Засновник групи документалістів Denotat, незалежний розслідувач, сценарист і режисер Тарас Лазер працює над документальним фільмом «Перехрестя» — похвилинною реконструкцією одного з найперших воєнних злочинів російської армії на Київщині. Йдеться про розстріл десяти цивільних автівок 25 лютого 2022 року на перехресті доріг між Гостомелем, Бучею та Ірпенем. Тоді п’ятеро людей було вбито, інші водії та пасажири отримали поранення, але вижили, попри те, що в їхні машини влучили сотні куль. Серед постраждалих і вбитих не тільки українці: першим убитим російською армією цивільним на цьому перехресті став саме громадянин Росії, важкі поранення отримав також громадянин Німеччини.

Лазер раніше працював над історичними документальними проєктами — наприклад, фільмом про депортацію українців із території Польщі під час і після Другої світової («Депортація 44–46»); про спільну українсько-польську боротьбу проти радянських і нацистських окупантів («Рубіж. Грубешівська операція»), а вже під час війни багато співпрацював з різними закордонними й українськими медіа щодо розслідування воєнних злочинів росіян, зокорема, вбивства українських мирних жителів на Житомирській трасі. Але «Перехрестя» — більш особиста робота Лазера: він жив у будинку, за десятки метрів від якого росіяни розстрілювали автівки з цивільними; в ті ж дні загинув сусід Лазера, чиє вбивство, як вважав розслідувач, зафіксували камери поруч із його будинком. 

«Детектор медіа» говорив про з Лазером про те, чим його спільний із режисером та оператором Романом Синчуком фільм відрізнятиметься від уже знятих документальних стрічок про російсько-українську війну, про співпрацю документалістів із правоохоронцями, про те, як говорити з постраждалими та родичами жертв. А також про те, як «наростити броню» та відсторонитися від власних емоцій, щоб працювати з такими важкими темами.

— Чому ви вирішили знімати фільм саме про цей день? Як він побудований?

— Фільм буде присвячений подіям, що відбулися 25 лютого 2022 року на перехресті між Гостомелем, Бучею та Ірпенем біля супермаркету «Фора» та житлового комплексу «Чеський двір». Це десять історій різних людей — і вбитих росіянами, і тих, по кому стріляли, але вони вижили.

Це сталося безпосередньо біля мого дому. Сусіди надсилали в чат нашого житлового комплексу фото і відео, з яких було зрозуміло, що росіяни прийшли, повбивали та покалічили тут людей і пішли геть. Я хотів розібратися у цьому питанні глибше та повніше, тим більше знав, що повинні існувати численні записи з камер відеоспостереження. Тобто усвідомлював, що розібратися теоретично можливо.

 Тарас Лазер біля знищеної частини комплексу «Чеський двір» у Гостомелі

Але почав я з іншої справи. На цій самій локації, прямо біля мого двору, був убитий наш сусід Олег Іванов. Саме з розслідування його вбивства для мене все і почалося. До початку повномасштабної війни я не був із ним знайомий особисто, але протягом перших днів вторгнення він розкрився як людина, яка абсолютно всім тут допомагала: носила їжу, зливала бензин зі своєї машини, щоб комусь заправити генератор, перекривала пробиті газові труби, викликала «швидкі» для поранених на перехресті.

4 березня на мою вулицю прилетів снаряд, Олегу серйозно поранило ноги й він стік кров’ю за лічені хвилини. Тож починалося все з розслідування конкретно його загибелі.

Якщо чесно, спершу я думав, що, окрім справи Олега Іванова, не потягну ще й розслідування вбивств на трасі, хоч свідчень про ці розстріли зібрав тоді чимало. Тож коли мені вдалося дістати записи з камер відеоспостереження ЖК «Чеський двір», я мав намір знайти на них передусім момент загибелі Олега Іванова. Звісно, записів за 4 березня, за день його смерті, там уже не було через вимкнення електрики в попередні дні. Проте там були вичерпні записи за 25 лютого, на яких зафіксовано чимало облич росіян і їхніх діянь. Ці записи я показав поліцейським, після чого ми об’єднали зусилля, і розслідування розстрілу авто на трасі для мене почало здаватися вже не такою недосяжною ціллю.

— Зі скількома людьми — родичами загиблих, очевидцями, постраждалими — ви говорили, аби зібрати свідчення? Як відбувалося спілкування, адже, мабуть, далеко не всі вони хотіли заново переживати ці жахи й обговорювати їх?

— Ми з моїм співавтором Романом Синчуком поговорили щонайменше з чотирма десятками людей — це очевидці, свідки, потерпілі. Я опитав практично всіх, хто живе поруч, хто щось бачив чи чув, хто ходив потім рятувати поранених на дорозі.

Щодо готовності до спілкування, то багато залежить від того, скільки часу минуло від тих подій. Безпосередньо «по свіжих слідах» люди хотіли виговоритися. Принаймні, так за моїми спостереженнями. Якщо я говорив із людьми десь за пів року від тих подій, то в більшості своїй вони не дуже хотіли згадувати все наново. І вже якщо я говорив десь через півтора року, то діалог, знову ж таки, було встановити легше. Можливо, після внутрішніх рефлексій вони вже стали готові відкритися.

Я усвідомлюю, що це дуже травматично, тому надзвичайно акуратно намагаюся вести навіть попередній діалог про можливість інтерв’ю. Наприклад, із дружиною одного з загиблих мені вдалося зустрітися аж у Берліні. Спочатку вона не дуже хотіла спілкуватися. Але в Україні я познайомився з її кумом, який займався пошуком тіла її чоловіка. Ми з ним розговорились і він підтвердив їй, що я «нормальний». Це було її пряме питання: «Чи нормальний цей Тарас?». Тож коли ми потім зідзвонилися вдруге, у неї була вже зовсім інша тональність бесіди. Вона зрозуміла, що я не маю на меті пошук якихось гарячих новин і сенсацій, а займаюся серйозною справою, до якої відповідально ставлюся. І коли ми зустрілися в Берліні, то вона абсолютно розкрилася. Часто під час інтерв’ю були моменти, коли я пропонував його зупинити, бо мені здавалося, що ця жінка була на межі зриву. Але було видно, що вона хоче все розказати. Вона сама наполягала на продовженні розмови.

— Що об’єднує історії людей, які ви обрали для фільму?

— Окрім місця, де все відбувалося, і цих жахливих обставин, практично кожна з цих десяти історій про те, що люди їхали комусь допомагати, когось рятувати, хотіли зробити щось хороше для інших.

Зовсім молода пара вирушила рятувати бабусю на Оболоні. Це дуже страшна історія, адже хлопець і дівчина загинули на місці, там було без шансів. За результатами балістичної експертизи, в їхню машину було 128 кульових влучань.

Так само німець Стів Майлінг їхав рятувати свою дружину-українку та її дитину. Вона мала саме повертатися до нього в Німеччину, але розпочалося повномасштабне вторгнення росіян. І коли він побачив, що по Києву б’ють ракетами, його понесли в Україну почуття до близької людини та бажання їй допомогти. 25 лютого з самого ранку він уже був тут на перехресті, потрапив під вогонь росіян і дивом вижив сам. Після цього він лежав у лікарні Бородянки, там йому надали допомогу. І вже з окупованої Бородянки зміг виїхати, а потім зі своєю дружиною та її дитиною повернутися до Німеччини. Та це не минулося для нього безслідно: у нього в голові лишилися близько 300 мікроосколків. Як пояснили лікарі, ці мікроосколки не підлягають видаленню, але можуть поступово виходити самі. І от коли таке стається, Стів жартома рахує: вийшло два малесенькі осколки, значить, лишилося ще 298. Історія Стіва була розказана, зокрема у розслідуванні німецьких медіа, яке готувалося за моєї участі.

Машина Стіва була другою, яку росіяни тут на перехресті розстріляли в той ранок. А першим, за якимось абсурдним збігом обставин, був громадянин Росії. Він відразу загинув, згорів у своїй машині. Це, на жаль, уже досить відомі кадри, як на дорозі горить його БМВ.

До речі, всі, хто вижив, коли дізнавалися, що у мене є відео з камер спостереження, просили показати, як у них стріляють росіяни. Я вагався, чи взагалі варто це робити, але вони самі наполягали. Я не знаю, як це діє, адже люди казали, що їм важливо це побачити, а деякі казали, що їм від цього легше. Мабуть, це прагнення розв’язати якісь внутрішні питання: чому це сталося, чому зі мною, як це взагалі могло відбутися?

Ще одна історія: під час обстрілу цивільного на ім’я Ігор росіяни випадкового вбили свого, це є на відео. На машину Ігоря, який зміг вижити, летів вал куль, і, можливо, якась із них зрикошетила або постріл просто був неточний. І ось Ігор понуро вдивляється в кадри свого розстрілу, а потім я звертаю його увагу на загибель росіянина в цей момент. Чоловік дивиться, в нього з’являється посмішка, і він каже: «Виходить, це все було не дарма?» Тобто, мінус один окупант — це все ж певна ціна за його поранення.

Усі історії насправді дуже страшні. В одній із машин їхали бабуся з онуком, і він загинув, а бабуся змогла вижити. Попри велику кількість влучань у лобове скло інших автівок, вдалося вижити ще двом чоловікам. Хоч по відео видно, що росіяни стріляли на ураження. Було ще двоє поліцейських, яким теж вдалося вижити, хоч і з пораненнями. Вони певний час були в полоні, але їх таки відпустили.

Була ще дівчина, яка зупинилася, щоб допомогти одному з поранених чоловіків. Її теж дуже жорстоко розстріляли, але вона вижила. Мабуть, знову ж таки — дивом. Вона ще чула, як росіяни дивувалися «Як ти, с…а, вижила?» І кричали їй услід: «Ти що, безсмертна?» Було виявлено понад 80 кульових влучань в її машину.

Росіяни займають позиції біля траси

— За цими епізодами велося також розслідування правоохоронними органами. У процесі роботи над фільмом вам зі співавтором Романом Синчуком доводилося багато спілкуватися з правоохоронцями. Як ви оціните готовність української правоохоронної системи до розслідування величезного масиву вчинених росіянами злочинів?

— У мене немає однозначної відповіді на це питання. Українська поліція, хоч під час війни, хоч ні, лишається українською поліцією з усіма її плюсами й мінусами. Коли я тільки почав роботу зі справою мого сусіда Олега Іванова, я шукав камери спостереження з ЖК «Чеський двір». І моментально звернувся в місцеву поліцію, вірніше, до тих правоохоронців, які після деокупації розташовувалися в приміщенні Гостомельської селищної ради.

Але особливого інтересу до розслідування цієї справи я у них не побачив. Втім, далі я зміг налагодити контакти з ГУНП в Автономній Республіці Крим і в місті Севастополь, яке раніше базувалося в Херсоні, а з окупацією змушене було виїхати в Київ. І от там хлопці й дівчата були дуже зацікавлені, що мене приємно здивувало. Там я побачив абсолютно адекватну реакцію поліції. І коли я дістав, власне, сервер із ЖК «Чеський двір», побачив там багато росіян із відкритими обличчями, яких легко було ідентифікувати, то абсолютно без жодного сумніву поділився цим із кримською поліцією. Я їм також розповів, що саме вже встиг дістати по цій справі, наскільки багато тут свідчень, наскільки багато тут ще може бути камер спостереження. Так і почалася наша плідна результативна співпраця з кримськими поліцейськими. Вони, своєю чергою, дозволили мені й Роману знімати деякі слідчі експерименти, що теж стануть важливою частиною фільму. Це, звичайно, відбулося не одразу, а коли й ми, і кримські поліцейські побачили, що у нас, по суті, одна ціль: розкрити справу, знайти винуватців, розказати про це світові, оголосити про те, хто винен і хто постраждав. Просто у нас різні методи досягнення цієї цілі, але йшли ми до неї разом. Власне, ця справа вже в Ірпінському міському суді — і розглядають її досить давно. Цих росіян заочно судять — і командирів, і стрільців.

Звісно, кількість справ щодо воєнних злочинів росіян для нашої правоохоронної та судової системи завелика. Потрібно чітко усвідомити, що вона вимірюється десятками тисяч. Не тільки українська, а й жодна інша правоохоронна система у світі не змогла б із ними розібратися самотужки. Тим паче їхня кількість продовжує постійно зростати. І тут, як на мене, є логіка і юридичні механізми для того, аби ці справи рухалися не тільки в Україні.

— Мається на увазі Міжнародний кримінальний суд в Гаазі?

— Не обов'язково. Наприклад, у тій-таки Німеччині є право розглядати міжнародні злочини, серед яких воєнні злочини, безвідносно до країни їх вчинення і національності підозрюваних. А ще варто зважити на те, що злочин на перехресті був учинений і щодо німецького громадянина.

І, якщо чесно, мені б дуже хотілося, щоб саме ця справа стала своєрідним прецедентом, який би спонукав передачу багатьох інших справ про воєнні злочини до міжнародних інституцій. Я зі свого боку вже доклав зусиль, щоб такі процеси запустилися в Німеччині, проте розповісти про це в деталях поки що не можу. Єдине, що можу сказати, що під час своєї роботи я познайомився з Клаусом Хоффманом — це німецький прокурор, який є членом міжнародної консультаційної групи з розслідування воєнних злочинів в Україні. Він працював зі справами про воєнні злочини сербів, а зараз допомагає нашим правоохоронцям розбиратися з російськими. Мені видається можливою передача справи «Перехрестя» німецьким органам правосуддя.

— А які саме російські частини відповідальні за розстріли цивільних?

— Це була колона Росгвардії, в яку входили три спецпідрозділи ОМОН і один СОБР із трьох міст — Новокузнецька, Красноярська і Кемерово. Вони лишили після себе безліч доказів.

До прикладу, разом із поліцейськими я ходив до своїх сусідів і вилучав ящики з різними речами, документи, на яких було зазначено «ОМОН Красноярськ». Ще мені вдалося знайти блокнот одного з росіян, який небайдужі гостомельці забрали на збереження. Там багато різних особистих і побутових записів, але є, наприклад, такі, де перераховано список необхідного обладнання й озброєння, список підрозділів, які мали виконувати поставлені їм завдання. Правоохоронці відсканували ці записи та долучили до справи.

 Блокнот, залишений одним із російських омонівців

До речі, деякі представники цих підрозділів Росгвардії потрапили в полон до наших захисників уже в перші дні, їх потім привели на пресконференцію в УНІАНі. Наскільки мені відомо, їх досить швидко обміняли.

Знаю також, що саме красноярський ОМОН не закінчив свої безчинства тут, на перехресті. Далі вони були на території Гостомельського аеропорту і там мучили людей. А після цього ще були в селі Здвижівка, і мучили людей уже там. Саме кадри з камер спостереження з перехрестя, серед іншого, допомогли їх ідентифікувати.

— І українська, і закордонна аудиторія знайома вже не з одним документальним та ігровим фільмом про російсько-українську війну. Деякі з них завоювали престижні нагороди міжнародних фестивалів. Що нового ви хочете сказати своїм фільмом «Перехрестя»?

— З української документалістики ми маємо справді багато хороших робіт на тему війни. Щодо ігрового кіно: наразі художні фільми я сприймаю неоднозначно. Як на мене, треба бути кінематографічним художником надзвичайно високого рівня майстерності, щоб зуміти інтерпретувати й адекватно передати настільки живі в пам’яті спогади про масові злочини, страти, жорстокість…

У чому унікальність нашого майбутнього фільму? По-перше, він фактично спростовує тезу про те, що росіян на злочини проти цивільних щось спровокувало чи підштовхнуло (так, до прикладу, часом говорять про Бучу). Події, про які йдеться в фільмі, сталися 25 лютого 2022 року, на другий день вторгнення. І ми бачимо, що відразу поведінка росіян була спрямована на вбивство цивільних. Тобто це виходить за межі тієї логіки, яку нам дехто намагається диктувати: що росіяни, мовляв, почали злитися після якихось своїх невдач чи після опору місцевого населення. Ні, вони почали вбивати цивільних із самого початку. Цілком можливо, що епізод на перехресті був хронологічно найпершим цілеспрямованим масовим убивством росіянами цивільного населення за час повномасштабного вторгнення.

 Росіяни грабують магазин «Фора»

По-друге, коли ми дивимося інші розслідування та документальні фільми щодо воєнних злочинів, то маємо справу переважно з певними уривками відео, уривками розповідей, уривками свідчень. У тій же Бучі на вулиці Яблунській ми бачимо фрагмент відео, як ведуть людей, а потім цих людей знаходять розстріляними.

Я ж маю можливість спиратися у своїй роботі на більш вичерпний і послідовний запис подій. У нас є похвилинний відеозапис із камер спостереження дій і вчинків окупантів, є окремі аудіозаписи, де звучать накази російських командирів. Ці відео зберігалися як мінімум на шести серверах: з автозаправних станцій, із житлового комплексу «Чеський двір», із супермаркету «Фора». І на всіх ми бачимо одних і тих самих росіян на тій самій техніці. Ті самі обличчя, які в масі своїй неприкриті. Крім того, ми, звісно, зібрали десятки годин свідчень безпосередніх очевидців, постраждалих і найближчих родичів загиблих. Не кажучи про численні відео, зроблені людьми на трасі після відходу росіян.

Кадри, де чітко видно обличчя росіян, відкрили шлях величезній кількості журналістських розслідувань — як українських, так і закордонних. До того ж, вони допомогли нашим правоохоронним органам довести справу до логічного завершення, тобто оголошення підозри й суду.

Усе це неспростовні докази злочину, що можуть додати фільму цінність у глобальному юридичному вимірі, адже їхня автентичність не підлягає сумніву.

— Для вас важливіше показати ці злочини росіян українському чи світовому глядачу? Чи є умовна цільова аудиторія визначальною на нинішньому етапі роботи над фільмом?

— Наразі маркетингова чи продюсерська складова фільму для мене є сильно другорядною. Я не вважаю себе фахівцем у цьому напрямку, але хотілося б, щоб цей фільм побачило щонайбільше повнолітніх людей по всьому світу. Особливо симпатиків росіян чи людей, для яких «не все так однозначно» і «винен лише Путін». Зрозуміло, що ми працюємо над тим, аби в фільмі оминути якісь наші дуже внутрішні реалії та висловитися максимально універсально.

Звісно, я усвідомлюю, що створення фільму передбачає не лише суто творчі процеси, а й поширення твору в світі. Наразі я спілкуюся з кількома продюсерами та дистриб’юторами за межами України, зокрема в США та Німеччині. Ми вже маємо певний досвід успішної співпраці з Томом Дженнінгсом — це серйозний режисер і продюсер зі Сполучених Штатів, із яким ми робили спільні документальні проєкти для каналу PBS Frontline і Associated Press. Зокрема, це документальний фільм Putin's Attack on Ukraine: Documenting War Crimes, що вийшов у жовтні 2022 року.

Працюю над тим, щоб ця співпраця продовжилася і по цьому проєкту. Але анонси на цю тему будуть дещо пізніше. Наразі ставлю собі за мету на осінь цього року закінчити роботу над фільмом. Однозначно планую, що промоцією і дистрибуцією фільму, його представленням на різних фестивалях я не займатимуся особисто, адже це окремий дуже великий напрямок роботи.

Загалом я поки не мав нагоди глибоко рефлексувати про цільові аудиторії. Мені хочеться просто створити якісну документальну картину, яка би стала одним з остаточних і неспростовних доказів злочинної природи ведення війни росіянами. Потрібно показати, що для них є цілком стандартною практикою вбивство цивільного населення. Щоб у всьому світі усталилася думка про те, що росіяни саме такі, що у них така природа, у них такі цінності, у них така стратегія ведення війни.

— Локація цих злочинів — це сотні, якщо не десятки метрів від вашого власного дому. Важко уникнути, щоби у цьому фільмі не було особистого. Наскільки ви можете відсторонитися від своїх власних емоцій і переживань, чи не шкодить це роботі документаліста?

— З самого початку я бачив завдяки відео та повідомленням у сусідських чатах, як «русскіє» вже були у нашому ЖК, розкидали наші речі, викидали з хат наших сусідів, а потім убили тут багато людей. І це дуже сильно «накривало». Але до процесу розслідування треба підходити професійно, тому поступово нарощуєш внутрішню «броню», якось від цього абстрагуєшся. З другого боку, особисте й допомогло — це був один із факторів, який підштовхнув розкрити справу, розібратися, що тут було по кожній хвилині.

Я ненавиджу слово «матеріал» у контексті настільки трагічних історій людей. Але тут поступово відбувся процес відсторонення і сприйняття цих кадрів, цих подій як матеріалу для мистецького, журналістського і документального висловлювання. Можливо, проживання цього всього, психологічні травми, особистий біль ще дадуть про себе знати за якийсь час. Але на цьому етапі я розумію, що важливіше відсторонитися й об’єктивно подати інформацію, не зациклюючись на особистих почуттях. Хоча приємного у цьому мало. Одне діло, коли розслідуєш подібне деінде. Так, ти переживаєш за людей, але тут це сталося прямо у тебе вдома… Менше з тим: як каже американський стендап-комік Біл Барр, «менше про це думай, задавлюй все всередину — і помри від серцевого нападу у п’ятдесят років». Приблизно цим я і займаюсь, працюючи над фільмом.

На головному фото: Тарас Лазер над перехрестям, де відбувалися розстріли цивільних. Фотограф: Ігор Вишневський