Законопроєкт щодо дезінформації

28 січня Міністерство культури, молоді та спорту (МКМС) провело стратегічну сесію — обговорення чернетки законопроєкту про протидію дезінформації. У присутності спостерігачів від ОБСЄ (я пишу ці рядки й не можу повірити, що ми дожили до такого) та за безпосередньої участі міжнародних донорів представники профільних громадських організацій, медіаюристи та журналісти проаналізували запропонований документ. Для цього організатори розбили учасників на кілька груп, кожна з яких мала колективно сформулювати, в чому вона бачить найбільші проблеми законопроєкту. Потім кожен учасник мав один індивідуальний голос, щоб обрати найважливішу з його особистої точки зору проблему серед усіх запропонованих. Результати голосування:

17 людей — законопроєкт у цілому неприйнятний,

9 людей — не досягається мета: протидія дезінформації,

7 людей — кримінальна відповідальність для журналістів,

5 людей — некоректні дефініції (дезінформація, журналіст, національний інформаційний простір),

4 людини — розмір адмінштрафів великий,

4 людини — надшироке коло суб’єктів, на яких поширюється закон (поширювачі інформації),

3 людей — адміністративне втручання в журналістське самоврядування. Прибрати із закону,

3 людей — уточнення, узгодження, гармонізація термінів,

2 людини — суперечить міжнародним стандартам, таким як: МПГПП, ЗДПР, ЄКПЛ,

2 людини — загроза приватності та безпеці через втрату анонімності онлайн,

1 людина — асоціація журналістів може стати лобістом псевдожурналістів (критерії членства),

1 людина —  журналісти та медіа не мають бути затвердженими державою,

1 людина — уповноважений (підпорядкованість, незалежність, функції, процедура призначення) + фінанси,

1 людина — уточнення статусу, повноважень, порядку призначення уповноваженого,

1 людина — уповноважений не має призначатися урядом,

1 людина — потрібен чи ні індекс (довіри. – Авт.)? (Якщо так, то як саме він має бути реалізований),

1 людина — індекс довіри: маркування контенту державою неприпустиме,

1 людина — загроза розслідувальній журналістиці,

1 людина — не вирішує проблему дезінформації,

1 людина — мета закону звужує обсяг прав, перетворюючи регулювання на цензуру,

1 людина — медіаграмотність (погано виписано, як має реалізовуватися, — потрібно точніше),

1 людина — заборона поширення будь-якої недостовірної інформації (релігійної, прогноз погоди),

1 людина — судові процедури з участю уповноваженого (судовий збір, участь третіх осіб, оскарження),

1 людина — електронна система довіри в такому вигляді не працює.

Думаю, що якщо майже 40% учасників сказали, що законопроєкт у цілому неприйнятний або не досягає своєї мети, то висновок із цього має бути однозначний: потрібно повернутися на етап розробки механізму боротьби з дезінформацією і разом із незалежним експертним середовищем знайти відповідь, які саме його складові можуть бути ефективними в Україні. Я, до речі, не впевнена, що результатом цієї роботи обов’язково має бути законопроєкт чи що він мусить бути настільки масштабним, як теперішній: можливо, вистачило би підправити кілька існуючих статей – зробити працюючими ст. 109, 110, 111 Кримінального кодексу; домогтися фінансової прозорості медіа. Крім того, Євросоюз був би тільки за співробітництво з Україною на рівні страткомів: за інформацією «Детектора медіа», він веде такі консультації з нашим урядом уже протягом двох років.

«Міністерство культури, молоді та спорту планує продовжити доопрацювання законопроєкту про протидію дезінформації. Наразі він проходить тільки перший етап публічних обговорень, і ми дійшли висновку, що цей етап має бути подовжений.

Підкреслюю, на сьогодні ми маємо лише законопроєкт. Він широко обговорюється професійною спільнотою, вже проведена перша стратегічна сесія, де були виявлені основні блоки питань, які викликають дискусії і потребують додаткових професійних обговорень. Тільки після цього етапу законопроєкт буде доопрацьований та винесений на розгляд уряду. Це буде прозорий процес, і перед внесенням законопроєкту у Верховну Раду обґрунтовані пропозиції міністерств, професіоналів, громадськості та наших міжнародних партнерів будуть враховані», — прокоментував сьогодні зранку у своєму телеграм-каналі міністр Володимир Бородянський. На жаль, не можу гарантувати нашим читачам, що все піде добре, але продовжую сподіватися на це.

Реагуючи на ініціативи української влади, представники дипломатичних кіл західних країн — партнерів України теж активізувалися в комунікаціях. Наприклад, 30 січня відбулася зустріч голови Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександра Ткаченка, його заступника Микити Потураєва та першого заступника міністра культури, молоді та спорту Анатолія Максимчука з делегацією Представництва Євросоюзу в Україні, Європейською службою зовнішніх зв’язків та її дивізіону стратегічних комунікацій.

Також, за даними джерел «Детектора медіа», під час візиту делегації українського уряду на чолі з прем’єр-міністром Олексієм Гончаруком до Брюсселя для зустрічі з Радою асоціації Україна — ЄС, яка теж відбулася минулого тижня, наші європейські партнери згадували законопроєкти щодо дезінформації та «Про медіа» серед тих, на які спрямована їхня увага.

Думаю, щоби ці посили гарантовано дійшли до адресата, варто надсилати їх прямо Офісу президента. Адже саме на  доручення президента МКМС і розробляє свій законопроєкт щодо дезінформації.

Законопроєкт «Про медіа»

Скільки би хвилювань наразі не викликав законопроєкт МКМС, усі розуміють: геть не меншу увагу потрібно звертати на законопроєкт «Про медіа», оскільки його парламент у будь-якому разі розглядатиме першим. Поки документ очікує на перше читання, робоча група посилено збирає до нього правки, щоби не зайти в цейтнот перед другим голосуванням.

29 січня Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики разом із ЄС та Радою Європи провели громадські слухання цього документа. Законопроєкт великий, тому природно, що різні експерти звертають увагу на різні його частини. З моєї точки зору, варто звернути увагу на три моменти.

По-перше, законопроєкт має намір регулювати всі інтернет-медіа, включно з блогерами. Розмови із законодавцями показують, що вони насправді не розуміють, що блогери — це не тільки умовний Анатолій Шарій у ютубі, але й, наприклад, армія інстаграм-блогерів, контент яких іноді буває ще й яким політичним. Або що реклама в соціальних мережах — це не завжди відповідальність майданчика, якщо, наприклад, мова про інтегровані брендові активації (так званий маркетинг інфлюенсерів). Але справжня проблема в іншому: регулюватиме блогерів Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, половина членів якої де-юре призначається парламентом, половина — президентом, але де-факто в нинішніх умовах монобільшості 100% складу регулятора призначає президент, і назвати цей орган незалежним не можна. На щастя, розмови з самою Нацрадою показують, що організаційно впоратися з таким обсягом роботи вона не готова.

Другим важливим моментом є співрегулювання. Оскільки законопроєкт поширив дію регулювання на всі інтернет-медіа, то справедливо вважати як мінімум усі інтернет-видання (такі як «Лівий берег», «Ліга», «Українська правда» тощо) частиною індустрії, гідної увійти до органу спільного регулювання на рівні з медіагрупами (як максимум, з букви закону виходить, що таке право мають і всі блогери, але на практиці навряд чи багато хто з них захоче для цього зареєструватися). Це означає, що в законопроєкті потрібно підкоригувати два моменти: передбачити достатньо часу на реєстрацію всіх охочих увійти до складу робочої групи зі створення органу співрегуляції та унеможливити блокування членства в цьому органі всіх, хто захоче доєднатися згодом, — наприклад, за допомогою високих членських внесків або інших обмежень у статуті.

Нарешті, третім важливим моментом є принципове рішення законодавців почати регулювати іноземні ОТТ-платформи та соціальні мережі. І в цьому питанні норми законопроєкту «Про медіа» потрібно розглядати в комплексі із законопроєктом Данила Гетманцева «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування податком на додану вартість електронних послуг, що постачаються нерезидентами фізичним особам, місце постачання яких розташовано на митній території України» (№2634), який пропонує обкладати їх 20% ПДВ.

Я ще ніколи не чула від наших телевізійників та керівників галузі слово «протекціонізм» так часто, як у зв’язку з цим питанням. І це не дивно: умовний Netflix дістав уже всіх, забираючи в локальних медіакомпаній по всьому світу увагу та гроші глядачів. І Україна на цьому шляху не буде першою: в Італії обговорюють запровадження 3% оподаткування цифрових транзакцій, в Австралії вже діють ті самі 3% для «глобально значимих підприємств», у Малайзії – 6% для «іноземних постачальників сервісів», у Канаді пропозицію 5% оподаткування цифрових мультинаціональних компаній відхилили, але запропонували зобов’язати їх інвестувати в локальне виробництво контенту без вимог додаткової оплати з боку місцевих підписників.

Я всіма руками за оподаткування мультинаціональних технологічних гігантів в Україні. Але не можу не сказати, що наразі ці норми в законопроєкті «Про медіа» виписані неакуратно. В описаних мною вище формулюваннях з інших країн чітко видно, що мова про великі компанії – натомість у наших законодавців це взагалі всі світові онлайн-медіа (наприклад, New York Times чи Le Monde). Про цифру в 20% я мовчу – можливо, італійці з малайзійцями просто не знали, що можна попросити більше. Публічного обговорення ніхто не вів: за нашими даними, тільки після першої публікації на цю тему в «Детекторі медіа» Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики поцікавився в американського уряду можливістю отримати їхню експертизу запропонованого ОТТ-регулювання. Як сказали мені галузеві лобісти, пояснюючи логіку подій, «вирішили спробувати з наскоку». Пам’ятаю такий самий наскок Франції влітку 2019 року, коли ця країна вирішила зробити агресивнішим своє оподаткування великих технологічних компаній: адміністрація Доналда Трампа у своїй яскравій манері погрожувала відповісти французам митом на вино, сир та парфуми.

Можливо, й на нас чекає таке саме цікаве протистояння. А можливо, якісь зі світових компаній, що ми плануємо їх таким чином відрегулювати, вирішать не витрачати зусилля та залишити наш ринок. Великі українські медіакомпанії такий варіант подій теж влаштував би. От тільки він не може влаштувати українське суспільство. Але час підкоригувати неідеальні моменти законопроєкту ще є: для цього й потрібні публічні обговорення.

Наостанок розкажу про одне своє цікаве спостереження. Розмови про протекціонізм у медійній сфері не виникли нізвідкіля: вони є частиною загального треку крупних вітчизняних промисловців, що їх у народі називають олігархами. Падіння промислового виробництва наприкінці 2019 року, драматичне для експортерів укріплення національної валюти і навіть дуже помітне невиконання дохідної частини державного бюджету вже в січні поточного року — все це чинники, які підштовхують їх знову й знову шукати шляхи для втримання своїх доходів. І щоразу як вони зіштовхуються на цьому шляху із запереченнями з боку глобалізованого Заходу, в них змцнюються настрої а-ля «а ну його, той Захід, ми будемо все вирішувати по-своєму». Думаю, що десь на цьому треку нас усіх і винесло на зустрічну смугу розробки законопроєкту про дезінформацію і продовжує нести по ній всупереч здоровому глузду. Але це велика помилка, бо бізнес і свобода слова — це явища різного порядку. Вершники протекціонізму можуть крокувати далі. Але вершники дедлайну (якщо хто не знає, це жарт про те, що пожежу в МКМС влаштувала таємна журналістська організація з такою назвою) просять себе не чіпати.