Смерть крупним планом
У ніч на 6 липня Київ пережив чергову масовану ракетно-дронову атаку, що забрала життя 19 киян (станом на ранок 7 липня, за повідомленням ДСНС) і спричинила травми ще в понад 70.
Проте до шоку жахливої ночі, сповненої канонад вибухів і пожеж, буквально за кілька годин додався новий шар «вражень». У соцмережах, як це буває завжди, почали з’являтися фото та відео з місць прильотів (на жаль, останніх цієї ночі було немало). Окрім фото з рятувальниками ДСНС і понівеченими будинками, цього разу були й інші, від яких навіть у людей, що вже звикли бачити страшні кадри руйнувань і жити під постійною загрозою смерті, перехопило подих.
Ідеться про кадри фотографа Єфрема Лукацького, на яких рятувальники витягають із бетонної трощі залишків житлового будинку три закривавлених тіла без ознак життя. Це родина, їхні тіла переплетені так, що перше, що спадає на думку — вони намагалися захистити одне одного, прикрити собою від смертельної небезпеки.
Сам автор фото, поширивши його на своїй фейсбук-сторінці, додав до публікації наступний дисклеймер: «Мені було важко ухвалити рішення показати цю фотографію. Російська ракета вбила цілу родину. Чи зупинить ця фотографія війну? Найімовірніше, ні. Але я вірю, що світ має бачити правду. Сподіваюся, мені пробачать ті, кому ця фотографія завдасть болю».
Фото з тілами загиблих — незаблюрені та без перебільшення приголомшливі — швидко розлетілися соцмережами, і, окрім слів жалю та співчуття, викликали в частини користувачів обурення недоречністю таких кадрів.
«Я і досі не знаю, як ставитися до таких фото, чесно. Я не завжди можу обрати — дивитися на них чи ні, іноді раптом натикаюся у стрічці й терпну від побаченого. Це свіже фото Єфрема Лукацького зі сплетінням із трьох мертвих тіл під масивними плитами бетону, з усіма незаблюреними деталями, усією страшною безпорадністю закривавленого волосся, рук, ніг у рештках домашніх піжам. І знову зайде на нове коло дискусія про “світ має це бачити!”. Але світ уже все бачив. І передусім це все ж таки бачимо ми. А ще наші діти, які не мають особливих проблем із доступом до соцмереж. Так і варимося всі в цьому котлі безкінечного липкого жаху від усвідомлення тотальної крихкості кожного і кожної з нас. Я таки думаю, що документувати — це одне (документалісти мусять фіксувати те, що бачать, у більшості випадків), а як саме, в які способи все це далі поширюється — це вже інше», — написала у соцмережах письменниця та кінорежисерка Ірина Цілик.
- Читайте також: Стас Козлюк: Журналіст від блогера має відрізнятися тим, що він не постить мізки на асфальті
«Фото. Крупний план на чиєсь тіло. Тіла — в множині. Ніби це кунсткамера якась. Колись писала про це, сама себе процитую: “Важливим для мене критерієм щодо матеріалів про війну є (не)готовність авторів засовувати пальці в стигмати. Повномасштабне російське вторгнення відкрило нові горизонти терору й жорстокості — й нові горизонти етичних викликів. Сьюзен Зонтаґ у книжці “Спостереження за болем інших” пише про цікаву закономірність. Чим далі від нас об’єкт новини — культурно, смислово — тим ближче підходить камера, даючи тим ближчий великий план на кров і нутрощі, вбачаючи в смерті не трагедію, а потенційно вдалий сторітелінг. І навпаки — тим, кого бачимо своїми, кого бачимо собою, даємо гідність у трагедії, гідність у смерті, загибелі. Сьогодні точно нікому не потрібні новини, писані про Україну ніби як з-за кордону — ніби як про якусь іншу війну, про якихось інших людей. Ні. Ми говоримо про себе — як спільноту, для себе — як спільноти», — написала на своїй фейсбук-сторінці журналістка, виконавча продюсерка «Радіо Культура» Ірина Славінська.
- Читайте також: «Чуже горе — не ваш трафік»: медіаексперти та журналісти — про відео страждань батьків, чий син загинув під завалами
«Просто хочу попросити: якщо в мій будинок колись прилетить і я опинюся під завалами, прошу не тиражувати фотографії понівеченого тіла, що залишиться від мене — не треба це показувати світу. Світ має право просто зберегти про мене світлу пам’ять без відбитку жахливого образу смерті. Тиражування таких фото не допоможе загиблому тілу, воно не поглиблює скорботу світу, ба навіть навпаки — притуплює здатність до емпатії, конфліктує з цілісністю образу особистості загиблої людини, бо редукує її до цього понівеченого тіла, і лише травмує і без того згорьованих родичів і близьких», — пише у соцмережах кінокритикиня та програмна директорка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA Юлія Коваленко.
Після різкої реакції на опубліковані фото Єфрем Лукацький додав, що документація подібних кадрів є «обовʼязком перед історією». «Потрібно поважати близьких, але водночас пам’ятати про обов’язок перед історією. Співчуття до родини не повинно призводити до приховування правди, однак правду слід показувати з максимальною повагою до гідності загиблого. Це саме та етична дилема, у якій не існує рішення без болю — є лише прагнення ухвалити найбільш відповідальне рішення».
Це далеко не перший подібний випадок за роки повномасштабної війни, коли після публікації подібних кадрів розпочинається дискусія про етику роботи журналістів і фотографів із чутливим досвідами, такими як поранення, смерть чи втрата. До прикладу, трохи більш як рік тому в професійній спільноті обговорювали кадри Костянтина та Влади Ліберових, а також Євгена Малолєтки, що працювали на місцях влучання російських ракет у Києві — тоді також з’явилися їхні фото з напівоголеними, важко пораненими людьми, що перебували у стані шоку і чиї обличчя було добре видно на фото.
Дискусія ця щоразу виходить бурхлива і надзвичайно емоційна, причому з усіх боків. Але попри те, що їй часто бракує виваженості, в її основі — запит на вироблення більш чутливих правил етики медійної роботи з чутливими досвідами війни.
Що ж у цьому контексті мало би бути визначальним фактором? На що взоруватися?
Передовсім, на норми професійної етики. Головний принцип у роботі з чутливими досвідами (травмою, смертю, втратою, горюванням тощо) такий самий, як у медицині — «не нашкодь». Тобто не зроби гірше там, де комусь уже боляче, де вже є травматичний досвід. І саме цей принцип мав би лягти в основу роботи журналістів, фотографів, спеціалістів із документування й усної історії — тобто всіх тих, хто має безпосередній дотик до носіїв чутливих досвідів.
Другий надзвичайно важливий аспект тут — це суб’єктність героїв подібних кадрів. Адже вони найчастіше об’єктивують людей, що на них постають, перетворюючи їх із суб’єктів досвіду на об’єкт сторітелінгу. Це фактично про відчуження у людини її суб’єктності та гідності.
На жаль, наведений паном Лукацьким у його дописі аргумент щодо «важливості розказувати світу правду» й того, що «міжнародна спільнота має це бачити» тут не витримує критики з кількох причин. По-перше, за останні кілька років, що триває повномасштабна війна, світ уже мав безліч нагод це побачити. І, на жаль, ми бачимо, що з часом навіть найбільш разючі кадри перетворюються на буденну статистику та перестають викликати у міжнародних аудиторій глибокий жах чи щире співчуття. І це — страшний, але закономірний side effect активного тиражування подібних зображень. А, по-друге, тому що перетворення поранень і загибелі людей на інструмент досягнення міжнародних аудиторій — це жахлива форма інструменталізації.
Хай якою важливою не є мета задокументувати події цієї війни та розповісти про неї світові, все ж є червоні лінії, які не можна перетинати. І одна з них — це право на приватність переживання чутливих досвідів (травми, втрати, смерті, горювання). Кожен із нас має право на те, щоб, якщо не дай Боже, чергова ракета прилетить до нашої домівки й ми зазнаємо травм або загинемо, аби зображення наших понівечених скривавлених тіл не ширилися соцмережами. Особисто я претендую на це так само, як і на своє право мати заповіт чи залишити вказівки щодо чину прощання зі мною. Це про те, що у загиблих, яким нібито «все рівно», також є права. І не «все рівно», ні. Що вже казати про тих, хто вцілів, і має право пережити травматичний досвід в оточенні тих, хто врятує, допоможе та підтримає, але точно не перетворить цей вразливий момент на жорстокий у своєї непроханій увазі кадр.
Відтак, треба визнати, що попри всю документальну важливість цих кадрів, коли йдеться про їхню публічну репрезентацію, результат далеко не завжди виправдовує методи. Документувати події війни, безперечно, важливо. Питання лише в (не)доречності їхньої широкої публічної репрезентації.
- Читайте також: Чи варто публікувати смерть? Дискусія у подкасті «Медіуми»: Трощинська, Мокрик, Куликов
Насильницька медійність чутливих досвідів насправді нічому не допомагає — вона, навпаки, лише підсилює вже завдану травму, позбавляючи людину права на її приватний простір для переживання чутливого досвіду або для гідної пам’яті. Неможливість приватності там, де право на неї є необхідною складовою гідності, створює відчуття тотальної вразливості там, де найперше потрібен безпечний простір.
Звісно, можна досхочу говорити про суспільну важливість документальних кадрів чи текстів під час війни. Про етичний конфлікт між запитом розповідати, через що ми проходимо в ці темні часи, та персональним правом на переживання травми або втрати. Можна прослухати безліч тренінгів з етики роботи з чутливими досвідами (або не робити цього взагалі). Але головним камертоном, за яким кожен із нас діє, завжди залишається наша ціннісна рамка. Один із надзвичайно простих способів не втратити чутливості до чужого болю — пам’ятати, що кожна травма, смерть чи втрата — завжди чиясь. Відтак, навіть співпереживаючи, важливо залишати простір для переживання цього досвіду тим, кому він належать. Іноді прибрати камеру чи змінити композицію кадру або не публікувати якесь зі зроблених фото — найбільш людяне та професійне, що можна зробити. Бо часом це і є втіленням принципу «не нашкодь».
Фото ДСНС Києва
P.S. від редакції. Нагадуємо, що жанр колонки передбачає виклад суб’єктивної думки автора, його погляду на ситуацію, та не претендує на всебічне висвітлення проблеми. А «ДМ» є майданчиком для висловлення різних поглядів на цю тему. З огляду на дуже різні, навіть полярні думки щодо саме цього фото Єфрема Лукацького, редакція готова до продовження дискусії текстами інших колег. А також думкою самого Єфрема Лукацького.
