За перший рік повномасштабного вторгнення Росії українські документалісти адаптувалися до нових реалій, почали знімати фільми без державного фінансування та взяли на себе роль культурних амбасадорів і борців із російською пропагандою на міжнародних кінофестивалях. Про те, як це вдається, вони розказали на круглому столі із Гільдією неігрового кіно під час фестивалю Docudays.

Які проєкти в роботі

Зараз у роботі учасників заходу по кілька проєктів, частину з яких ще на етапах створення представляли на міжнародних фестивалях. І ці роботи здобувають відзнаки. Наприклад, фільм режисерки та продюсерки Жанни Максименко-Довгич «Мир для Ніни» (на стадії виробництва) отримав головну нагороду на Geneva Impact Days на FIFDH-2022. Це історія про жінку, в якої війна в Афганістані забрала чоловіка, а вторгнення Росії у 2014-му — старшого сина. Ігор Брановицький був серед українських військових, які останніми залишали Донецький аеропорт. Рятуючи життя пораненим, потрапив у полон, де був убитий ватажком бойовиків Моторолою. За словами Жанни, спершу цей фільм на міжнародних фестивалях сприймався як політичний, бо громадянин Росії застрелив громадянина України. Однак усе змінилося з початком повномасштабної війни.

Режисерка та співзасновниця продюсерської компанії «Табор» Єлизавета Сміт працює над документальними фільмами «Слухати світ» і «Дні, які я хотіла б забути». Першу стрічку знімають в Україні та Німеччині, вона про людей, які вимушено залишили країну. Друга є кінотрилогією про війну.

«"Дні, які хочеться забути" знімаємо з початку повномасштабного вторгнення. 180 знімальних днів. Зараз написали концепт. Монтуємо першу частину трилогії. Це важкий психологічний матеріал», — розказує Єлизавета.

Єлизавета Сміт

Андрій Котляр, український оператор і продюсер, член кінообʼєднання Babylon’13, працює на етапі постпродакшену з фільмом режисера Володимира Тихого «День незалежності». Стрічка про життя різних людей і те, як для них минув один день — 24 серпня 2022 року, 31-й День Незалежності України. Цей фільм увійшов до національного конкурсу 20-го кінофестивалю Docudays.

Також на фестивалі відбулася прем’єра ще одного проєкту Андрія Котляра «Залізні метелики» про трагедію літака рейсу MH17 (режисер Роман Любий). У фільмі досліджують обставини збиття «боїнга» на Донбасі, риторику російських пропагандистів навколо цієї події та реакцію світової спільноти. Стрічка поєднує документальні кадри із сучасним театром і анімацією. Серед нагород — приз головного журі на кінофестивалі «Санденс» і нагорода глядацьких симпатій на Берлінському кінофестивалі.

Продюсерка Марія Пономарьова розказала про фільм «Крихка пам’ять», який також представлений на Docudays. Це історія молодого кінооператора Ігоря, який випадково знаходить пошкоджений фотоархів свого діда — радянського та українського кінооператора Леоніда Бурлаки. Допоки хвороба Альцгеймера не відбере в Леоніда можливість упізнавати онука, Ігор хоче дізнатися, ким був і про що мріяв його дід. Ця стрічка вже отримала спеціальні відзнаки на міжнародних кінофестивалях у Трієсті та в Анже.

Короткометражний ігровий фільм «Це побачення» продюсера Іллі Гладштейна (режисерка Надія Парфан) отримав спеціальну відзнаку Берлінале в цьому році. Це історія про столицю країни, в якій триває повномасштабна війна, але не припиняється життя у всіх його проявах.

Документалісти як культурні дипломати

Режисери та продюсери впродовж року представляли власні фільми на міжнародних заходах і таким чином презентували Україну та привертали увагу закордонної спільноти до України.

«Кожен із нас став культурним дипломатом — і це не перебільшення», — каже Ілля Гладштейн.

Перед виїздом на фестивалі режисери та продюсери проходили інструктаж від Міністерства закордонних справ про те, що слід говорити або чинити в певних ситуаціях, на які меседжі зважати, як говорити з російськими журналістами тощо. Учасники круглого столу поділилися своїми історіями протистояння російській пропаганді на таких заходах. Адже попри те, що світ підтримує Україну у війні, культура країни-агресорки нікуди не поділася, російські продюсери та режисери представляють свої фільми на фестивалях і змагаються в конкурсах на отримання грантів на виробництво.

Наталія Мовшович, керівниця напряму «Кіно» Українського інституту при Міністерстві закордонних справ, розказала, як за минулий рік писала понад 500 листів у різні інституції, щоби пояснити, що не так із російською культурою або чому дискусії між українцями не можуть модерувати росіяни чи білорус, навіть опозиціонер.

«Європейці не розуміють нас, — каже Єлизавета Сміт. — Українська кіноіндустрія взяла на себе не роль жертви, а роль бійців. А російські колеги зайняли вільну нішу — жертви. Режим, війна — і саме у такому образі вони презентували себе на фестивалях».

Вона розказала, що коли на фестивалі у Швеції під час російського фільму лунала сирена — вона просто вийшла із зали.

«Нам не можна віддавати їм і цю роль. Бо я бачила, як європейці плачуть над російським фільмом, бо там є сирена», — каже Ліза.

А Андрій Котляр додав, що на міжнародних фестивалях звикли до присутності представників Росії, і якщо немає українського режисера, кличуть російського: «Постколоніальний підхід ми не можемо побороти. Але ми можемо пропонувати своїх кураторів на міжнародні фестивалі. Щоб робити відбір, чи не є ті чи ті російські фільми продуктом російської пропаганди».

Ілля Гладштейн розказав про те, що українські куратори на міжнародних фестивалях часто докладають усіх зусиль, щоб викреслювати зі списків російські фільми та їхніх культурних діячів. Так, за його словами, робила українська кураторка на кінофестивалі у Роттердамі й пояснювала це так: «I don't feel safe». І це працювало, до її почуттів дослухалися.

«Як ми можемо бути жертвою? Ми можемо говорити про те, що російські фільми завдають нам моральних страждань», — каже Ілля Гладштейн.

Ілля Гладштейн

А Наталія Мовшович додає, що на всіх фестивалях різний підхід, і те, що спрацювало в Роттердамі, не подіяло б на німців. Їм, щоб не брати російський фільм у програми, потрібна чітка інструкція, умовам якої він не відповідає. І все це теж виклики для українських культурних дипломатів.

Андрій Котляр згадав, як на одному міжнародному заході мав можливість «збити» фінансування російського фільму про Параджанова з російськими зірками. Його творчиня тоді казала: «Я проти Путіна, але ж російська культура». За його словами, цьогорічний Каннський фестиваль мав найменшу підтримку України: «України в Каннах майже не було».

Андрій Котляр додає, що українці мають бути представлені на всіх великих платформах і фестивалях, інакше там будуть «обиженные русские». Також він розказав історію про те, як на одному з міжнародних фестивалів з українським режисером хотіла сфотографуватися половина сім’ї Навального: «Але ми не дозволили статися цьому примиренню народів».

Комерційний директор і продюсер компанії «Табор» Євген Рачковський підсумував: «Нам із росіянами доведеться бути поруч на міжнародних фестивалях — і ми маємо диктувати свої умови. Почати вибудовувати таку схему взаємодії треба вже зараз».

Фінансування та проблеми з копродукцією

З початку повномасштабної війни держава не проводила нових пітчингів і не спрямовувала коштів на кіно. Тому виробники самі намагалися знайти гранти чи партнерів. У цьому допомагав Український інститут при МЗС. За словами Наталії Мовшович, вдалося залучити близько 70 мільйонів гривень від іноземних партнерів на кіно. Це і Європейський фонд підтримки спільного виробництва та прокату кіно «Єврімаж» (Eurimages), і німецько-французький канал Arte, Інститут Ґете, Британська рада тощо.

«Ми шукали різне фінансування, але насамперед фокусувалися завдяки індустрії. Багато проєктів принесли самі документалісти. Ми працювали над тим, щоб фільми побачили на фестивалях, і нікому не відмовляли», — каже Наталія Мовшович.

Українська продюсерка Ольга Безхмельниціна зазначила, що вона з колегами відстоювала позицію, що не можна робити кіно про Україну без залучення українських команд. Саме тому Arte надавав підтримку саме тим європейським виробникам, які працюють у копродукції з українцями.

І це, за словами Наталії Мовшович, не є благодійністю, бо українські спеціалісти зарекомендували себе як професіонали:

«Ми набуваємо суб’єктності, коли європейці розуміють, що ми професіонали й можемо їм щось дати. Українські фільми можуть конкурувати на міжнародній арені. Тому участь українських спеціалістів у фільмах робить їх більш професійними. Гроші мають давати не тільки щоб підтримати українців, а тому що ми робимо професійні речі, у які хочеться інвестувати».

Єлизавета Сміт у коментарі «Детектору медіа» розказала, що з початку великої війни гранти для документалістів пропонували Docudays, американський кінофестиваль Sundance, Netflix разом із Кіноакадемією.

«У Sundance на девелопмент дають 25 тисяч доларів, а на виробництво — 50 тисяч доларів. Але документальний фільм коштує набагато більше. Зараз ми виходимо з того, що є, і багато виробників не отримують гонорарів за свою роботу або отримують значно менші. Бюджет документальних фільмів різний. Він може бути від 200 тисяч доларів до 600–800 тисяч доларів», — каже вона.

За отримання міжнародних грантів українським кіновиробникам доводиться конкурувати з найкращими представниками міжнародної кіноспільноти: «І ця конкурентність набагато вища за ту, яка є всередині країни. Тому отримати там фінансування не так просто. Але потрібно пробувати».

Ще одне джерело фінансування, за її словами, — копродукція з іншими країнами. Однак із цим зараз складно, адже зупинені державні пітчинги.

«Друге джерело фінансування — це коли ти маєш державне фінансування. Тоді ти стаєш головним продюсером і маєш основну частину прав. Так працює вся європейська кіноіндустрія. Вони всі працюють завдяки фондам своїх країн. Єдине, у європейських фондах кіно права завжди залишаються у виробника. А у нас Держкіно права відбирає (яку частку фінансування видали — таку частку прав зберігають за собою). Без можливостей державного фінансування ми віддаємо мажоритарні права європейським продюсерам», — каже Ліза.

Віддати ж права готові не всі українські виробники. Але все залежить від позиції самих продюсерів, адже деякі можуть іти назустріч і розподіляти права на хороших для української сторони умовах.

«Інколи як свою частку ми можемо показати отримані гранти. Але з ігровим кіно це неможливо зробити. Бо в нього значно вищі бюджети — від 800 тисяч євро. Частку в 50% неможливо перекрити жодними грантами», — додає Ліза.

Ще одним джерелом фінансування можуть бути конкурси, які оголошує Суспільний мовник. Андрій Котляр закликав документалістів подаватися на них: «Ми чесно пройшли тендер і пітчинг. Із Суспільним можна працювати».

Спротив держави та заклик до діалогу

Окрім представниці Українського інституту МЗС, на круглому столі Docudays не було представників державних інституцій — ні від Держкіно, ні від Мінкульту. Хоча організатори їх запрошували.

«Ігнорування — це дієвий механізм із боку державних установ. Проблема не лише у відсутності фінансування. Спеціально не дають дозволи на виїзд за кордон,  ускладнюється доступ до зйомок», — каже Ліза Сміт.

У коментарі «Детектору медіа» вона додала, що прикладом допомоги держави може бути Український інститут при МЗС: «Вони залучили кошти міжнародних партнерів для підтримки українських проєктів. Те саме могло зробити Держкіно. Але не зробили. І навіть якби вони це розпочали, то ще питання, як ці кошти розподілятимуть. Бо з 2019 року ми стикаємося з непрозорим розподілом».

Андрій Котляр вважає, що за останні три роки був знищений суспільний договір, «який існував між нами та державою до зміни влади»: «Тому що раніше доступ до грошей пітчингів мали всі». За словами Жанни Максименко-Довгич, зараз існує з десяток наближених до влади продакшенів, які й отримують фінансування: «І таким чином оптимізують свої бізнес-витрати державним коштом».

Щоби галузь могла розвиватися далі, кіновиробникам потрібно згуртуватися та випрацювати спільні правила, переконаний Андрій Котляр. За його словами, домовлятися доведеться і з тими, хто робить тільки комерційне кіно, і з «не дуже приємними» людьми. Але це все потрібно для того, щоб нормально працювати та створювати якісне кіно.