«Зловживання владою» — серйозне звинувачення, і я волів би не виголошувати його без крайньої потреби. Але спокійна обґрунтована критика на адресу політичних кураторів і безпосередніх творців марафону «Єдині новини», яку «Детектор медіа» повторює буквально щотижня в оглядах Ігоря Куляса та щомісяця — в підсумкових матеріалах, на жаль, не спрацьовує — потрібно щось міцніше.

В останні місяці ми спостерігаємо, як влада дедалі частіше використовує спільний телемарафон у власних інтересах — точніше, приватних інтересах (не плутати з інтересами держави).

При цьому вона, певно, могла б мотивувати свої дії «потребами оборони», але частіше обирає ніяк не мотивувати, а раз у раз повторювати, як це робить міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, що марафон — унікальний продукт, і як це чудово, що наші медіа змогли об’єднатися, і що більшість людей, шукаючи новин по телевізору, дивиться саме «Єдині новини».

Марафон, безперечно, продукт унікальний,  зокрема з огляду на те, що тих, хто воліє транслювати щось інше, вимикають з ефіру. І досить логічно, що люди дивляться по телевізору саме той інформаційний продукт, який показують по всіх каналах. Усе це було доречно і правильно в перші— сумбурні й панічні — тижні великої війни; і тоді аргумент, що владу не слід критикувати і потрібно дозволити їй діяти на власний розсуд, звучав переконливо. А дивні речі, які відбувались в унікальному спільному ефірі, суспільство ковтало.

Проковтнули, коли ведучими марафону виявились колишні обличчя каналів «Опозиційної платформи — За життя» і агента російської розвідки Андрія Деркача. Деякі з них перейшли в російськомовний марафон «FreeДом», а потім зникли з ефіру разом із медіагрупою «Україна», але Анастасія Даугуле, Тетяна Гончарова, Назар Довгий та Максим Зборовський залишаються в ефірі. Олександр Ткаченко виписав їм індульгенцію.

Проковтнули, коли у блоці каналу «Рада» почав з’являтися чорний політтехнолог Володимир Петров, просуваючи такі самі брутальні маніпулятивні меседжі, як і до початку великої війни.

Проковтнули, коли ефір марафону використали для паплюження Петра Порошенка — опонента чинної влади, — не надаючи йому при цьому слова. І коли потім Порошенка «добивали» в ефірі «гумористичної» програми «Байрактар News», існування якої в межах інформаційного марафону саме по собі викликає багато питань.

Проковтнули, коли в ефірі знайшовся час у прайм-тайм для концерту колег чинного президента — «Студії Квартал 95».

Проковтнули, що дві третини політиків в ефірі марафону — це «слуги народу» (хоча, здається, зараз у Верховній Раді вже не мало би бути більшості і меншості, всі ж об’єдналися?), натомість представники інших партій в ефірі не з’являються зовсім чи майже зовсім.

Щодня ковтаємо, що у блоці телеканалу «1+1» щоразу знаходиться нагода запросити представника «За майбутнє» — партії, бенефіціаром якої є власник каналу Ігор Коломойський. І частота появи представників цієї партії в серпні зросла — і в «Єдиних новинах», і у «FreeДомі».

Також уже кілька тижнів ковтаємо щоденні ефіри нардепів від «Слуги народу», голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення чи представників МКІП із промоцією законопроєкту «Про медіа», тоді як критиків цього проєкту до останнього дня в ефір не запрошували.

Без проблем проковтнули нещодавню вакханалію в ефірі каналу «Рада», де за участі того-таки Петрова розбирали «ботоферми Порошенка» — без надання слова звинуваченим. Я в курсі, що прізвище «Порошенко» пробуджує в багатьох українцях найгірші інстинкти, але спробуйте на мить абстрагуватись від конкретного політика і відповісти на питання: чи в принципі «ботоферми такого-то», які стосуються політичної боротьби до 24 лютого, є темою для обговорення в межах марафону «інформаційного спротиву»? І якщо так, то чи повинні їх обговорювати колишній ведучий каналу Медведчука і чорний політтехнолог, у послужному списку якого є речі, набагато смердючіші за «ботоферму»? Як це допомагає обороні?

Проблеми з ковтанням виникли тільки після нагородження орденами низки одіозних персонажів, серед яких найбільше обурення викликали Кошовий і Пікалов із «Кварталу 95». А не достойники з компанії «Кінокіт» — продакшена з незрозумілим статусом, який виробляє контент для каналу «Рада» державним коштом, — у числі яких, наприклад, знайшовся прибічник луганських сепаратистів. А також «Матяш Владислав Юрійович — медіаексперт телеканалу “Рада”». Я сам трохи медіаексперт, тому мені дуже цікаво, що ж людина з такою посадою робить на державному телеканалі. Ні, не буду кокетувати, я знаю — контролює редакційну політику, аби вона працювала в інтересах Банкової. Тут без експертизи ніяк.

Усі ці факти і тренди ніяк не виходить пояснити потребами оборони чи інформаційного спротиву. Але їх легко пояснити потребами особистого піару та бажанням нейтралізувати конкурентів перед майбутніми виборами.

Нагадаю, що спільний телемарафон «Єдині новини» виробляють п’ять медіагруп / телеканалів — ICTV/СТБ, «Інтер», «1+1», Суспільне і «Рада». При цьому кожен учасник має вплив лише на свій блок, а транслює — всі. Тобто, наприклад, канал «Рада», який за статутом має висвітлювати роботу парламенту, робить сюжети про сонцесяйні візити та геніальні висловлювання заступника голови Офісу президента Кирила Тимошенка, або переказує мудрі дописи Андрія Єрмака в соцмережах. А, наприклад, суспільний Перший канал, від якого глядачі очікують дотримання журналістських стандартів, вимушений це транслювати, як і ще кільканадцять каналів. Так канал «Рада» отримує унікальну можливість піарити своїх політичних патронів або нищити політичних опонентів влади в ефірі майже всіх провідних телеканалів країни.

При цьому виробництво своїх блоків канали і медіагрупи оплачують самі. Про компенсацію цих витрат із держбюджету канали заїкалися на рівні побажань, але поки що цього не сталося (або, принаймні, про це не оголошували). Платять канали самі і за трансляцію свого сигналу.

Тобто влада фактично конфіскувала у приватних та суспільних мовників ефір «на потреби інформаційної оборони», але використовує його для власного піару та зведення політичних порахунків. Використовує не весь час, але завжди, коли їй це потрібно. А оплачують цей ефір самі мовники. І при цьому не можуть заробляти на рекламі в ефірі своїх каналів, які транслюють марафон. А єдиною компенсацією, яку вони можуть отримати, є можливість використовувати той-таки загальнонаціональний ефір для власних піар-потреб. Поки що ми бачимо, як цим користується «1+1» (піар «За майбутнє»), значно меншою мірою — StarLight Media (поодинокі приклади родинного піару Пінчуків-Кучми). «Інтер» сидить тихо, вдячний за те, що з ним не сталося того, що з іншими каналами покійної «ОПЗЖ». Суспільне доступу до політичного піару не потребує. Отже навіть це мале сумнівне благо, яке пропонує виробникам марафону держава, є цінністю не для всіх.

Про спільний марафон часто говорять (і ми не раз говорили) як про великий спільний подвиг українських медійників, які без сну й відпочинку висвітлюють війну і життя країни в час війни. І це правда: більшість контенту в ефірі марафону — адекватні, якісні, потрібні матеріали. Але журналісти і ведучі, які роблять адекватні новини, глибокі документальні фільми, проводять в ефірі ґрунтовні розмови з цікавими обізнаними спікерами, вимушені сусідити з піаром влади й чорним піаром проти її політичних опонентів, із людьми з ганебно заплямованою репутацією. Деякі з чесних медійників, які працюють в ефірі «Єдиних новин» (зокрема Ганна Гомонай і Вадим Карп’як) прямо казали, що цих людей у марафоні не має бути. Але модель спільного марафону прирікає їх усіх плисти в одному човні й легітимізувати токсичних персонажів і маніпулятивні матеріали, які продукує переважно «Рада».

«За цей час марафон змінився. Зміни відбуваються і досі, тому що він — це живий організм, який намагається відповідати вимогам часу та свого глядача», — пише Олександр Ткаченко. Це, звісно, несвіжий жарт, але, цитуючи радянський анекдот, «чукча знає цього глядача». І динаміка змін свідчить, що апетити влади — не держави, а президента і його канцелярії, — щодо задоволення власних абсолютно не «оборонних» інтересів і потреб зростають.

Як зростає й кількість повторів та імітації інформаційної журналістики в ефірі, який за теперішньої інтенсивності бойових дій та політичних подій немає ані потреби, ані змоги заповнювати ексклюзивним і якісним продуктом. У нічному ефірі цілими годинами крутять учорашні новини та ще давніші інтерв’ю. Чи справді це те, чого потребує суспільство?

Чудово, що нові й нові соцопитування (за відсутності телевимірювань, які могли би показати частку аудиторії) свідчать про високий рівень довіри суспільства до національного ефіру. Прикро, що, маючи таку довіру, відповідальні за інформаційну сферу політики не спромоглися трошки піднестися над своїм звичним рівнем і дати суспільству те, на що воно заслуговує, — правдиві новини без шкідливих домішок. Можливо, ще не пізно?