Найперше враження від пресконференції Володимира Зеленського, присвяченої річниці його інавгурації, було з категорії дежа-вю: значну частину часу президент розповідав не про те, що вже є й стало реальністю завдяки його зусиллям, а про те, що буде. Саме так вибудовували своє спілкування з журналістами всі без винятку попередні президенти — й Порошенко, й Янукович, і Ющенко, й Кучма, й нічого принципово нового в цьому не було. Звітна пресконференція як тематичне продовження передвиборної агітації.

Підкреслювало це й тло, на якому це дійство відбувалося. За спиною президента височів величний монумент: «Зе!». Оце й справді було геть нове слово в оформленні пресконференцій. Бракувало лише чи то кордебалету, чи то зграйок агітаторів, бо дуже вже нагадувало оформлення чи то концерту, чи то передвиборного мітингу, але ніяк не офіційного заходу державного рівня. Бо, власне, звітувати мав не Зе як цікава особистість, а президент як функція — вдала або невдала функція. Це було те саме, що прийти на державні переговори у джинсах та в’єтнамках. Це знижувало рівень сприйняття.

Іншим моментом, що викликав іспанський сором, була перерва під кінець пресконференції. Зеленський демонстративно підкреслював, навіщо йому знадобилася та перерва — а виглядало саме так, бо ніщо не заважало йому просто оголосити перерву, тихенько підвестися й уже подалі від мікрофонів спитати, «де тут найближчий». Власне, нам, учорашнім школярам, це казали ще на початку вересня першого курсу: вам треба — тихенько підведіться й вийдіть, не привертаючи до себе увагу. Виглядало, що це було зроблено, щоби підкреслити імідж «простого хлопця» – от тільки в даному разі «хлопець» виглядав занадто вже простим. Принаймні, я би дуже подумав, чи лікуватися в лікаря, який припускається такої фамільярності.

І, нарешті, те, що шокувало: й сам Зеленський (гаразд, він промовляв і сидів на віддалі), й переважна (підкреслю: переважна) більшість журналістів були без масок. І це стало неспростовним останнім доказом для всіх коронаскептиків: пандемія — вигадка, паніка й істерія, бо інакше б усі були в масках. Був у цьому й іще один меседж: там, «нагорі», спокійнісінько собі нехтують тим, чого вимагають від «хлопів».

А кадри після пресконференції узагалі помножили на нуль усю карантинну агітацію. І це навряд чи залишиться не поміченим світовими медіаоглядачами.

Яким запам’яталося ставлення Зеленського до журналістів? Передусім, представників проросійських медіа було удостоєно тривалішого й детальнішого, ніж інших, спілкування, аж до того, що представниця NewsOne фактично змогла провести таке собі бліцінтерв’ю (а може, й не бліц), явно вийшовши далеко поза межі формату пресконференції.

Натомість із представниками розслідувальних ЗМІ президент розмовляв, не приховуючи роздратування, а з представниками послідовно проукраїнських — суто формально.

Впало в око, що, цілком у дусі попередників, деяких журналістів Зеленський називав на «ти» й за зменшувальними іменами — й, цілковито випадково, це теж були здебільшого представники проросійських ЗМІ. Узагалі ж, така форма звертання, а тим паче коли вона вибіркова, не може не викликати припущень про якісь особливі стосунки президента ось із саме цими журналістами й виданнями.

Ведучи розмову про Михайла Ткача, Зеленський звинувачував його, але так і не пояснив ситуації — адже аудиторія цілком могла її не знати, принаймні, в деталях. Тож звинувачення в пам’яті залишилося, причому як голослівне, а ситуація — ні. Звинувачення перетворилося просто на ярлик.

Коли ж президент назвав «бандитом» мера Черкас, та ще й кілька разів, це вже було поза всякими межами. Це вже був відвертий ярлик, бо жоден суд цю людину не визнав винною в бандитизмі. Зеленський згадав, що проти черкаського мера відкрито 19 кримінальних проваджень — але, по-перше, не уточнив, чи є серед них звинувачення от саме в бандитизмі (адже це — цілком конкретний склад злочину), а по-друге, продемонстрував нехтування презумпцією невинуватості — адже ті провадження можуть бути помилковими, а то й замовними. Що це було — знову прагнення популярності серед неосвіченої частини суспільства, а чи незнання найелементарніших речей?

Звертала увагу наявність серед представлених медіа видання «Шарій.нет», тобто видання, сама назва якого рекламує конкретного політика, та ще й одіозного. І тут — серйозні запитання до акредитації подібних видань: або акредитувати різноманітні явно ангажовані ЗМІ — або жодне, бо в даному разі це створило преференцію до Шарія.

Тепер про журналістів. Цього разу було менше, ніж бувало раніше, тих, хто прийшов на пресконференцію задля самомилування й самореклами, було менше відверто риторичних запитань, які не передбачали предметної відповіді. Натомість — особливо в першій частині — було чимало запитань, які змушували сумніватися, що їхні автори бодай щось чули про повноваження президента. Чимало запитань були просто від балди — але натомість вони давали Зеленському змогу розповідати про все на світі, та ще й у режимі вільного плавання або твору на вільну тему. Й коли він довго змальовував перспективи мало не тотального будівництва шляхів та мостів, так і кортіло спитати: а чи він — ще й прем'єр-міністр за сумісництвом?

Нерідко з пам’яті виринали «славетні» пресконференції такого собі Путіна, в якого питають мало не про лампочки в під’їздах.

Були й запитання відверто дикі. Запитання від «1+1»: чи не розпустить президент парламент? Причому журналістка, що поставила це запитання, навіть не здогадалася обґрунтувати його актуальність. Із таким самим успіхом вона могла би спитати, чи не планує президент запровадити в Україні лівосторонній рух на британський манер. Із того ж розряду було й інше запитання від того ж каналу про праймеріз на виборах міського голови Києва: ну, от не має президент ніякого стосунку до виборів міського голови будь-якого міста, а якщо матиме — це буде відвертим порушенням Конституції. Якщо ж авторка мала на увазі Зеленського як голову партії «Слуга народу», то вона мусила б на цьому наголосити — бо, взагалі-то, це була не пресконференція голови партії й навіть не інтерв’ю з Зеленським як із особистістю.

Окремо стоїть запитання від «Шарія», який «нет». На минулорічному пресмарафоні був прикметний момент: Зеленського спитали щодо Сороса, причому спитали так, ніби Сорос є злим генієм усіх часів. Зеленський тоді відповів, що не має жодних стосунків із Соросом, але саму демонізацію останнього не відкинув — виникла навіть підозра, а чи знає взагалі Зеленський, хто такий Сорос. І зовсім згодом російська пропаганда та її українські рупори підкинули в український медіапростір тему «соросят». Ймовірно, те запитання на пресмарафоні й було пробною кулькою.

Й от тепер представниця «Шарія.нет» спитала про протести, причому агресивні. Зрозуміло: вона намагалася провести прозорі аналогії з Майданом. Зеленський у відповідь ужив слово «переворот». Проковтнув нову наживку?

Запитання від каналу «Наш» теж видалося пробною кулькою. Втім, вразило, що на російськомовне запитання Зеленський відповідав українською — ще й дорікнув журналістові, що той теж чудово володіє українською й міг би ставити запитання саме нею. І ще раз не схибив: «Є люди, щодо яких не можна скасовувати люстрацію».

Ще окреме враження — Гордон із демонстративно гострим і демонстративно проукраїнським запитанням. Про те, чи подивився Зеленський в очі Путінові й чи зрозумів, що очікувати від нього миру марно. Одна лише біда: от саме це запитання найбільше видавалося таким, щоби себе показати — бо було зрозуміло, що відповідь такою гострою не буде.

Такий собі Василь Голованов, ставлячи запитання про амністію капіталів, навіщось причепив «вирок Порошенку». За якою статтею вирок — так і не сказав, а Зеленський не перепитав.

Інше загальне враження: тема пандемії та заходів влади з її стримування так і не стала наскрізною темою, а пройшла десь на маргінесі — й звідси, знову ж таки, можна робити висновки про ставлення ЗМІ до проблеми, яка є номером один в усьому світі. Виникала тема коронавірусу здебільшого з ініціативи самого президента, й він здебільшого змальовував, якою непідготованою була Україна, й яких просто захмарних зусиль докладала влада. Власне, багато в чому це було схоже на правду — от тільки Зеленський є президентом не два дні, а вже цілий рік, 20% каденції. І вести мову про попередників уже й не дуже коректно.

Запитання ж до президента про пандемію стосувалося долі пана Степанова на посаді міністра охорони здоров’я, тобто коронавірус був бекграундом, а не самою темою запитання.

Тепер про деякі відповіді президента — вже щодо конкретики. Впало «у вухо», що президент неодноразово вживав слово «губернатори». То чи в Україні є губернії? Він користувався терміном, що є поширеним у російському й суто російському політичному контексті — ну, й також у проросійському в Україні. Чи не перебуває президент у світі російських політично-пропагандистських категорій?

Зеленський стримано похвалив перший етап медичної реформи — не назвавши, втім, імені Уляни Супрун. Узагалі ж, неприязнь (м’яко кажучи) до Петра Порошенка вже видавалася просто містичною. Принаймні, Зеленський так жодного разу й не сказав, а чим, власне кажучи, йому аж так не догодив Порошенко. «Те, як вони керували країною» – ото й усе. То як, пане президенте? І ніхто — ніхто — з журналістів не спитав про причини такої ненависті. Ну не лише ж відомий ролик з КАМазом, який дуже задів Зеленського?   

Загальні (а радше, огульні) звинувачення владі Порошенка Зеленський роздавав, а щойно заходило про конкретику, казав: «Це — справа правоохоронних органів». Якщо переформулювати те саме іншими словами, звучало це так: вони — злочинці, а в чому саме злочинці — того правоохоронні органи ще не встановили. «Хоч я вашу тітку й не бачив, а точно знаю, що погань» — то, може, запровадити у Кримінальному Кодексі кримінальну відповідальність за прізвище Порошенко?

Запитання від ВВС про «просто перестати стріляти» – Зеленський довго розповідав, що на обстріли бойовиків наші воїни відповідають, про інше й мови не було, а от першими не стріляють. А за Порошенка стріляли першими, «вбивали свій народ» — так виходить, пане Зеленський?

Суто візуальне враження — копіювання Зеленським улюбленого жесту Порошенка, коли він хоче сказати «у лапках».

«Якби я не балотувався, президентом був би Петро Порошенко» – ну й що було би далі, пане президенте? Даруйте, це вже дуже нагадує фетишизацію.

На самому початку пресконференції президент розповідав про вихід із карантину. Спочатку сказав, що «ситуація дозволяє раніше вийти з карантину», й запрацює громадський транспорт у містах. А от міжміський не запрацює, бо «лише в шести областях захворюваність знижується». То все ж таки: «ситуація дозволяє раніше», а чи «лише в шести областях знижується»? Збагнути логіку я намагаюся й досі.

Привернула увагу фраза президента: «Яке у нас ставлення до журналістів, які фінансуються не Україною, а іншими державами» – це про «Схеми». Агенти, одне слово — то, може, досвід Путіна перейняти? Заради справедливості, згодом він і про медведчуківські ЗМІ — щоправда, набагато побіжніше — сказав, що їх фінансує Росія. «Два шага налево, два шага направо» – ото, здається, нині й є підхід до будь-яких проблем.

Дуже промовистою була відповідь на запитання про парламент — Зеленський повів мову лише про партію «Слуга народу». Тобто всі інші фракції він розглядає як декорацію? Ставиться до них, мов до порожнього місця?

Відповідь на запитання про повернення кадрів Януковича: «Ми жили за Януковича, ви жили за Януковича. Не всі люди, що працювали за часів Януковича, є людьми Януковича». Високопосадовців найодіознішого органу режиму Януковича — міністерства доходів та зборів — це теж стосується, так?

Про NewsOnе (саме тут Зеленський обережно натякнув на російські гроші): «Вас можна дивитися, слухати вас складно». Мабуть, саме з цієї причини саме з представницею цього каналу він розмовляв найдовше?

«Власники каналів мають витрачати гроші не на лобіювання й не на вплив на політичну ситуацію, а на допомогу бідним». А що його робити, щоби саме так і було — агов, пане президенте? Бо ви не сказали. Повчання — звісно, гарна річ, от тільки Віктор Ющенко саме це вже робив — із відомим результатом. Ще було про те, що олігархи мають вкладати гроші в розвиток контрольованої частини Донбасу — щоби жителі окупованих територій бачили, як вони могли б жити, якби повернулися до України. То зараз, за нинішніх умов, без олігархів не обійтися? А чи проблема деолігархізації взагалі не стоїть?

Слова Зеленського про «банківський закон» пролунали так, ніби мета його була суто утилітарною — співпраця з МВФ. Мало не вимушений крок. А самі підвалини функціонування банківської системи — це вже вторинне, виходить? 

Відповідаючи на запитання «UA: Першого», президент, хай і неохоче, визнав, що воюють проти України росіяни, й керують «народними республіками» теж росіяни. Навіть набрався сміливості й розповів, як представники ОРДЛО на переговорах просять перерви й телефонують до Москви за вказівками. А от слова «агресор» щодо Росії так і не вимовив.

В іншому контексті він повів мову про «державний телеканал» (який «мали б дивитися більше, ніж комерційні»). Приїхали.

«Оман – це була приватна поїздка». А Мальдіви в Порошенка — не приватна? «Я заплатив». А Порошенко ні?

Заключні слова Зеленського — про те, що він прагне тільки хорошого. Вони видалися щирими — але якось по-дитячому щирими. Мовленими таким тоном... беззахисним якимось, виправдовувальним. Ніби Зеленський сам розуміє, що практика поки що сильно відрізняється від намірів. Може, недаремно президент підсумував свою пресконференцію саме так? Бо не було куди подітися від враження: він нарешті почав розуміти глибину й складність проблем — але далеко не завжди самі проблеми.

Фото: Максим Поліщук