Презентацію 12 березня Сергієм Сивохом Національної платформи примирення та єдності було зірвано. Те, як це сталося, в мене викликало стійке враження дежавю. Бо саме такі «дискусії» відбувалися за сумнопам'ятних часів Партії регіонів. З одного боку — організатори, що виголошували проросійські, а до того ж некомпетентні, нефахові, обивательські, помилкові або свідомо маніпулятивні тези. А з іншого боку — радикали, які не сприймали саму винесену на обговорення ідею, яка, сама по собі, є цілком шляхетною. Для конструктивної критики, для спокійного аналізу відповідності проголошеної мети запропонованим засобам місця вже не лишалося. Не лишалося місця й для аналізу того, чи не править винесена на обговорення шляхетна ідея за прикриття для чогось зовсім іншого.

Отже, Сивохо. Його кваліфікацію війни як «внутрішнього конфлікту» обговорювати не станемо через загальнозрозумілість хибності цієї тези. Звернімо увагу на ширше висловлювання: «Існує такий спосіб ведення війни, як провокування внутрішніх конфліктів». Така собі наївна спроба примирити два взаємовиключних погляди. Але чи сам Сивохо суперечності в цьому реченні не помітив? Тобто якщо конфлікт спровоковано ззовні — то чи можна його вважати за внутрішній? А до цього додамо: не лише спровоковано, а й забезпечено — й зброєю, й комбатантами, й громадянами Росії на найвищих адміністративних посадах. Власне, сам факт перебування громадян Росії на керівних посадах у сепаратистських утвореннях уже сам по собі, за визначенням не дозволяє називати конфлікт внутрішнім і править за неспростовний доказ окупації.

Ще висловлювання Сивоха, у якому він поставив в один ряд окуповані території Донбасу, «бурштинову республіку на Волині» та «гранітну республіку на Житомирщині». А ще додав: «Є проблеми на Закарпатті». Даруйте, в діда Грицька з бабою Ганною — теж проблеми, то що тепер? Вони — те саме, що й окупація українських земель? Чи проголошували Волинь та Житомирщина, що вони — не Україна? Чи кликали на допомогу іноземні війська? Зрозуміло ж, що слово «республіки» в контексті бурштину та граніту — це метафори й перебільшення. Пан Сивохо — вельми інтелектуальна людина, яка майстерно й професійно володіє словом. То, виходить, він свою аудиторію сприймав за дурників? Свідомо звертався до дурників нетямущих? Розмивання проблеми, завуальовування, затеревенювання справжньої ситуації — от що це було й нічим іншим бути не могло.

Інший його шедевр: «До НАТО не можуть вступити країни з внутрішнім конфліктом. У нас, на жаль, є бойові дії».

Перше: самі країни — члени НАТО російську агресію за внутрішній конфлікт не вважають, а вважають саме за російську агресію. Втім, якщо українська влада, й зокрема її повноважний представник Сергій Сивохо, переконуватимуть їх, що це — внутрішній конфлікт, країнам НАТО доведеться пристати саме на таку позицію, хоч би якої думки самі вони дотримувалися. Вони ніколи не стануть захищати Україну більше, ніж сама Україна — просто не мають на це повноважень, це було би втручання у внутрішні справи. Відповідно, якщо сама Україна стверджує, що конфлікт є внутрішнім — то який сенс тоді мають санкції проти Росії? Україна з возу — НАТОві легше, навіщо кому потрібен чужий головний біль?

І друге. А хто сказав Сивохові, що це саме так? Хтось із керівництва НАТО? Знаний політолог — фахівець із правових засад функціонування НАТО? Звідки в Сивоха така інформація? Зрештою, от вам приклад. 1955 року країни НАТО не визнавали комуністичну Східну Німеччину як незалежну державу, а визнавали як територію Німеччини, окуповану Радянським Союзом. І, менше з тим, Західну Німеччину було прийнято до союзу, З одним-єдиним застереженням: НАТО не взяло на себе зобов'язання повернути окуповану Східну Німеччину, а поширювало всі гарантії безпеки лише на територію, контрольовану Бонном.

До речі, я скажу вам, звідки Сивохо взяв цю ідею. Її давно й наполегливо навіює російська пропаганда. Так само, як навіювала, що буцімто з тієї самої причини ЄС не ухвалить асоціацію й не надасть безвіз. То, виходить, Сергій Сивохо перебуває під впливом російської пропаганди й вірить у поширювані нею нісенітниці? Тоді залишається одне-єдине запитання: наскільки взагалі адекватно він оцінює ситуацію й, відповідно, наскільки адекватні шляхи до її розв'язання може запропонувати?

Ще заява Сивоха, щоправда, зроблена по слідах: «Видно неозброєним оком, що нічого не відбувається в цьому напрямку (набуття членства в НАТО. — Б.Б.). Так, є прагнення, так, воно може бути закріплено в офіційних документах – але нічого такого не відбувається». І знову Сивохо всіх нас мав за дурників. Бо не може ж він не розуміти, що наближення до НАТО — це кропітка, рутинна й непублічна робота, нешвидка й непомітна непосвяченим. І якщо «нічого такого не відбувається» — то, може, це українська влада «нічого такого» не робить?

У даному разі шокувала навіть не некомпетентність Сивоха. Шокував його підхід «піпл усе схаває». Боюся, що людина з таким ставленням до аудиторії й із такою самовпевненістю може наробити чимало лиха.

І нарешті. Влада в цілому й Сивохо зокрема носяться з ідеєю телеканалу для окупованих територій. Так от, яким має бути порядок дій? Спочатку налагодити інформування жителів окупованих територій, а потім робити кроки до примирення, а чи навпаки, а чи те й те паралельно? А чи Сивохо, як у тому анекдоті: «Я — стратег, а не тактик»?

Тепер про «Нацкорпус». Його активісти пропонували єдиний спосіб «примирення» — воювати й воювати. Путін був би надзвичайно радий, якби саме так і сталося. Але, даруйте, де в цій схемі жителі окупованих територій? Розстріляти їх усіх до єдиного, і проблему буде зведено до «воювати-воювати»? А ще не дають спокою чутки (а може, й справді чутки?) про особливі відносини «Нацкорпусу» з міністром внутрішніх справ. І вони, ці чутки, навіюють конспірологічні думки, що, можливо, те, що ми бачили, було не тим, чим виглядало.

І, нарешті, про наших улюбленців — українські ЗМІ. Бо, як відомо, хоч би що сталося, а хто в усьому винен — ЗМІ, і в даному разі це до дуже великої міри не є жартом. Шість років наші ЗМІ ведуть мову про гібридну війну. Оця гібридна війна вже стала заяложеним штампом, мовним ієрогліфом, у зміст окремих слів якого ніхто не стане вникати. Бо ніхто вже не замислюється: а що означає те слово — гібридна, чому гібридна?

У цій війні на ЗМІ лягла цілком окрема функція. У міжнародному праві немає терміну «гібридна війна», тож політики, щоб довести факт російської агресії, мусили оперувати поняттями традиційної війни, такої, якою була Друга світова. А ЗМІ... Якби вони не прямували у фарватері політиків, вони мусили розтлумачувати слово «гібридна» — тобто війна, де ударною силою агресора є не військові й не воєнні засоби, а масована дезінформація. Війна, де агресор змусив виконувати свої брудні справи місцеве населення, а сам перебрав на себе лише функції загородзагонів і, звісно ж, організаторів та планувальників.

Саме ЗМІ мали б доносити всю складність ситуації, коли між агресором — Росією — та жертвою агресії — Україною — є ще й «прокладка» — жителі окупованих територій, які є й жертвами агресії, й посібниками агресора водночас. Жертви інформаційної війни, яких Росія перетворила на своїх несвідомих, обдурених посібників.

Саме ЗМІ мали за шість років розставити понятійні й навіть термінологічні акценти — тобто заповнити ту інформаційну нішу, яку політики заповнити не могли, бо змушені були підлаштовуватися під архаїчне міжнародне право. Саме ЗМІ мусили донести до свідомості українців правдиву картину цієї війни — правдиву, а не ура-патріотичну.

У цієї війни не дві, а три сторони. І, так, дуже сильним є внутрішній елемент — от тільки його не можна кваліфікувати як внутрішній конфлікт саме через активну, й зокрема воєнну, участь Росії. А що наші ЗМІ? А вони теж — мов ті генерали, що планують, як виграти давно минулу битву, — змальовують гібридну війну у поняттях звичайної, підганяють реальність під ту модель, яка є легшою й простішою. Коли вони ведуть мову про Росію як агресора, вони просто виносять за дужки місцеве населення — ніби його й не існує. Коли ведуть мову про місцеве населення, то виносять за дужки Росію та її роль — ніби бойовики взяли до рук зброю з власної ініціативи. Жителів окупованих територій то таврують «сепаратистами», то змальовують жертвами окупації, які буцімто тільки й чекають, що на визволення. Так, ніби йдеться не про одних і тих самих людей. Повсякчас лунає вислів «російські найманці» — хоча вони ніякі не найманці, а обдурені й зомбовані люди, які вважають, що воюють за правду. Залишається тільки гадати, що було б, якби вони дізналися й зрозуміли, що воюють за міражі, за вигадані російською пропагандою фікції.

І так, нам конче потрібно примирення й порозуміння. Бо в його разі російська агресія захлинеться — Росія муситиме або розпочати пряму, відкриту агресію, або відступити. От тільки яке примирення нам потрібне? Примирення — це коли або одна сторона пристає на позиції іншої, або сторони досягають компромісу. І нам потрібні примирення на позиції правди. На українській позиції, а не на позиції «розіп'ятих хлопчиків» та «двох рабів». А просуваючи формулу «внутрішнього конфлікту», Сивохо тим самим пропонує нам покаятися в розпинанні хлопчика й бажанні мати тих самих двох рабів. Пропонує зізнатися, що ми — «фашисти». Покаятися в тому, чого не було. Сивохо пропонує примирення на постулатах російської пропаганди.

Бо повернімося до згаданих ним «бурштинової» та «гранітної» «республік». І ще раз звернімо увагу: вони не лише не проголошували свою «незалежність», не лише не запроваджували своє «громадянство», а взагалі ніяк не оформлювалися в адміністративно-територіальному плані. Вони є суто економічними — гаразд, кримінально-економічними — явищами з того ж самого ряду, що й «будівельна мафія» та «фармацевтична мафія». Поставивши їх в один ряд з окупаційними «народними республіками», Сивохо відтворив улюблену тезу російської пропаганди — що буцімто «Хохляндія розвалюється», бо буцімто «є штучним утворенням». Мовляв, Росія на Донбасі ані до чого, а сепаратистські «республіки» — це буцімто взагалі типове для України явище. А це дає зайві підстави припускати, що саме з російської пропаганди Сивохо бере «інформацію» про Україну. Й саме на її підставі розгортає свою діяльність.