«Хороші росіяни» — це класика. Чому в кіно люблять зображувати благородних ворогів і що з цим не так
«Хороші росіяни» — це класика. Чому в кіно люблять зображувати благородних ворогів і що з цим не так
Ми в Україні часто думаємо, що кожна халепа, яка з нами відбувається, унікальна. Ну, так, іноді ми таки маємо рацію, бо нема двох однакових країн. Проте варто визирнути зі своєї мушлі — і з’ясується, що люди у світі мають ті ж проблеми.
Заведено вважати, приміром, що українці — така собі велика Кайдашева сім’я, що ми занадто поляризовані, багато сваримося й геть в усьому світі такої нації більше не знайдеш. Але варто бодай трохи зануритися в американське суспільство — побачите таку ж картину.
Наша постколоніальність нерідко бачиться як щось неповторне, але такі ж риси є у майже всіх народів, які колись мали нещастя бути у складі імперій. І ось нині ми постійно говоримо про так званих «хороших росіян». Хтось їх шукає, знаходить і захищає, інших ці пошуки обурюють. Ми намагаємося якось відрефлексувати це явище, пояснити, дійти висновків. Але за нас це вже давно зробили. І далі роблять. Адже в мистецтві, зокрема й у кіно, шукати хороших ворогів —популярне заняття.
І це зрозуміло, адже більшість людей не хоче визнавати абсолютність зла, натомість хоче бачити в поганому щось хороше. Щоб люди змінювалися під впливом обставин, щоб добро перемогло. Бодай у кіно. Та й, зрештою, персонаж повинен трансформуватися — інакше нецікаво.
Один із найпопулярніших фільмів про такого «хорошого ворога» — «Аватар». Він увійшов у топ найкасовіших стрічок переважно через передові на той час візуальні ефекти, складні технології та хороший маркетинг. Але сюжет навряд чи можна назвати оригінальним, радше це варіант старої-доброї та перевіреної схеми, яка працює. Головний герой, колишній морпіх Джейк Саллі, разом з іншими військовими приїздить на Пандору. Люди колонізували цю планету, бо на Землі вже не лишилося ресурсів. Особливо для корпорацій цінний рідкісний мінерал анабтаніум. Вони не збираються терпіти супротив місцевого населення — розумних людино-котів на’ві. Саллі, який отримав травму і пересувається на кріслі, починає керувати аватаром — спроєктованим тілом на’ві, прив’язаним до людини за допомогою ДНК. Науковці використовують цей спосіб, аби вивчати планету. Але наш герой має завдання від військових, йому потрібно увійти в довіру до членів племені та допомогти «спецоперації» — видобутку великих покладів мінералу, які знаходяться у священному для на’ві місці.
Далі ми бачимо стандартну історію: герой робить зло, паралельно закохується в одну із синіх «кицьок» і сповнюється ніжними почуттями до нових знайомих. Тому, коли на них починає сунути страшна військова техніка і руйнувати фантастично красиві пейзажі, у всьому зізнається, кається, отримує на горіхи, але пристає до загальної боротьби, героїчно в ній себе показує, на’ві перемагають, а Саллі проходить переродження, покидає людське тіло і стає одним із них.
Мораль. Ти можеш робити жахливі речі, але якщо зміниш позицію і доведеш це кров’ю — тебе не лише пробачать, а й захоплюватимуться. Бо ж, як відомо, на небесах більше радітимуть одному грішникові, який покаявся, ніж 99 праведникам. Наче й усе правильно. Але в реальному житті цим заведено яскраво спекулювати. Згадайте, як багато людей у світі, та й немало українців, нещодавно захоплювалися такою собі Мариною Овсянніковою. Бо це ж вона, та сама грішниця, яка усвідомила масштаб трагедії, пішла на «ризик життям», припинила бути пропагандисткою, залишила Росію та впала в теплі обійми світової спільноти. Інтерв’ю, премії, захват. Ось тільки Овсяннікова — зовсім не Джейк Саллі, що ми невдовзі зрозуміли.
Все тому, що з реальними персонажами складніше, ніж із вигаданими. У 1993 році Стівен Спілберг випускає одну зі своїх найгучніших робіт — «Список Шиндлера» за романом Томаса Кеніллі «Ковчег Шиндлера». У ній ідеться про німецького підприємця Оскара Шиндлера, який приїхав в окупований Краків, аби заробити на війні. Він викупив кілька заводів, на яких почало працювати багато євреїв із гетто, які були дешевою робочою силою. З часом герой, вражений жорстокістю нацистів, починає співчувати і допомагати євреям. Апогеєм його гуманності стає спеціальний список із близько 1200 людей, яких він викупив і врятував від смерті. Одна з найщемливіших сцен: після капітуляції Німеччини Шиндлер розуміє, що його судитимуть як «нациста» і «работорговця», виступає перед своїми підопічними із полум’яною промовою, йде з валізами до машини, де йому сотні вдячних євреїв дякують і вручають золоте кільце з написом із Талмуду. Він зі сльозами на очах починає бідкатися, що міг би врятувати значно більше людей, якби не тринькав гроші. Його переодягають у смугасту робу і прощаються.
Стівен Спілберг підійшов до створення стрічки з усією делікатністю. Раніше Мартін Скорсезе відмовився від ідеї зняти цей фільм, вважаючи, що таку роботу може зробити лише єврей. Спілберг більше десятиліття наважувався на зйомки, а на гонорар створив «Фонд Шоа», який займається документуванням фактів, пов’язаних із Голокостом. Оскар Шиндлер спочатку зображується як дуже несимпатичний тип, бабій та цинік. Не кажучи вже про нацистів, злочини яких змальовуються натуралістично, але й з повагою до жертв. Тому Шиндлер окреслюється саме як виняток. І головне: євреї у фільмі зовсім не позбавлені суб’єктності, як це часто буває під час змалювання постраждалих. Вони відчайдушно борються за своє існування, допомагають одне одному, хоч страх часто штовхає декого з них на егоїстичні вчинки. І ще важливе — після Другої світової минуло досить часу, аби взагалі зважитися торкатися теми про те, що серед нацистів взагалі був хоч хтось із хорошими рисами.
Начебто немає сумнівів у тому, що євреї сприймають Шиндлера як «хорошого німця» — згадують у своїх найбільших музеях, вшановують пам’ять, навіть похований він у Єрусалимі. У 1993 році він посмертно отримав звання «Праведника народів світу». Проте водночас багато людей були шоковані цими почестями, та й самою стрічкою. Щонайменше тому, що Шиндлер шпигунською роботою доклався до окупації Чехословаччини, де сам народився. А ще був напряму причетним до захоплення Польщі. Його дружина Емілія в мемуарах підтверджує не лише це, але й численні суди над чоловіком, якого звинувачували у шахрайстві. Та головне — що місця у знаменитому списку давалися не просто так, а за гроші.
Американський історик Девід Кроу стверджував, що Шиндлер зовсім не був таким добрим господарем, як це описав Спілберг. На його фабриках була висока смертність, зокрема через голод. Власник продавав свої вироби ушестеро дорожче на чорному ринку, неймовірно збагачувався, але лиш за кілька років почав завозити на фабрики хліб для робітників.
Найбільшою ж ненависницею Шиндлера стала чеська депутатка і письменниця Ітка Грунтова, яка чи не все своє життя присвятила боротьбі з його відбілюванням. Зокрема протестувала проти присутності його імені у списках «Облич Падубицького краю» і досягла успіху. Вона вважала справжньою ганьбою ідею поставити пам’ятник «цьому брудному нацистові». Що ж до Стівена Спілберга, то Грунтова його мотивів зобразити Шиндлера як Героя категорично не розуміла й засуджувала. Фільм принципово не дивилася, хоча роман Кеніллі прочитала.
Хай там як, але силу кіно ніхто не скасовував. «Список Шиндлера» знятий майстерно, він стоїть у першій десятці списку найкращих фільмів від Американського інституту кіномистецтв, сам персонаж у виконанні Ліама Нісена — у першій двадцятці найвеличніших кіногероїв. Це не враховуючи симпатії мільйонів людей, які нічого не чули про інші думки про Оскара Шиндлера.
Але ця дискусія не йде в жодне порівняння з тією, яка точиться навколо образу «білого спасителя». Цей термін виник у контексті американського кіно про життя афроамериканців до і після скасування рабства. Він визначає дуже популярний тип персонажа: білу людину, яка виступає проти несправедливості й рятує поневолених чи дискримінованих африканців. Що, здавалося б, не так? Але, уважно послухавши аргументи темношкірих американців, можна згодитися, що не так тут майже все. Для цього треба глянути на їхню трагічну історію, яка вкрай нагадує нашу з вами. Включно з поваленням пам’ятників під час акцій BLM.
Рабство було жахливим та жорстоким явищем, яке, здолавши шалений спротив південних штатів, скасували аж у 1865 році. Але скасування не дало колишнім рабам жодних прав. Права з’явилися після ухвалення 14-ї поправки до Конституції у 1868-му, але і це не сприяло рівності, бо спротив не припинився, різні штати почали вигадувати методи обходу поправки, з’явився Ку-Клукс-Клан та публічні лінчування. Історики нарахували чотири тисячі звірячих страт за 60 років — аж до середини минулого сторіччя. Зі світлин цих страт робили листівки з написами на кшталт «Я бачив це барбекю з негра». Серед присутніх були не якісь там напівграмотні ідіоти, а лікарі, підприємці, банкіри та вчителі.
Аж дотепер права афроамериканців не є рівними з білими, «Оскар» досі критикують за расистську політику — і небезпідставно. Але впродовж цієї боротьби частими були слова, які й ми досі чуємо: «вас ніхто не утискає», «ви перебільшуєте», «не на часі, є важливіші справи», «потерпіть ще трохи» та «спробуйте мислити раціонально, облиште емоції».
І ось на тлі цього всього випускаються сотні, тисячі фільмів, у яких білі виступають благородними людьми. «Хорошими білими». Не в останню чергу такі роботи починають виникати через дике почуття провини, але воно штовхає авторів не на покаяння, а на нарцисизм і відбілювання самих себе. До того ж, нерідко в таких роботах нівелюється боротьба й героїзм самих чорношкірих, а їхнє спасіння виставляється заслугою «поганих людей, які отямилися». До того ж, раніше якщо і з’являвся у маскульті позитивний образ африканців, то він був образливий і стереотипний. Один із них — «чарівний негр». Хороший, але неосвічений і слабкий чоловік, який, приміром, розповідає казки. Це як у росіян — «забавный хохол». Головна героїня «Моєї прекрасної няні» теж, нагадаю, позитивна.
Дискусії викликають і відносно нові стрічки. У «12 роках рабства» герой Бреда Пітта викуповує героя Чиветела Еджіофора, викликаючи захват глядачів. У «Небезпечних думках» героїня Мішель Файффер влаштовується вчителькою у «бандитському чорному районі» та рятує дітей від майбутнього у в’язниці. У «Джанго» доктор Шульц рятує раба Джанго і вони разом рятують його дружину. У «Служниці» журналістка (Емма Стоун) вмовляє жінок-служниць ділитися історіями жахливого з ними поводження для написання статей. Критики писали, що це був яскравий приклад використання чужої біди для перш за все власного просування у кар’єрі.
У «Прихованих фігурах» взагалі вигадали сцени. Йдеться про трьох темношкірих працівниць НАСА у 1961 році. Герой Кевіна Костнера наполягає, що ці жінки можуть користуватися найближчою вбиральнею, а не бігти через усі корпуси до призначеної для їхньої раси. І взагалі всіляко їм допомагає. В реальній історії такого чоловіка не було. Але автори виправдовувалися, що «ну мусить же бути хороша біла людина».
Із популярною стрічкою «Зелена книга» — ще більше. За сюжетом білого охоронця Томі Ліпа наймає чорний джазовий піаніст Дон Ширлі. Режисер Пітер Фарреллі змальовує їхні стосунки як неймовірно теплі, хоча Ліпа спочатку і страждав на печерний расизм. Розчулених глядачів розчарували родичі Ширлі, які заявили, що жодної дружби не було, просто робочі стосунки. Махершала Алі навіть перепросив, що не вивчив свого героя вповні. До речі, образ піаніста ще й розкритикували як чергову реінкарнацію «чарівного негра» через його певну недолугість та інфантильність.
Невдоволення викликають колись прогресивні, а нині класичні стрічки на кшталт «Убити пересмішника» за однойменним романом Харпер Лі. Часи Великої Депресії, Алабама, порядний, добрий та білий адвокат Аттікус береться захищати чорношкірого Тома Робінсона, якого хибно звинуватили у зґвалтуванні. Справу він програє, та й не сказати, що зі шкіри рветься встановити справедливість. Робінсон помирає, а його захисникові усі аплодують. Сам же звинувачуваний, як і загалом його ком’юніті, постають хорошими, але позбавленими сміливості та яскравих характеристик. Вони нічого не роблять задля свого порятунку, а сподіваються на милість інших.
Зрозуміти всі претензії до цих фільмів дуже легко нам із вами. Варто лиш замінити «білого спасителя» на «хорошого росіянина». Тим паче, що ця заміна відбувається не в кіно, а в реальному житті. Світ вітає російських лібералів, вважає їх борцями з путінським режимом і переважно не помічає (чи не хоче помічати) того, що очевидне для багатьох — хоч і не всіх — українців. Це і нескінченні спроби звалити всю провину за війну лиш на Путіна, відбілюючи «простих росіян» і доводячи, що їх не треба карати санкціями. Часті сумніви в повноцінності української мови та культури. Ну і класика — «Кримнаш».
І ми це наше розуміння не втомлюємося доносити, попри складнощі. Наприклад, попри те, що люди, які мали б нас чудово розуміти, не завжди збираються це робити. Одна з ведучих цьогорічного «Оскара», афроамериканка Ванда Сайкс, висловилася проти різкої критики Росії на церемонії та промови Володимира Зеленського. Мовляв, не треба політизувати цю подію.
Наостанок згадаю і хороший приклад. Його автор — Стівен Кінг. Письменник, який уже точно розбирається в тому, що таке зло. Його книга «Зелена миля», а згодом і екранізація, точно показали, що таке розплата за злочин, навіть якщо ти хороша людина. Колишній тюремний наглядач Пол Еджкомб живе в будинку для літніх та розповідає своїй подрузі про надзвичайний випадок. У його блок привели загадкового ув’язненого — Джона Коффі, здоровенного чорношкірого, якого звинуватили у зґвалтуванні та вбивстві двох дівчаток. Із часом головний герой із колегами починають сумніватися в його вині, бо Джон не просто не схожий на жорстокого злочинця, він — втілення безмежної доброти та емпатії. Згодом ще й з’ясовується, що він наділений надприродними здібностями, вміє оживляти й лікувати. Коффі рятує від смертельної хвороби дружину іншого тюремного працівника. Справжній убивця дівчат знайшовся, він отримує по заслузі, як і молодий садист-наглядач. Тому зло наче і карається. Але головний герой із колегами, попри те, що полюбили Коффі і впевнені в його невинуватості, таки страчують його на електричному стільці. Зі сльозами на очах. Усе тому, що не мають сміливості піти проти глибоко расистського суспільства, яке вважає, що чорні народжуються злочинцями. І за це наш добрий герой (що підкреслюється виконанням Тома Генкса) — таки карається. Безсмертям. Він уже старий, слабкий чоловік, він дуже втомився і мучиться від самотності, бо всі його рідні померли. Але саме таку ціну він платить за вбивство божого створіння.