Коли контузило телевізором. Про що фільм «Людина та війна» російської журналістки Катерини Гордєєвої

Коли контузило телевізором. Про що фільм «Людина та війна» російської журналістки Катерини Гордєєвої

8 Серпня 2022
2858
8 Серпня 2022
12:00

Коли контузило телевізором. Про що фільм «Людина та війна» російської журналістки Катерини Гордєєвої

2858
Документальний проєкт про війну та українських біженців, де все не так однозначно.
Коли контузило телевізором. Про що фільм «Людина та війна» російської журналістки Катерини Гордєєвої
Коли контузило телевізором. Про що фільм «Людина та війна» російської журналістки Катерини Гордєєвої

В середині липня на ютуб-каналі російської журналістки Катерини Гордєєвої вийшов фільм «Людина та війна»  про українців, які пережили і переживають війну. Стрічку, яка триває три з половиною години, подивилися майже два з половиною мільйони разів. І, судячи з коментарів на ютуб-каналі, глядачі вдячні авторці за фільм: за те, як правдиво показує жахи війни, як багато людей розповідають свої історії і як «у кожного своя правда», а Гордєєва її показала всім. «Таку, як є».

 

Катерина Гордєєва — відома російська журналістка, має численні нагороди, багато років співпрацює з російськими незалежними виданнями, зняла не один документальний проєкт на «складні теми». Наприклад, про Беслан, ГУЛАГ, війну в Афганістані чи теракт у «Норд-Ості». Після початку великої війни вона зробила проєкт «Нащо ви пустили дітей? Це ж спецоперація» про трьох матерів, які розповідають, як шукають своїх зниклих в Україні синів.

До речі, цей фільм показовий і його таки є сенс подивитися. Аби ще раз переконатися, наскільки ми не «один народ», хоч якою мовою говоримо й хоч яке в нас етнічне походження. Й подякувати богові за те, що українці є політичною нацією і свідомо обирають бути іншими. Бо у фільмі одна з матерів — з України, з Миколаєва, який зараз щодня руйнують російські війська. Вона переїхала в Росію вже після початку війни 2014 року, а діти її отримали російське громадянство у 2021 році. Ця жінка, яка не вважає себе патріоткою будь-якої країни, не просто переконала сина піти в армію й підписати контракт, аби заробляти гроші. Вона ще постійно спілкується з родичами з України та навіть не бачить конфлікту в тому, що син пішов убивати людей в тій самій країні, де живе її мати. І не може відповісти на запитання, чи є в Україні «фашисти»: вона, як і інші героїні цього фільму, «поза політикою» і «таким» не цікавиться.

Дивлячись цей фільм, простіше зрозуміти, як саме всі ці чоловіки «опинилися» в Україні. Бо навіть матері, які їх народили, люблять та хвилюються за них, матері, які стикнулися з байдужістю, зневагою, постійною брехнею власної держави, не можуть визнати, що ця війна непотрібна і несправедлива. Навпаки, навіть коли плачуть за загиблими українськими дітьми, далі вважають, що їхні сини – «герої», а пішли вони туди «захищати Донбас». Попри те, що один із них згорів у танку біля Чернігова, а інший зник у Малій Рогані на Харківщині.

Гордєєва, яку російський журналіст Юрій Дудь назвав «голосом русской боли», і сама щиро співчуває своїм героям, і вміє зробити так, аби їм співчували глядачі. Врешті-решт, за достатньо розвиненої емпатії можна побачити людину навіть у маніяку: складне дитинство, приниження чи сексуальне насильство... І, напевне, багато росіян чи росіянок вдячні Гордєєвій за те, що вона змушує їх співчувати матерям, які втратили синів, і українцям, які пережили Маріуполь чи Бучу. Тим паче, що в Росії, судячи з коментарів на ютуб-каналі Гордєєвої, більшість людей споживає лише інформацію з пропагандистського телевізора або взагалі вже «втомилася від війни» й ігнорує події в Україні. Поохали на початку, навіть аватарки змінили на чорне, а потім пішли жити далі. 

Тому аудиторія журналістки щиро сподівається, що її новий фільм «Людина і війна», який розповідає історії українських біженців, допоможе деяким росіянам згадати про війну або нарешті відкрити очі та побачити жахіття, які творить їхня армія в сусідній «братській» країні.

Але у фільму інша мета. Сама Гордєєва формулює її так: «У найстрашніші і найтемніші часи, і особливо в них, у журналіста є одна проста робота: фіксувати те, що відбувається. Свідчення очевидців, їхня пряма мова обов'язково стануть у нагоді потім, щоб не дозволити брехати новим підручникам історії про те, що люди бачили на власні очі». Це щира правда: свідчення людей, які бачили війну на власні очі, дуже важливі. При цьому хотілося б саме свідчень, а не фантазій чи навмисної дезінформації. Ми ж усі пам’ятаємо, як один дуже переконливий свідок розповів на камеру про «розіп’ятого хлопчика в трусиках» — а журналісти відсторонено зафіксували розповідь на камеру. Зробили, так би мовити, свій внесок у те, аби в подальшому підручники з російської історії «розповіли правду, як вона є».

І, боже збав, фільм Гордєєвої не складається зі свідчень саме такого штибу. Але є в ньому те, що можна поставити під сумнів. Наприклад, один із наскрізних героїв – чоловік, який розповідає лише по злочини української влади та армії. Ми всі далекі від думки, що українські військові ніколи не вчиняють злочинів — війна є війна, і воюють різні люди. Але складно повірити, що один герой стрічки справді:

  • був свідком, як українські військові розстріляли з гранатомета чергу за хлібом у Маріуполі,
  • саме в нього стріляв «азовець» просто так,
  • знає випадки, коли через викладання російською мовою в маріупольських школах можуть написати заяву до Служби безпеки України,
  • саме йому сказали «азовці» (і це все різні випадки, між собою не пов’язані), що всі маріупольці повинні загинути разом із ними і що маріупольців чекає лише пекло,
  • чув від українських військових, що вони чекають, коли маріупольці почнуть з голоду «жерти один одного»,
  • знає, що «Азов» до війни був «державою в державі» в Маріуполі, і саме він був реальною владою в місті.

При цьому в фільмі є не одна історія мешканців Маріуполя, і ніхто з них не бачив чи навіть не чув нічого подібного. Більше того, всі три жінки, які виїхали з Маріуполя, — одна з них зараз у Росії, — розповідають зовсім інше. Що майже не бачили «азовіців», зустрічали їх лише в крамницях, і на їхнє життя «азовці» ніяк не впливали, і що всі «азовці» були російськомовні та ввічливі. Що саме донецькі сепаратисти вигнали в березні 2022 року серед ночі більше трьох десятків людей, із яких половина – діти, з підвалу садочка, де вони ховалися, на вулицю. І зайняли той садочок, аби створити там свій опорний пункт. Що «кадировці» сиділи в танку, який прицільно влучив у житловий будинок, де був чоловік однієї з героїнь фільму. Вона за п’ять хвилин до пострілу вийшла погуляти з собакою і на власні очі бачила, як палала її квартира після пострілу. Як потім інший «кадировець» на блокпосту поклав у її сумку шоколадку, потріпав, налякану, по плечу і сказав «усе буде добре» — наче шоколадний батончик допоможе пережити загибель чоловіка. Як інша жінка, мешканка Бучі, яка виїжджала через російський блокпост, почула від російського військового «одягніть шапочку, бо холодно» — а за ним на землі лежали вбита жінка, підліток на велосипеді та немовля в конверті. І як її колотило від жаху, а не від холодного вітру, бо вона не могла відвести очей від того закривавленого конверта на узбіччі. До речі, саме ця жінка оселилася в Бучі після 2014 року, коли виїхала з Донецька. І вона, як і інша колишня мешканка Донеччини, бачила, як російські чоловіки вдавали із себе «донецьких прихильників русского мира» на мітингах проти України у 2014 році. І навіть та жінка з Маріуполя, яка вважає, що мешканців Маріуполя «не пожаліли ані ті, ані ті», і каже, що з Маріуполя українцям забороняли виїзд українські війська та зробили з міста «живий щит», наполягає, що винні в усьому саме росіяни. Це вони почали війну, й через них мешканці Маріуполя перетворилися на заручників.

Є, звісно, у фільмі й розповіді людей «з іншими політичним поглядами», як характеризує їх Гордєєва. Бабуся, яка розмовляє суржиком та жаліється, що на окупованій частині Донеччини всіх чоловіків забрали на війну і не залишилося навіть кому полити її грядки. І при цьому розповідає, як вона жила при «нациках», доки її не звільнили в 2014 році. Що саме зробили їй ті «нацики», не відомо. Про іншу сім’ю відомо: у 2014 році в результаті ракетного удару з української сторони, каже одна з героїнь фільму, загинула її невістка, а сина важко поранило — тепер він в інвалідному візочку. Вона фактично виховує двох онуків як власних дітей. Зараз живе в Росії, і вона єдина, хто у фільмі вірить, що все буде добре, — святкувала «визнання ДНР» і до сліз вдячна Путіну, бо він — «спаситель Донбасса». Сама вона, щоправда, з Ростова додому, у «звільнений» та визнаний Росією незалежним «Донбасс» не збирається. Бо нарешті отримала те, про що мріяла ще у 2014 році. Росію, її пенсії, соціальні виплати і Путіна. Як і той мешканець Маріуполя, який на власні очі нібито бачив злочини «Азова» та вважає, що незабаром Польща, Угорщина й Росія поділять Україну між собою. Він навіть похизувався, що його звуть в охорону так званого нового мера Маріуполя (цей маріуполець не лише вчитель фізкультури, а ще й тренер із бойових мистецтв), але повертатися до рідного міста бажання не має: він теж отримав у Росії те, що хотів.

Тут виникає кілька запитань. Одне з них риторичне та загально-, так би мовити, людське. От чому б не поїхати в Росію жити, коли Україна тобі не до вподоби? Нащо було чекати «освободітєлей», які звільнили всіх цих шанувальників Росії від нерухомості, грошей та навіть необхідних речей, замість скористатися програмою переселення і ще двадцять років тому почати обживатися під триколором у Тюмені чи насолоджуватися панорамою безкраїх степів Калмикії?

Інше питання більш практичне й конкретне: кого саме можуть покликати охороняти російського «мера» Маріуполя? Чи не перевірену, ідеологічно віддану та надійну людину, старого соратника? І навіть якщо цей чоловік, у якого начебто могли виникнути проблеми з СБУ через викладання фізри російською мовою, не комбатант чи співробітник силових органів Росії, чому саме він є одним із головних героїв стрічки? Йому не вірять навіть російські коментатори. Іноді виглядає так, наче йому не вірить власна донька. Не вірить йому й Гордєєва. То навіщо ця людина у фільмі розповідає про численні «злочини», свідком яких начебто була? Бо журналісти повинні фіксувати «свідчення, аби в подальшому не брехали підручники історії»? Та чи повинні вони фіксувати будь-які розповіді, які неможливо перевірити?

Та сама жінка, яка святкувала із шампанським визнання Путіним «незалежності Донбасу», в якому вона не сильно-то й хотіла жити, розповідає, що коли її важкопораненого сина привезли 2014 року до інституту нейрохірургії імені Ромоданова в Київ, лікарі відмовилися його оперувати «через те, що він із Донецька». Можна повірити, що у 2014 році жінці та її сину-інваліду хтось в інституті нахамив і навіть накричав. Навіть відмовив у госпіталізації, хоча повірити в це вже складніше. Але Гордєєва не питає в жінки, чим закінчилася ця історія. Людину в інвалідному візочку викинули з медичної установи на вулицю? Вона нікому не пожалілася? Не викликала міліцію?

Може, все це жахлива правда, і тоді в цієї жінки є повне право ненавидіти українську державу. І в інших — у кого загинули сім’ї, близькі чи друзі. А в нас — ненавидіти тих, хто під прикриттям Росії бив, катував, убивав українців на Донеччині й Луганщині. Так само ненавидити й росіян, які прийшли сюди спершу прикриваючись «народом Донбасу», його шахтарями та вільними слюсарями, а потім, уже не ховаючись, вторглися в Україну під власними прапорами. При цьому, хоч як це дивно звучить, справжню ненависть у фільмі майже ніхто не демонструє — лише ця сама жінка з Донецька, яка вважає українців «зомбованими».

Але більшість героїнь фільму, хоч де б вони зараз перебували і з яких територій виїхали, щирі, терплячі, співчутливі й толерантні, попри їхні трагедії. Іноді боляче дивитися, як харків’янка, яка використала слово «рашисти», описуючи обстріли рідного міста, потім кілька разів перепрошує авторку фільму й намагається довести, що не звинувачує всіх росіян — лише армію. Інші жінки, ті, які втратили чоловіків, домівки, в яких розстріляли собак, жінки, чиї рідні далі під обстрілами, мріють лише про повноцінне життя для своїх дітей, а не про помсту й навіть не про справедливість. Їхня сила та щирість могла би стати центральною темою фільму.

Але Гордєєва, яка начебто хоче зафіксувати факти й показати, який біль і страждання принесла ця довга війна людям в Україні, здається, ставить собі більш амбітну мету: пояснити, чому почалася ця війна. Можна сказати, що це — контекст, необхідний для розуміння того, що відбувалося в Україні відтоді, як Росія вирішила, що може загарбати Крим, мотивуючи це «історичною справедливістю». Тим більше, що у фільмі є фрагменти з цього пазла — розповіді про російську пропаганду. Там, де жінка з Донецька розповідає, як бачила своїх побитих співробітників, які намагалися вийти на мітинг за єдину Україну в 2014 році. І як вони тікали від людей, що погрожували їм зброєю. І як у той самий день на місцевих каналах розповідали, що це «бандерівці» напали на мітинг мирних мешканців Донбасу за приєднання до Росії. І як вона навіть своєму батькові не змогла довести, що все було навпаки.

Як інша жінка розповідає, що на російських блокпостах чи у фільтраційних таборах записують відео з розповідями «воєнних злочинів» української армії. Вимагають розповісти те, чого не було й чого вони не бачили. Записують бабусь, жінок, підлітків. Напевне, частина з цих «свідчень» уже є в мережі, а частину притримують. Пам’ятаючи про існування такого запису, чи скаже людина, яка опинилася в Росії, щось проти війни? Чи вийде на антивоєнний мітинг? Чи просто скаже хоч щось сусідам, колегам, власній дитині проти Путіна, проти російської війни в  Україні, проти влади? Непоганий спосіб тримати тисячі людей під контролем.

У фільмі є жінка, яка розповідає, як її вже використали для пропаганди. Мешканка Бучі, в якої російські солдати розстріляли чоловіка, а її поранили крізь двері автоматною чергою. Їй прострілили легеню, вона стікала кров’ю кілька годин, поки сусіди та інші росіяни не дістали її з будинку та — увага! — не вирішили перевезти у військовий шпиталь у Білорусі. Вона вижила і врешті опинилася разом із донькою в цивільній лікарні у Мозирі. Де білоруські пропагандисти змусили її розповісти на камеру, що чоловіка вбили, а її поранили «мародери». Які, звісно, безчинствують по всій Київській області і яких, звісно, озброїла українська влада, на початку війни роздавши «бандитам» автомати.

Коли жінка виїхала з Білорусі до Європи, вона розповіла правду на камеру тій самій Гордєєвій — у фільмі також є свідчення її сусідів, які тепер теж за кордоном і підтверджують її слова. Але в Білорусі, як і в Росії, ці свідчення ніхто не побачить. Там уже використовують інші записи, інші трагедії, інших людей — і це конвеєр.

Історія цієї жінки та її сусідів — одна з центральних, наскрізних у фільмі Гордєєвої. І зрозуміло чому: аби показати, що не всі російські солдати — злочинці, є серед них і ті, які хороші. Вони врятували жінку. Нічого не зробили, як підкреслює сама поранена жінка, з її донькою, яка дві доби перебувала поруч із пораненою безпорадною матір’ю. Чоловіка вбили; їй, уже пораненій, погрожував військовий, який її охороняв; але видно, як вона вдячна за те, що дитина не постраждала. З іншого боку, є й оті міфічні «азовці», які бажали всім мешканцям Маріуполя згоріти в пеклі (як розповідає дуже обізнаний вчитель фізри). Є вбиті та поранені мешканці Донецька, в дім яких влучив український снаряд. Є й «непривітні» українські солдати на блокпостах — і такі хороші, добрі, з шоколадками, люди на блокпості російському.

Це все є у фільмі. Але ж не вдаваймо, що це контекст чи баланс думок. Можливо, план був саме такий, але вийшло як завжди: «Людна і війна» — не фіксація свідчень, бо принаймні в одному випадку свідок виглядає сумнівним. І це не контекст — бо з такого контексту виходить, що обидві держави однаково погані, обидві армії однаково знищують усе навкруги, і звичайних людей «не пожаліли ані ті, ані ті». Якщо вже братися за масштабну, більш ніж тригодинну розповідь про війну з 2014 року, то для контексту потрібно було розповісти і про анексію Криму, і про засланих козачків під проводом Гіркіна, і як люди «з іншими політичними поглядами» багато років жили в Миколаєві, Херсоні, Харкові чи Одесі. Й лише в тих регіонах, де з’явилася «російська підтримка», почалася кривава війна. Тому «політичні погляди» тут ні до чого. Як і мова — всі  герої фільму розмовляють російською, і це не впливає на їхню оцінку війни. Потрібно було дати зрозуміти, що одна країна — агресор, а інша — жертва. Що добро і зло існують, та відомо, хто обрав сторону зла. Замість цього авторка просто викладає купу жахливих історій і констатує: «війна нікого не робить щасливими», у «кожного свою правда», і всіх шкода.

Шкода справді всіх — і навіть ту жіночку, яка розповідала про «хлопчика в трусиках». Певно, їй була потрібна спеціалізована допомога навіть до 2014 року. Але ж Гордєєва не лише співчуває: вона постійно намагається з’ясувати, чи забороняли в Україні російську мову. Де всі були ті самі «8 років». «Де правда?», «Чому одні кажуть, що українці вбивають мирне населення, а інші – що росіяни?» Це доречне запитання до людини, яка вважає українську армію нацистами?

І навіть якщо відповіді різняться ступенем переконливості і глядач у деяких випадках може відрізнити, де реальні свідчення, а де говорить людина, «контужена телевізором», — без справжнього, повного контексту «Людина і війна» залишається лише більш переконливою та якісною варіацією пропагандистського наративу «не все так однозначно».

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2858
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду