подалі від власного світобачення, десь ближче до нативізму та іншого псевдопатріотизму.

Але його поєднання зі справжнім патріотизмом дає зразки не менш разючі. Це ж як треба гартувати залізо в серцях, певно, щодня перечитуючи «Катехизис рідномовних обов'язків», щоби вірити або вдавати віру в те, нібито українську книжку порятує від кидання на підлогу правдиво народна, калиново-солов'їна, без осоружних галицизмів мова.

Це палко доводив Нечуй-Левицький, раз у раз напоумлюючи українських письменників-мовотворців, схильних до безвідповідальної розкоші експерементування. От хоч би Винниченка, в мові якого, мовляв, «напхані слова і великоруські, і ломоносовські, і галицькі (перешкоджає, перешкода - завада, шаленство, завдають і т.д.)»; «багацько слів галицько-польських, як-от: незграбний (зателепуватий), біль (болість), бруд (багно, грязь), таких облич (обличчів), невідоме на Україні - окремий, окремо (опрічний, окроми), майже (сливе, сливи, сливинь), при відношенню, в життю (в житті), майбутній (ймовірний - вероятный, а не будущий), кроки (ступіні), ступні (це не ступіні, а сліди од ніг людей та звірів у лісі на снігу)»; або Хоткевича, в якого трапляються «деякі чудернацькі слівця, сербське - «юнак», а часом і полонізми, перейняті з галицьких книжок»; або Олеся, в чиїй «Трагедії серця» «напхана в мові така нісенітниця: шалені, крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жадать). Ці польські слова при читанні дуже заважають і псують гарне враження од віршів»...

От біда так біда: це ж саме через те, що ці нотатки не було вчасно оприлюднено (див. «Українську декаденщину» в останньому томі його десятитомника, с. 187 - 222), українці напхали свою мову саме тими словами, проти яких письменник-пурист поставав. А тим часом новітні галицизмо- і полонізмофоби, борючись із наступним валом запроваджуваної в літературну мову слов'янської лексики, розшаркуються (по змозі не цитуючи) перед Нечуєм-Левицьким і водночас примудряються глузувати з його ж таки пропозицій, відкидаючи їх як «архаїзми». Шизофрения, как и было сказано.

А Огієнкові заморочки - задля національної єдности треба переписати Стефаника мовою Котляревського - тепер, схоже, проповідуватиме maksymus, і сливе ніякого збитку, оприче вигоди, від того не буде, якщо тільки він у патріотичному жаданні приподобатися русскоязычному населению «встигне зрозуміти», що у ділі спасіння державности слідуючий ступінь після зведення культури до спільного українського знаменника - это обуздание сторонников провокационного, разрушающего наше общеславянское единство лозунга «Геть від Москви!» и сведение нашей общей культуры к её исконному общерусскому знаменателю. Тільки в такому разі українську книжку перестануть жбурляти на підлогу й ласкаво дозволять нам, як у старі добрі часи братерського єднання, поставити її собі на полицю та й мати її собі там аж до повного злиття націй у загальнолюдську спільноту.

Втім, maksymus моїх рекомендацій не почує: мою надто довгу статтю до цього місця він дочитати не зумів, і дуже добре. Не сміючи важити його здоров'ям, найтравматичніші твердження я висловлю тепер, коли він нас покинув. Перше з них компаративістське: встановлювати правописні правила для німецької мови мають німецькі лінґвісти незалежно від їхнього громадянства, а ненімецькомовні громадяни Німеччини, хай навіть вони тричі будуть російськомовними іммігрантами з СНД, мусять чемно й політкоректно очікувати отої любої maksymus'ові офіційної норми. Запросити їх до правописного впорядкування німецької мови, якою їм доведеться спілкуватися з німецькою національною державою, буде, звісно, лібералізмом, але також ідіотизмом.

Та це ще не найжахливіше: не тільки неофіційні, а й офіційні норми, встановлені в національній державі, можуть бути ні до чого не зобов'язальними, а непідкорення їм називатися громадянським опором. Який, коли я правильно розумію патос maksymus'ової національно-правової свідомости, є річчю неприпущенною, бо неслухняність громадян провадить до втрати національної єдности, коли «загальновизнані правила гри в будь-якій сфері неможливі в принципі», а це, своєю чергою, тягне за собою - тримайтеся за стільці! - авторитаризм: «Без національної єдності, що проявляє себе і в правописі зокрема, авторитаризм завжди ходитиме десь поруч». Ну-ну.

Я чув про одну державу, в якій національної єдности було неміряно, але вона програла війну іншій державі, чия інтернаціональна єдність була ще могутніша, зокрема завдяки обов'язковому правописові єдиної державної мови. Задля його утвердження засновники тієї інтернаціональної держави на самих її початках влаштували правописну реформу й послали до друкарень озброєні загони - вилучати контрреволюційні літери. В обох державах авторитаризм, треба розуміти, і поруч не ходив, нажаханий єдністю.

«Критика», несхвально каже maksymus, «всіма можливими способами очуднює (? - В.Д.) звичний для українців слововжиток, вважаючи його усталення наслідком чужоземного панування. <...> (Наприклад, совєцький, Єкатєріна II, данець.)». Сам він, на відміну від очуднювачів, пише як велено: радянський, Катерина, датчанин, і всіх до того змушуватиме, бо то є важлива національна справа: інакше «один робитиме систематичну помилку в пункті -ія-, другий в передачі фіти, а третій систематично пом'якшуватиме західноєвропейське -ль-, четвертий...» - одне слово, настане плюралізм і національна зрада.

Колись давно, працюючи в одному часописі літредактором, я намагався привчити колеґ до того, що, крім вислову «в більшій частині» («большей частью», «по большей части»), існує слово здебільшого. Незабаром у принесеному від друкарки машинописі у вислові «збільшений у кілька разів» я виявив слово здебільшений - і також, не пропустивши в друк, узяв на озброєння. Звичний для байстрюків Єкатерини слововжиток відрізняється від української мови тим, що він здебільшений, і саме його роздебільшення, а не якогось очуднення, прагнуть редактори «Критики».

Наприклад, якби суфікс -чан-, прийнятний для непомильного maksymus'а (й для купи українських журналістів із їхніми повсякчасними датчанами-кримчанами-полтавчанами), так само був би до вподоби Котляревському, він написав би «Наталку-полтавчанку», хіба ні? Ми воліємо зійти з маґістралі й помилятися з Григорієм Кочуром, який, перекладаючи «Гамлета, принца данського», тямив, що датський принц - то принц до якоїсь дати, скажімо, до роковин ВОСР; це щось радше із Подерв'янського, ніж із Шекспіра. Воліємо марґіналізуватися разом із Миколою Хомичевським, який, вигадуючи собі псевдонім, безвідповідально підважив національну єдність, інакше назвався би Борисом Феном. Зате «Критика» не помиляється «в передачі фіти», яка зветься так у словах «пафос», «орфографія», «логарифм», а в словах «патетика», «ортодоксія», «алгоритм» називається тетою. Систематичну помилку тут робить якраз maksymus, але він надто швидко читає і ще швидше пише, аби встигнути це второпати.

Втім, яких тільки помилок не наробиш задля національної єдности. Ба більше, якщо почати мовні помилки виправляти, можна наполохати політичних українців, і вони, навчені патріотичною поведінкою maksymus'а, почнуть приглядатися до російських перекладів. А це загрожує їхньою сецесією з українства, чого ми допустити не можемо, як і заповідав нам великий Донцов.

Натомість якщо надати українській мові вигляду, прийнятного не тільки для maksymus'а, а й, наприклад, для українця Олеся Бузини, та ще й затвердити її в Інституті української мови НАН України (неофіційні норми, як ми пам'ятаємо, ні до чого не зобов'язують), то можна сподіватися, наступну свою книжку Бузина саме цією мовою і напише, навіть не очікуючи надання статусу державної російській мові.

А там і колеґа Григорій Кваснюк із Одеси підтягнеться, теж українець, причому повний, і настане світла мить, коли обидва чорносотенці, вражені красою нашого слова і впокорені нашою національною єдністю, в сльозах і соплях каяття відмовляться від своїх хамських статтів, як написав би Голоскевич, чи може, статтей, як пише «Критика», а може, навіть і від статей своїх відмовляться, як напише maksymus за чинним правописом, і спільно з ним вони таку національну єдність de trois учварять, что этим галицаям вместе с ихней диаспорой небо с овчинку покажется.

Навіть непристойно ламати цю ідилію, проте доводиться. З розумінням ставлячись до патріотичної готовности ентузіястично виконувати державні приписи, мушу, одначе, зауважити, що українська мова - це не мова Інституту української мови, це моя мова. Ще раз: українська мова - це не мова Інституту української мови, це моя мова. І розмовляючи або пишучи нею, я вживаю тих слів і того правопису, яких волію я, а Інститут української мови нехай дослідить їх і видасть про них монографію. Залюбки прочитаю, придбавши в книгарні, навіть якщо хтось її притьмом поцупить і викладе в мережі.

Шантажистська заява maksymus'а про те, що він приглядатиметься до російських книжок, якщо «Критика» поводитиметься не так, як йому хочеться, засвідчує: національної єдности він шукає з тими, хто жбурляє долі українські книжки, бо не в змозі їх прочитати; натомість із тими, хто їх видає, нема чого панькатися: з цього підводного човна вони ніде не дінуться. За всіх не скажу і не переболію, але якщо maksymus із однодумцями зуміють опустити українську мову до рівня власного розуміння політичної доцільности, то хай вони на цьому суржику єднаються с російськомовним населенням, до повного національного екстазу, а я предпочту общение на русском языке с русскими. Все, починаю приглядатися до російських перекладів на розкладках.

І може, наші стежки, на обопільну втіху, вже ніколи не перетнулися б, якби, пообіцявши «не скоро» купити книжку видавництва «Критика», maksymus дотримав би слова. Але maksymus бреше. Щойно в «Критиці» вийде наступна добра книжка, європеїзований український інтелектуал любісінько скомуніздить чужу працю і почепить її десь в інтернеті - тільки попередньо, за прикладом старшого колеґи професора Наєнка, навмисно спотворить її правопис на догоду совку, і так само щиро вважатиме цю процедуру достатньою підставою намалювати попереду імені справжнього редактора своє прізвище, або своє ім'я без прізвища, або, принаймні, своє мережеве поганяло. Не з якихось корисливих міркувань, крий Боже! - токмо керуючися високими спонуками справжнього патріотизму, на противагу псевдопатріотизмові «ображених прихильників нових проектів українського правопису».

Коли таке станеться, погукайте в «Критику», хто це зауважить, бо ми можемо й переочити, дбаючи про нові книжки, а не пильнуючи власних кишень. І буде слушна нагода ще раз погомоніти про істинне розуміння патріотизму, про етику, а заразом і про бажаність чи небажаність реформування української ортографії.

А поки нам такої нагоди не надано, ми, свідомі того, яких тяжких мук завдали панові maksymus'у своїм непатріотичним поводженням, мусимо перепросити за неґречність і втішитися сподіванням, що наш псевдопатріотизм є останнім прихистком псевдонегідників - на противагу патріотизмові справжньому, без лапок.