Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем

Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем

18 Березня 2022
10906
18 Березня 2022
09:31

Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем

10906
Це дурня собача. Абсолютно ясно це можна зрозуміти, потрапивши у становище того, хто намагається вижити.
Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем
Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем

У переліку психотравм українців побільшало. Наче нам було мало. Але нині доля насипала ще цілий оберемок. І особливо яскраво у ньому виблискує синдром того, хто вижив. Люди, які опинилися в мирних місцях, страждають від почуття провини. Особливо погано тим, у кого рідні в гарячих точках, і тим, хто дременув із них у перші дні або й години війни.

Я – серед людей, які потрапили в один із найгарячіших замісів — містечко Буча під Києвом, яке нині в облозі. Ще до війни я твердо вирішила, що лишаюсь, тому вранці 24 лютого, замість стояти у довжелезному заторі на виїзд, дивилася на нього з балкона. Скажу чесно: дивилася зі зневагою. На такому патріотичному піднесенні неможливо було збагнути, як так можна — миттю згребти речі, сісти в машину і боягузливо чкурнути? Ми ж повинні стояти за свої рідні місця горою! А тут таке розчарування в людях.

Я пробула в Бучі два тижні й евакуювалася за першої ж відносно безпечної можливості. Нині — в сяк-так мирному місці і жодного почуття провини не відчуваю. Не лише тому, що пережите дає мені індульгенцію. А й тому, що переконана: синдром того, хто вижив, — це дурня собача. Абсолютно ясно це можна зрозуміти, потрапивши у становище того, хто намагається вижити. За два тижні моя категорична думка про «щурів та втікачів» змінилася так само категорично. І тепер я дуже хочу переконати хоча б частину людей у тому, що їхнє безпечне становище — це не сором, а сила.

Однією з найбільших мотивацій лишитися в Бучі була моя професія. Журналістка, яка опиняється в центрі подій і тікає від них, — це ні в які ворота. Я вже потирала руки в очікуванні ексклюзивних включень, небезпечних зйомок та гостросюжетних подій. Але саме на цій ниві на мене чекало карколомне фіаско: вирубили інтернет. Мій мобільний оператор взагалі скляк, про що свідчили чотири крапочки на екрані телефону замість бодай однієї рисочки зв’язку. Мого коментаря просили багато ЗМІ, але часто я їм навіть відмовити не могла — повідомлення не надсилалися. На одній із вулиць наша артилерія розбила цілу колону танків — видовище було епічне і моє відео мало б бути першим на тему. Але стало останнім. Бо відправити його я змогла лише за три дні. 

Дуже швидко до мене прийшло усвідомлення, що з кар'єрою воєнкора трішки не склалося. І найогидніше — від мене це зовсім не залежало, бо під кулями бігати містом у пошуках інформації, спілкуватися з російськими військовими і стежити за ними мені вдавалося чудово. Але це не мало жодного значення, бо донести це все я ні до кого не могла. Ані до аудиторії, ані у чатбот, у який українці повідомляють про переміщення російських військ. Тому довелося з болем у серці прийняти очевидний факт: користі від мене немає абсолютно ніякої. Ба більше, ця вимушена пасивність почала стосуватися не лише професії, а геть усього. Включно з елементарною допомогою сусідам. Бо через відсутність зв’язку я не знала, що поряд є люди без їжі та води, яким можна було б допомогти. Лишалося підтримувати найближчих сусідів, із якими був офлайн-контакт.

І тут так само очевидним став інший факт: друзі та близькі з відносно безпечних територій стали моєю надією та опорою. Вони надсилали новини та прогноз погоди в смс, тримали в курсі перемовин про евакуацію, підтримували жартами і запевняли, що я не маю турбуватися про житло, бо їхні помешкання — до моїх послуг. Хтось із них від початку жив на спокійних територіях, хтось полишив гарячі чи потенційно гарячі точки одразу, хтось зробив це після кількох днів роздумів, а хтось уже був за кордоном і готувався отримувати статус біженця. Це все не мало жодного значення. Бо кожен із них міг допомагати і допомагав. На відміну від мене. Усвідомивши ситуацію, лиш абсолютно відбитим людям спадає на думку звинувачувати когось у «дезертирстві». Хоча б із почуття самозбереження: перебуваючи фактично у стані заручника, дякуєш богові, що хтось «на волі» за тебе переймається і робить усе, щоб витягти.

Якщо моя історія позбавить хоча б частину людей цього дурного синдрому, вважатиму, що все пережите зводиться не лише до крутого досвіду, але й до чогось менш егоїстичного. Але маю написати і про інше. Про колосальну шкоду, якої завдає почуття провини. У безлічі дописів я читала, як люди згризають себе до повного виснаження і не мають на те жодної ради. Бо в тебе повний холодильник і теплі батареї, а батьки (брати, сестри, друзі, діти) мерзнуть у холодних підвалах без їжі та води. Біда такого стану в тім, що частина людей настільки не може з ним упоратися, що змушує страждати інших.

Справа в тім, що спілкування з такими бідосями, як я, потребує неабиякої емпатії: чіткого розуміння, в якій ситуації опинилася людина і що вона, найімовірніше, відчуває. Поясню. Ти сидиш у підвалі, в будинку немає світла, газу, часом і води. У тебе майже немає зв’язку. Майже — це значить, що смс ти надсилаєш пів дня, випробовуючи кожну точку навколишнього простору. Вихід на вулицю супроводжується загрозою життю, бо навколо стоять чи їздять російські танки. Тебе можуть застрелити на місці. Твій телефон у будь-який момент можуть забрати, перевірити й розбити. Вийти з міста на евакуацію — це зіграти в російську рулетку.

Ти живеш у вакуумі, про новини майже не знаєш: ані про українські, ані про місцеві. У найкращому випадку у вас ловить якесь радіо і ви можете хвилин 20—30 його послухати. Недовго, бо потрібно економити заряд і батарейки. Навіть безмірна повага й довіра до нашої армії час від часу зникає і перетворюється на істерику: «Боже, нас усі кинули!». Це — в оптимістів. Песимісти забили на владу і військових ще на початку і приготувалися жити в Бучанській народній республіці із концтабором замість місцевої колонії.

І ось у всіх цих людей є близькі, які страждають від того, що сидять у безпеці на зручному дивані. Вони абсолютно не розуміють, чим можуть допомогти, не розуміють обставин, у яких опинилися їхні друзі та родичі. І тут починається.

Ти отримуєш від них гори повідомлень із «підтримкою» штибу: «Боже, як же ви там, біднесенькі?! Ми бачили фотографії — це шок! Це так страшно! Без болю неможливо дивитися!». Або «Терміново! У Бучу зайшли кадирівці, вагнерівці та сирійці! Головорізи ходять будинками і вирізають людей! Бережіться!».

Ви тим часом готуєтесь трішки поспати у своєму підвалі під уже звичні вибухи та стрілянину. Випили валеріанки, послухали Арестовича й наче трішки заспокоїлися. Але, виявляється, рано радієте. Вставайте зі свого ліжка із ящиків, шановні, й готуйтеся до болісної та страшної смерті.

Ще один поширений момент — люди із синдромом починають вимагати постійної звітності, кілька разів на день хочуть, аби ви писали, як ви; закидають повідомленнями у всі месенджери. Знаю курйозну ситуацію. Син мусив щодня двічі ризикувати життям і виходити на прострілюване перехрестя, бо там трішки ловив зв'язок і він міг подзвонити мамі. Вона знала, що син дуже ризикує. Але однаково просила його виходити і дзвонити. Бо мусила двічі на день переконуватися, що він живий.

Схожа ситуація з вимогами евакуюватися. У Бучі або Гостомелі з цим було вкрай складно. Зелених коридорів не оголошували і ви мали два основні варіанти. Перший — сісти в машину і спробувати виїхати самостійно. Згодом я бачила багато таких автівок — вони стояли на узбіччі, прострелені кулями. На багатьох були великі написи «Діти». Другий — із речами перейти розбитий міст до Ірпеня, який прострілювався все активніше й активніше. В якийсь момент йти довелося б між тілами. Півтори-дві години подорожі Ірпенем, у якому йдуть бойові дії, і зрештою вихід за місто назустріч волонтерам. Там теж стріляють. І ось ви все це знаєте. А ваш родич на іншому кінці дроту — не зовсім. Але він з усіх сил переконує вас іти, бо ж треба рятуватися! Йому здається, що вас треба простимулювати і в хід ідуть розповіді про стареньку бабусю, яка так хвилюється, що може й не дожити до вашого повернення. Тому не будьте свинею і збирайтеся.

Особлива категорія — повідомлення з картинкою, яка не відкривається, бо дійти може лиш текст. У ньому приблизно таке: «Ось тобі картинка, вона може зараз врятувати тобі життя!», «Знайшов тобі схему безпечної евакуації», «Ось контакт волонтерів, які вивозять людей», «Ці люди недалеко від тебе, їм потрібна термінова допомога!».

Ну і вже зовсім важкі випадки. Деякі люди так занурюються у своє почуття вини, що воно перетворюється на якийсь деструктивний культ і комплекс жертви. Вони роблять усі вище перераховані помилки і попросити їх зупинитися неможливо. Бо у відповідь вони плачуть, ображаються, говорять, що їм дуже погано, може, навіть гірше, ніж тобі.

І наостанок — найважливіше. Багато дітей мучаться з того, що так і не змогли вмовити літніх батьків покинути будинки в небезпечних місцях. Бо ті вперто не хочуть кидати насиджені місця, городи, худобу й будинки. Нашу сусідку син таки зміг вивезти. Вона пручалася до останнього, злилася, не брала слухавку, пояснювала, що не хоче нікуди їхати. Але він таки вмовив. Їй довелося кинути будинок і собак. Згодом ця жінка писала нам повідомлення: що їй дуже погано в сина та невістки, вона хоче додому й дуже жаліє, що дала себе вмовити. Син, думаю, теж. 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
10906
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду