Як віщує українська народна мудрість, «якщо не знаєш, що робити — створи державний орган для вирішення проблеми. А якщо знов не знаєш, що роботи, — ліквідуй державний орган». Приблизно так сталося з Міністерством інформаційної політики. Цей алгоритм повторюється регулярно та безвідмовно протягом історії державного будівництва нашої країни.

Тому я вирішив коротко поділитися своїми думками стосовно деталей чергового витку цієї народної мудрості, а саме — створення широко анонсованого Центру протидії дезінформації (далі — Центру).

Зазвичай державні органи створюються, щоб втілити якусь державну функцію. Тому слід спочатку визначитися із функціями Центру. Дискусії на тему «що таке дезінформація?» ведуться вже не один рік. Хоч мені і не подобається їх зміст і визначення, які пропонуються, — хто я такий, щоб сумніватися у багатомільйонних розробках американських та європейських think tank? Тому питання із сутністю дезінформації ми пропустимо і сконцентруємося на питаннях «що таке протидія?» і «що таке Центр?»

Що таке «протидія дезінформації»?

Якщо мислити логічно, то протидія легенді про «розп’ятого хлопчика» полягає у зміні ставлення аудиторії до цієї інформації на протилежне. Тобто, якщо споживач інформації вірив у фейк про «розп’ятого хлопчика», то після здійснення «протидії» він не вірить у нього, що має доводитись опитуваннями та соціологічними вимірюваннями.

Припустимо, що досягти такого ефекту теоретично можливо, хоча я би подискутував щодо спроможності змінювати так зване когнітивне упередження (cognitive bias) та щодо вартості ресурсів, які потрібно витратити як на створення віри у щось, так і на її подальше руйнування.

На мою думку, реактивна діяльність — переконувати аудиторію у зворотному від того, у що вона вірить, — це дуже дорого й малоефективно. Тим більше, що, здійснюючи таку діяльність, ми стикаємося з багатьма аспектами філософії та логіки, як-от сутність поняття «спростування». Одним із його виражень є «антитеза», що веде нас до тріади Гегеля, яка спрощено виглядає як єдність трьох аспектів «теза — антитеза — синтез».

Не хочеться заглиблюватися в гегельянство, але цілком логічно буде сказати, що після спростування фейк нікуди не дівається зі свідомості споживача інформації. Фейк і спростування разом утворюють синтез того, як людина бачить реальність. Українські дослідники часто у своїх постах на фейсбуку називають такий синтез «каша в голові». І вони є недалекими від істини.

Однак припустимо, що ми все ж таки будемо це робити за допомогою Центру. Будемо протидіяти тезам за допомогою антитез. Вони кажуть, що «розп’ятий хлопчик був», а ми — що «розп’ятого хлопчика не було». Припустимо також, що нас не дуже цікавить, що буде в результаті синтезу тези й антитези.

Так чи інакше, щоб досягти такого синтезу, необхідно, щоби споживач інформації спочатку отримав повідомлення про антитезу. І це повідомлення має бути поширене настільки ж потужно, як і теза (фейк). Іншими словами, «протидія дезінформації» полягає в тому, щоб спростування фейку було донесено до споживача інформації, а не просто створене и опубліковане на державній онлайн-сторінці, яку ніхто не читає. А отже «протидія дезінформації» — це більше про комунікації, ніж про «викриття фейків».

Таким чином, справжньою метою «протидії дезінформації» є комунікація спростування до споживача.

Що таке «Центр»?

Знову ж таки, за банальною логікою, «Центр» знаходиться всередині чогось, будучи точкою перетину, рівновіддаленою від усіх кінців. Тому, логічно буде спочатку описати всю діяльність із «протидії дезінформації» вповні, щоби після цього знайти її «Центр».

З моєї точки зору, «протидія дезінформації» є управлінським процесом, який має свої стадії, зв’язки, виконавців, продукт та його споживачів. Мій досвід свідчить, що процес протидії дезінформації складається з наступних ланок:

1. детекція,
2. верифікація,
3. управлінське рішення,
4. створення контенту,
5. комунікація контенту.

Детекція — це отримання первинних даних щодо поширення неправдивої інформації у світовому інформаційному просторі. Під інформаційним простором ми маємо на увазі всю сукупність вебсторінок, телепрограм, газет та інших носіїв інформації в усьому світі, включно з чутками, які передаються з вуст у вуста.

Треба звернути увагу, що мова саме про інформаційний простір усього світу, а не тільки України, оскільки часто найпотужніші інформаційні атаки здійснюються проти інтересів МЗС України та ринкових позицій українського оборонно-промислового комплексу за кордоном.

Функція детекції частіше за все здійснюється за допомогою медіамоніторингу. На державному рівні жодних документів стосовно стандартизації процесу медіамоніторингу та визначення стандартів його продуктів просто немає. В той же час, щонайменше 70 % державних структур в Україні так чи інакше залишаються замовниками послуг з медіамоніторингу.

На мій погляд, це тотально контрпродуктивна державна діяльність, яка тягне з бюджету гроші, практично нічого не даючи натомість. Є технологія, яка може бути використана державою для якісного виконання цього завдання, але це тема для іншої публікації.

Водночас, функцію «детекції» чудово і професійно виконують громадські організації фактчекерів (Stopfake, VoxCheck, Texty.org.ua, УКМЦ, «Детектор медіа» і т. д.), які мають відповідні ресурси міжнародних донорів, довіру міжнародних платформ (типу Facebook), внутрішні процедури та багато чудових експертів — знавців своєї справи.

В період перебування на посаді заступника міністра інформаційної політики щотижня мені надходило близько 1000 сторінок абсолютно різноманітних моніторингів. Це називається «ddos-атака інформацією».

В результаті механізм опрацювання інформації захлинається під її валом. Саме в цьому й полягає одна з основних проблем у створенні всіляких «Центрів» — не можна осягнути неосяжне. В іншому разі, вже на першій стадії «Центр» зламається.

Функція детекції повинна обмежувати кількість повідомлень для опрацювання тим обсягом, який дозволить зробити результат. Цей обсяг вимірюється одиницями. Частіше за все — це одна історія в день, не більше. А тепер подумайте, скільки фейків розповсюджується щодня.

Верифікація — це перевірка інформації отриманої після детекції на відповідність реальності та віднайдення спотворень, чи відвертої брехні. Якщо ви дивилися мій онлайн-відеокурс, то знаєте, що це не така вже і складна діяльність, однак, тим не менше, вона потребує повного занурення в тему.

Іншими словами, фактчекінг — це професія зі своїми стандартами, процедурами, таємницями і майстерністю. Попри легенду про те, що всіх українців можна зробити критично мислячими і медіаграмотними (плюс СВАТИзація всієї країни), не від кожного можна очікувати ефективного фактчекінгу.

Однак, на щастя, у світі існує більше 170 організацій фактчекерів, кожна з яких має свій досвід і свій архів зроблених спростувань фейків. Досвід показує, що нові теми і наративи, які використовуються з маніпулятивною метою спецслужбами та пропагандистами, з’являються не часто.

Цю тезу колектив Міністерства інформаційної політики України довів у «Білій книзі спеціальних інформаційних операцій проти України», де викладено 10 з 35 (+/- 2) наративів кремлівської пропаганди, з якими ми боролися декілька років. За суттю своєю вони не змінюються кардинально. Іншими словами, не треба вигадувати велосипед — вже все є.

На щастя, є база даних, де зібрана вся інформація з усіх сайтів фактчекерів — це база даних компанії SemanticForce. Її представники кажуть, що вони збирають дані з сайтів фактчекерів, оновлюючи базу даних фейків та їх спростувань щоденно. Насправді, це не так складно, але не дешево.

Таким чином, для виконання функції верифікації необхідно автоматизувати процес і звернутися до вже наявних масивів даних, щоб швидко отримувати наявну інформацію.

Іншим обов’язковим аспектом верифікації є оперативний контакт з іншими відомствами та міністерствами для отримання об’єктивних відомостей, щодо ситуації на місцях. Наприклад, підтвердження цитати того чи іншого посадовця, якщо вона була перекручена чи подана без контексту в медіа.

Для цього співробітник «Центру» повинен мати право звертатися до будь-якої пресслужби в країні, щоб максимально оперативно отримати якісну відповідь. А це означає, що адміністративна вага такої людини має бути достатньо великою. Більше того, в разі виникнення непорозумінь, йому повинна допомагати «важка артилерія» в особі міністра чи навіть прем’єра.

Прийняття «управлінського рішення», в першу чергу, дає відповідь на питання, чи буде офіційний орган держави виступати з офіційною заявою, спростуванням, або іншим повідомленням в контексті фейкової інформації?

Треба нарешті усвідомити, що не на кожен фейк потрібно реагувати. І не завжди можна реагувати спростуванням. Більше того, спростування є вкрай поганою реакцією для державного органу в більшості випадків, в зв’язку з низьким рівнем довіри до держави загалом. Тому «управлінське рішення», яке може бути основним продуктом «Центру», — це відповідь на питання «чи ми реагуємо, і якщо реагуємо, то як?».

Відповідь на це питання також можна дати виключно у співпраці з конкретним органом державної влади, який несе безпосередню відповідальність за ту сферу, про яку йдеться у поширеному фейку. Так, «Центр» не зможе спростувати інформацію про фейкові обстріли з боку української армії, без безпосереднього контакту зі штабом ООС.

Створення контенту — дуже просто для розуміння і дуже складно у реалізації. Ця стадія означає те, що всередині «Центру» має працювати невеличке рекламно-креативне агентство, яке буде створювати картинки, мемаси, демотиватори, колажі, відео, мультфільми, інфографіку, тексти і все інше, для однієї-єдиної мети: якісно і потужно доносити інформацію офіційних державних органів.

Власне, за моїми даними, в різних органах держави, в тому числі й у правоохоронних, вже працюють подібні команди. Тож нічого нового і екзотичного в цьому немає. Аліна Фролова та Іветта Делікатна — радниці міністра Юрія Стеця — пропонували уряду створити таке ще за часів Яценюка.

Комунікація контенту — найголовніша, як ми раніше вияснили, функція, яку має виконувати не «Центр», а кожне профільне міністерство за підтримки «Центру». Іншими словами, «Центр» розвінчує фейк і готує контент, шукає шляхи, як краще донести інформацію до споживача, спілкується з аналітиками та виконавцями. А пресслужба відповідного міністерства чи відомства самостійно організовує активності (пресреліз, пост у фейсбуку або короткий пресбрифінг із визначених питань), щоб донести інформацію. Тільки таким чином «Центр» стане «Центром». Тільки так він знаходитиметься у середині бізнес-процесу, який буде мати на меті досягнення конкретних результатів.

Без участі усіх органів виконавчої влади у здійсненні кризових комунікацій, ефективність «Центру» буде невисокою.

Краще система без «Центру», ніж «Центр» без системи

Виключно моя порада сучасним державотворцям — взагалі уникати слова «центр» у назвах організацій, які мають на меті якісь конкретні результати. Наприклад, колишній міністр оборони Андрій Загороднюк створив «Центр оборонних стратегій». Рябошапка, Клімкін та Данилюк створили «Центр стійкості та розвитку держави»...

Логіка говорить про те, що якщо скрізь будуть центри, то не залишиться того, центром чого саме вони є. Якщо в державі так і немає системи кризових комунікацій, то центр нічого й залишиться нічим.

Якщо ми хочемо створити центр чогось, то спочатку треба створити це щось, а потім зробити у ньому центр і наділити повноваженнями. Таким чином, ми повертаємося до стандартної задачі розбудови системи стратегічних та кризових комунікацій в Україні, яка на сьогодні замінена двома людьми — Подоляком і Арестовичем.

На їхню діяльність можна дивитися по-різному. Але доки держава не буде працювати як держава, а буде працювати на принцип «держава — це я» — ніякий «Центр» нам не допоможе.