Рік, що нас змінив

Рік, що нас змінив

25 Лютого 2023
2047
25 Лютого 2023
10:00

Рік, що нас змінив

Анастасія Платонова
культурна критикиня, редакторка, аналітикиня культури
2047
Як за 365 днів великої війни змінився образ України, її сприйняття всередині й назовні, а головне — українське суспільство.
Рік, що нас змінив
Рік, що нас змінив

24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів чи повідомлень близьких. І усвідомили: почалася велика війна. Життя кожного українця назавжди розділилося на «до» та «після». За цей рік ми всі пережили досвіди, рівних яким не знали доти. Дістали геть нове розуміння того, що таке біль, ненависть, лють і любов. Ми незворотно змінилися. Але не лише на рівні персональних досвідів і переусвідомлень. Це заразом разюча трансформація суспільної свідомості: якщо визначати патріотизм як mindset, коли власну долю не мислиш окремо від долі власної країни, то останній рік став поворотним для українського суспільства.

На жаль, до 24 лютого 2022 року війна, яка тривала вже так довго, так ніколи і не стала війною всього суспільства. Той факт, що життя одних українців вона змінила назавжди, а інші воліли її не помічати й не залучатися, був одним із суспільних розламів, які використовував проти нас ворог. Початок великої війни все змінив: перед лицем загрози існування власної країни українське суспільство зуміло згуртуватись і дати бій.

Трансформація образу України й витворення нових наративів навколо неї розпочалися з перших же днів широкомасштабного вторгнення. Вітчизняний медійний простір швидко розклався на кілька важливих напрямків: телемарафон «Єдині новини» став головним державним джерелом новин, військових зведень та коментарів для широкої української аудиторії; також був величезний запит на аналітичні тексти, новини в телеграм-каналах та англомовний контент для міжнародної аудиторії, що стежила за подіями в Україні. Окрім того, в країні працювало багато кореспондентів міжнародних медіа. 

Зі всього цього огрому контенту в медіа і соцмережах, офіційних повідомлень влади і військових зведень щодня потроху поставав образ нової України.

На самому початку це була справжня «Україна у вогні» — країна, що бореться з надпотужним (як тоді здавалося) ворогом, консолідуючи всі можливі зусилля. Дуже «стабілізуючими» в ті перші тижні були перші відеозвернення президента (досить згадати меседж про «мені потрібне не таксі, а зброя»), і навіть щовечірні заспокійливі казки Арестовича в стилі «два-три тижні, максимум — місяць» у перші дні великої війни зробили свою справу. Українці трохи видихнули, усвідомивши, що влада не тікатиме й не капітулюватиме, натомість треба налаштовуватись на довгу боротьбу. Банківську систему вдалося втримати, бізнес переважно лишився в країні, з потоком біженців і внутрішніх переселенців теж якось дали раду. Міжнародні ж медіа на початках намагалися спрогнозувати, скільки протримається Україна. Україна встояла, і послала чіткий меседж світові: ми боротимемося, нам потрібна допомога. Відчайдушний спротив і перші бойові успіхи країни, якій світові розвідки давали від кількох днів до двох тижнів до поразки, вразили світ і переконали підтримувати нас.

Коли кілька найстрашніших перших тижнів були позаду, розпочався наступний етап і війни, і витворення наративів. Зі щовечірніх звернень президента до нації намацувався новий tone of voice, яким держава ніколи досі не говорила з суспільством (до слова, були й дуже важливі меседжі назовні). З ефірів марафону «Єдині новини» лунало про «ще один день українського спротиву», «Україна тримається», «стоїмо». Якимось дивом державі вдалося витримувати one voiсe policy, проте не скотитися в тотальну цензуру й популізм.   

Оговтавшись від першого шоку, українці давали раду новим викликам, допомагаючи одне одному. Волонтерили, робили пожертви, давали прихисток, йшли на фронт. Не лише готовність боротися, але і згуртованість, людяність, співдія та взаємодопомога стали маркерами швидкого дорослішання українського суспільства. Ми тримались одне за одного, аби пережити щоденні потрясіння, і обіцяли собі, що переможемо, помстимося, відбудуємо. Так зрів образ повоєнної Відбудови і суспільний запит на справедливість і повоєнне правосуддя.

З перших же тижнів великої війни почав стрімко витворюватися образ українського воїна (до слова, нарешті він є гендерно збалансованим). Українці усвідомили, що мають армію, якій можна довірити країну і якою можна пишатися. Це розуміння підсилювали не лише успіхи наших військових на полі бою, але й комунікації держави (тут варто особливо відзначити комунікаційників Генштабу, що багато працювали на міжнародні аудиторії), і особисті пабліки військових: від  головнокомандувача Валерія Залужного до роликів бійців у тіктоку. Сьогодні, за рік великої війни, український військовий — національний герой нарівні із січовим козаком чи героєм Небесної сотні. І це важливий здобуток.

Паралельно з цим на очах з’явилася (і продовжує з'являтися) ще низка важливих символів, що лежать у полі культури, ідентичності, суспільної та національної пам’яті, воєнного спротиву й повсякдення. Це і меми війни, і нова українська воєнна музика, як-от «Червона калина» чи «Фортеця Бахмут», жарти про «бавовну», і поштові марки з палаючим Кримським мостом, і багато іншого. Це і абсолютно нова українська попмузика, й широкий запит на україномовний культурний контент та знання про власну історію й культуру. Все це важливі підвалини для витворення як нового українського героїчного епосу, так і нової мови в українській культурі. Про креативні способи перемогти в інформаційній війні з Росією, не здатною на щось подібне, годі й казати.

Зміни відбулися не лише всередині українського суспільства, але й зовні. З початком великої війни Україні довелося швидко трансформувати і власні міжнародні комунікації, і свій образ на міжнародній арені. Продемонструвавши відчайдушний спротив російській військовій агресії, ми стали безумовним світовим game changer’ом, змусивши західний світ почати по-справжньому допомагати нам.

Але найважче виявилося за будь-яку ціну не прибирати ноги, яку ми зуміли встромити до світової медійної та політичної адженди. І, зійшовши за кілька місяців війни з перших шпальт світових видань і новинних стрічок, переміститися в інші, чи не важливіші для нас формати — довгі тексти, аналітичні дослідження, міжнародні конференції, політичні, економічні та культурні майданчики тощо. А заразом почати говорити із західним політичним світом із більш суб’єтних позицій, аніж будь-коли до 24 лютого.

За цей рік українські політики, дипломати, громадські діячі, люди культури та публічні інтелектуали справді зробили як за десять. Було безліч зустрічей на всіх рівнях, знакових подій, промов, заяв і жестів. Зеленського та Дух України (привіт, нові символи) відзначали як людей року за версією журналу Time. Перша леді Олена Зеленська виголошувала історичну промову в Конгресі США, просячи про зброю для України. Міністр оборони Олексій Резніков провів рекордну кількість зустрічей у різних країнах, адвокатуючи отримання Україною зброї, а міністр закордонних справ Дмитро Кулеба вперше за часів української незалежності провів велике турне країнами Африки (МЗС працювало не лише із західним світом, але й із державами глобального Півдня).  Культурно-гуманітарний блок теж не пас задніх. Українські правозахисники з Центру громадянських свобод отримували Нобелівську премію миру, а українські журналісти — Пулітцерівську премію. Український «Щедрик» вдруге в історії звучав у Карнегі-Холі, а на Венеційській бієнале, просто в Джардіні, була Piazza Ucraina — Українська площа. Таким чином цивілізований світ засвідчував, що він — з Україною.

Міжнародні культурні події в цей рік були надзвичайно важливим адвокаційним майданчиком для України. Світові кінофестивалі А-класу, мистецькі виставки, як-от Венеційська бієнале, літературні фестивалі та ярмарки, наукові та культурні конференції тощо. Україна була головною чи однією з фокусних тем більшості з них, тож українські художники, режисери, письменники, культурні критики та публічні інтелектуали могли говорити про Україну на рівні, набагато глибшому за новини з фронту — розповідаючи про історію нашої країни та російсько-українських відносин, пояснюючи колоніальну природу цієї війни, поширюючи деколонізаційну оптику щодо України та поглиблюючи знання про нашу країни в світі.

Тож доки Росія весь перший рік великої війни йшла під воду міжнародної ізоляції (і цей дощ, вочевидь, надовго), Україна доклала величезних зусиль, аби не дати війні зійти з перших шпальт світових медіа. Результат — не лише міжнародна антиросійська військова коаліція, але й якісний стрибок у сприйнятті України в світі. За глибше знання й розуміння нас міжнародною аудиторію ще доведеться поборотись, але початок шляху пройдено.

Це був рік, вартий десяти: страшний, болісний, безкінечний. Наступні обіцяють бути не легшими, але Україна об’єднана, як ніколи. Хай якими втомленими і знесиленими ми почуваємося, ми маємо неспівмірно більше досвіду й навичок для боротьби, аніж рік тому. Образ України зазнав і продовжує зазнавати разючих змін просто на наших очах. 

Нині ми зшиті спільною метою — вистояти, перемогти і відбудувати країну. Коли ж перемога буде близька, є ризик «розпастися» на безліч різних (часом взаємовиключних) уявлень про те, яку саме Україну ми хочемо відбудовувати. І тут нам знадобиться виробити новий суспільний договір. Для країни, що вже кілька разів у новітній історії пропустила важливі моменти для загальносуспільної дискусії про власне майбутнє (ані в 1991-му, ані в 2004-му, ані в 2014 році її в повноцінному сенсі не відбулося), це може стати викликом. Але країна, що зуміла дати собі раду з великою війною, із цим точно впорається.  

Фото: Тетяна Довгань / Tanya Dovgan Photography/ фейсбук

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2047
Читайте також
26.02.2024 09:00
Анастасія Платонова
для «Детектора медіа»
1 172
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду