«Галю, ти знаєш, що перейменували білочку? Тепер її називають на польський манер: вивірка. Моя мала прийшла з садочка і розповіла, що нині так пишуть у книжках», — розказала мені подруга під час наших щотижневих чаювань, які не здатен знищити навіть коронакарантин. Ці слова були останньою краплею, що підштовхнула мене написати колонку про швидкості, на яких живуть українці.

«Галино, як домовлялися в квітні, ми підготували опис нашого спільного проєкту», — написали партнери з благополучної європейської країни. «Оце і оце треба змінити, бо вже нерелевантно. А після виборів оце теж може змінитися, але ніхто не знає, як саме», — відповідаю я. Так виглядають реалії, в яких ми з вами працюємо й навіть досить щасливо живемо. Обставини навколо постійно змінюються.

Як показало презентоване минулого тижня дослідження Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно із соціологічною службою Центру Разумкова на замовлення «Детектора медіа», хоча центральні українські телеканали залишаються найпопулярнішим джерелом інформації для українців — їх дивляться 75 % респондентів, на друге місце вирвалися соціальні мережі — їхня частка зросла з 24 % (за опитуванням КМІСу та «Детектора медіа») у 2019-му до 44 % у 2020 році.

Значно зросла й частка тих, хто отримує інформацію від родичів та друзів, — із 11 % (за опитуванням КМІСу та «Детектора медіа») до 23 %. Поки що ця позиція конкурує за третє місце з українськими інтернет-ЗМІ, з яких інформацію про Україну та світ отримували не менше 27 % респондентів. Далі йдуть месенджери (Viber, Telegram, WhatsApp тощо) з часткою 11 %.

Поки в медійній сфері боролися (й не побороли) з олігархами, на порядок денний вийшла спочатку проблема російської дезінформації (яку теж не побороли), а нині додатковим викликом стає зростання популярності джерел інформації з-поза переліку традиційних ЗМІ. Цей тренд справді складно оцінювати з оптимізмом. У традиційних засобах масової інформації з їхніми вадами є все ж таки бодай якийсь редакційний контроль, тоді як можливим негативним впливом соціальних медіа на майбутнє людства почали перейматися навіть колишні працівники соціальних медіа. Чи користуються новим трендом українські політики? Так, у регіонах кажуть, що під час нинішніх місцевих виборів політичні бюджети почали перетікати від ЗМІ до блогерів.

Україна потребує реформ у різних сферах — це правда. Але правда також і в тому, що реформи, розтягнуті в часі та не доведені до кінця, як це часто в нас буває, підсилюють відчуття невпевненості щодо обставин та правил гри навколо. А ще реформи бувають запізнілими або можуть мати кінцевий термін корисної дії.

Однією з чудових реформ із хорошим результатом є реформа вітчизняного кіносеріального виробництва, яка виросла з заборони телевізійного показу російського розважального контенту. Я дивилася 12 серій «І будуть люди» й не могла відірватися: ось вона, історія моєї країни очима мого народу, та ще й показана на СТБ, який роками перед тим транслював радянські комедії. Із сьогоднішнього дня ще одна така сага — з назвою «Сага» — стартує на «Україні», де теж проходять шлях від пострадянських цінностей. Телевізійний потяг став на правильні рейки й важливо дати йому їхати ними якнайдалі. Має ж бути в нас бодай якась стабільність.

Адже чи вічним буде ефект від цієї реформи? Ні, бо зі зростанням звички до інтернет-дивлення до українців можуть знову повернутися російські серіали. Щоби конкурувати з ними, потрібно, як мінімум, нарощувати майстерність наших кіносеріальних виробників, просувати акторів-зірок, додати гнучкості в держбюджетні процеси та зробити щось, аби зі зміною влади кіносистема обходилася без кримінальних справ. Як думаєте, впораємося?