Улітку 1986-го в моєму невеличкому шахтарському містечку на Донеччині, де всі одне одного знали, з’явилось багато незнайомих людей, насамперед дітей. То були діти з Чорнобильської зони й навіть із Києва, які приїхали до своїх родичів чи знайомих… Літом 86-го всім у колишньому СРСР принаймні було відомо про, як тоді казали, «аварію на ЧАЕС», і фактично це все, що ми знали… Мені на той час було 14 років, якраз такий вік, коли точно не переймаєшся такими питаннями. Але одне пам’ятаю: як батьки забороняли нам гратися у дворі з новоприбулими однолітками. Мені досі за це соромно… Соромно за своє невігластво. Дорослі казали, що ми, спілкуючись із новоприбулими, можемо «заразитись радіацією».

Зараз це виглядає як абсолютна маячня. Після перегляду американсько-британського серіалу «Чорнобиль» чи після прочитання «Чорнобильської молитви» білоруської журналістки та Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич ми багато знаємо про жахіття «мирного атому».

Моє покоління, як і покоління моїх батьків, привчали слухати старших, вірити вчителям і тому, що говорять по телевізору й пишуть у газетах. Не давали тоді повної інформації ні школа, ні радянські ЗМІ, які, незважаючи на проголошені «перестройку» і «гласность», продовжували бути «пропагандистами, агитаторами и массовыми организаторами».

Пригадав я про це жарке літо 86-го в дуже спекотну й задушливу ніч 5 липня цього року, якою вона була принаймні в Києві. Ні, саме в цю ніч, здається, не було повітряних атак на нашу столицю. Важкою ця ніч особисто для мене була тому, що звик спати з відчинеми вікнами, а цієї ночі під натиском близьких був змушений вікна щільно зачинити ще з вечора. Ще добре, що не змусили заклеїти їх скотчем (хоча лунали такі ідеї), але водою, звичайно, запасся і «йодид калію», зізнаюся, купив, ще минулого літа...

Всі ці більш емоційні, ніж раціональні вчинки — результат роботи медіа з інформування громадян щодо наслідків можливого теракту на Запорізькій АЕС. На відміну від літа 86-го зараз інформації було і є більш ніж достатньо, я би навіть сказав, її забагато. Хоча можна запитати: а як може бути забагато інформації, яка стосується безпеки і життя сотень тисяч, якщо не мільйонів людей? А я скажу, що може бути забагато саме інформації, бо чи є вона достовірною чи повною — питання. Хоча, звичайно, в умовах війни, тим більш коли йдеться про техногенно небезпечний об’єкт, що перебуває під контролем агресора, важко говорити про інформування відповідно до всіх журналістських стандартів.

Але ж відповідальне інформування, навіть з урахуванням усіх наших обставин, медіа мають і навіть зобов’язані забезпечити! На жаль, не всі, хто вважає себе медіа, поставились до інформування щодо можливих наслідків підриву Запорізької АЕС відповідально, скоріше навпаки.

І саме тому ми маємо зачинені вікна в Києві чи у Львові у тридцятиградусну спеку, покупців у магазинах у протигазах і закуплені пакунки «йодиду калію», який, радше за все, піде на смітник… І медіаграмотність тут не завжди допоможе, бо природно, що в умовах небезпеки люди особливо вірять і довіряють медіа, які мають пам’ятати про відповідальне інформування.

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій