Маю давню звичку у вечір п’ятниці до пізньої ночі дивитися стримінговий сервіс. Мабуть, це пішло ще з тих часів, коли саме в цей день показували популярні політичні токшоу. Впевнений, багато хто добре їх пам’ятає. Після початку великої війни політичні токшоу зникли, як і багато чого на вітчизняному телебаченні, але звичка залишилася. Тому стримінговий сервіс у мене упевнено почав тіснити YouTube і кіно. І так сталося, що саме минулої п’ятниці, 6 жовтня, нарешті вирішив подивитися фільм «Голда. Судний день». Люблю історичні фільми, бо вони, як і журналістика, — про реальне життя, хоча і в художньому переосмисленні авторів. Фільм достатньо захопливо й драматично розповідає про «напружені 19 днів» так званої «війни Судного дня» в Ізраїлі у 1973 році. Точніше, війна розпочалася 6 жовтня 1973 року, як раз рівно 50 років перед тим, як я пізнього вечора 6 жовтня 2023 року ввімкнув це кіно для перегляду. 

Головною героїнею фільму є народжена у Києві Голда Меїр, перша жінка-прем'єрміністерка Ізраїлю. На неї звалилася величезна відповідальність за долю своєї країни у той критичний час, та вона виявилася, попри свій вік і важку хворобу, набагато сильнішою за своїх бравих генералів і навіть американського держсекретаря. Нагадаю, тоді Єгипет, Сирія та Йорданія оголосили війну Ізраїлю, точніше не те щоб оголосили, а підступно атакували на світанку... Можна було би писати далі про це однозначно якісне кіно, якби воно не стало реальністю наступного ранку. На жаль, як і у фільмі, реальність виявилася трагічною.

Дізнався я про те, що відбувається в Ізраїлі, ранком 7 жовтня, коли прокинувся і, що гріха таїти, відразу взяв у руки смартфон. Перше, що прочитав — навіть не стрічку новин чи один із телеграм-каналів (знову ж таки, маю таку слабкість, хоча і розумію всі загрози). Побачив допис у фейсбуці Наталії Ємченко, директорки з комунікацій SCM, яка повідомила про атаку на Ізраїль наступними словами: «Атака HAMAS на Ізраїль сьогодні — страшна. 5000 ракет. Проникнення бойовиків на територію Ізраїлю і вуличні бої… Атака страшна не лише масштабом. Вона про те, що немає ніякого “після війни”, допоки зло не покаране. Вона про те, що допоки зло не покаране — воно буде повертатися знову і знову. Воно буде вбивати знову і знову. Воно буде множитися і набиратися сил». Прочитавши це, я нібито знову повернувся до перегляду фільму «Голда. Судний день». Тільки тепер це було не художнє зображення трагічних подій п’ятдесятирічної давнини з Гелен Міррен і Лієві Шрайбер у головних ролях. Тепер війна транслювалась у прямому ефірі CNN, BBC та Al Jazeera. І я знову повернувся до телебачення, забувши і про кіно, і про YouTube, і навіть про телеграм.

І так вчинив не тільки я. Думаю, телебачення й надалі буде залишатися провідним джерелом інформації щодо надзвичайних подій, тим більше війни. Пам’ятаю, як CNN не мало альтернативи та фактично зробило собі ім’я під час путчу в СРСР і війни в Іраку у 1991 та 2003 роках. 

 «Я не та маленька дівчинка з України, яка ховалась у бункері», — каже у фільмі смілива Голда Меїр переляканому Генрі Кісінджеру. Впевнений, що світ теж уже виріс із дитячих штанців, щоб зло було покаране назавжди — і не тільки в Ізраїлі або в Україні, а бажано, щоб у всьому світі!

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій

Фото: Getty Images