Резонанс, який мала історія із президентським дорученням урядові розробити положення про «вимоги і стандарти новин», свідчить передусім про те, як важливо політикам уміти добирати слова. Уже ввечері (в суботу!) міністр Володимир Бородянський пояснив, що це термінологічна помилка. Потім це саме зробив головний парламентський медійник «Слуги народу» Олександр Ткаченко. Але Комітет захисту журналістів устиг висловити занепокоєння намірами української влади втручатися в роботу ЗМІ. Схвилювалася й медіаекспертна спільнота. То що ж це було — й чи слід нам очікувати «закручування гайок» під виглядом захисту інформаційного простору від маніпуляцій та неправдивої інформації?

Що малося на увазі?

Олександр Ткаченко, голова комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики: «Мова йде про прийняття медійного закону, у межах якого буде обговорюватися те, про що ми, власне, говорили раніше. Що трактувати дезінформацією, фейками і яким чином визначаються ці категорії. Особливо, коли мова йде про ЗМІ держави-агресора і їхню, власне, політику на українських теренах».

Володимир Бородянський, міністр культури, молоді та спорту: «Що ми збираємось робити: ввести поняття небезпечна інформація, дезінформація, недостовірна інформація. Що є дуже важливим в умовах інформаційної війни з РФ та можливим фінансуванням деяких ЗМІ країною агресором. Введення визначень характеру інформації, як то новинна, розважальна, гумористична і тому подібне разом із можливим обов’язком позначати поширюваний контент відповідно до того виду контенту, до якого відноситься інформація. Це є частиною належного інформування громадян і реалізацією їх права на інформацію».

Бородянський також запевнив «Детектор медіа», що формулювання про «вимоги і стандарти» не потрапить до законопроєкту, який розроблятиме його міністерство.

Якщо коротко, то в Україні немає законодавчої бази, необхідної для того, щоб ефективно оборонятися в інформаційній війні. Зокрема й у тій її частині, яка ведеться на нашій території вже не тільки замаскованими, а й абсолютно відвертими — як-от «Київська Русь» — медійними агентами Росії. Щоб заважати цим медіа воювати проти України, треба не просто прописати таку заборону в законі, а й визначити чіткі критерії порушень та незаконних дій.

Наразі, наприклад, звинувачувати Україну в розпалюванні війни на Донбасі або стверджувати, що Крим відокремився внаслідок демократичного референдуму, — не заборонено. І перша спроба цьому завадити — намагання Національної ради з питань телебачення і радіомовлення позбавити ліцензії канал Медведчука NewsOne через найбільш кричущі випадки розпалювання ворожнечі — ризикує провалитись у суді. Закони, які би чітко та однозначно визначали проросійську пропаганду, могли би допомогти в боротьбі з російськими медіаагентами.

Такі закони — це взагалі демократично?

Навіть у державах, які не ведуть війни, такі закони є. Наприклад, у Франції таке законодавство було ухвалене рік тому. У Німеччині є закон, який вимагає видаляти неправдиву інформацію в соціальних мережах. Про те, що російська пропаганда та неправдива інформація в медіа та соцмережах стає все більшою проблемою, з якою треба боротися, йдеться в нещодавньому звіті Ради Європи.

З іншого боку, тоталітарні держави — наприклад, Сингапур або Росія, — намагаються використати законодавство про боротьбу з фейками для приборкання вільних медіа.

В Україні пропозиції ухвалити закон про боротьбу з фейками лунали ще на початку 2018 року з боку команди Петра Порошенка й самого експрезидента. Ініціатива спровокувала запеклу дискусію та врешті не була втілена до виборів.

Про те, що держава повинна ефективніше чинити спротив російській інформаційній агресії, зокрема й зареєстрованим в Україні медіа, постійно говорив під час виборів і говорить після обрання президентом Володимир Зеленський. Більшість парламентських політсил (окрім проросійської «Опозиційної платформи — За життя») в тій чи іншій формі висловлювали вимоги боротися з інформаційними атаками Росії ефективніше. Оборонятися, коли на тебе нападають, — це, в принципі, нормально.

Тоді в чому проблема?

Питання, чи будуть ці обмеження та заборони стосуватися тільки проросійських медіаагентів, чи можуть бути використані проти медіа, які поширюють незручну правду, — наприклад, журналістські розслідування про представників влади. Саме з цієї причини громадянське суспільство щоразу відчайдушно чинить опір і врешті блокує нові й нові ініціативи щодо запровадження кримінальної відповідальності, наприклад, за наклеп. Дезінформація й наклеп — різні речі, але відповідальність за те й інше теоретично можуть використати, щоб закрити журналістам рота.

Водночас міністр Бородянський виступає за запровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за маніпуляції (хоча один із головних медійних стратегів команди Зеленського Микита Потураєв проти кримінальної). Можна припустити, що медійна спільнота виступить категорично проти кримінальної відповідальності за маніпуляції. Ключове тут слово «кримінальної». Бо за посилення важелів держави щодо можливості реагувати на проросійську та російську пропаганду, свідому дезінформацію виступає досить багато медійників та медійних громадських організацій, серед них і «Детектор медіа». Але не криміналізацією таких справ і лише через суд.

Також треба розуміти, що в таких ситуаціях завжди постає питання «судді хто?», себто який орган і за якою процедурою визначатиме маніпулятивність чи неправдивість інформації, поширеної журналістами. У Франції, наприклад, критикували процедуру судового визначення неправдивості інформації. І проблема не лише в тому, що судді може забракнути часу чи кваліфікації, щоби визначити (не)правдивість інформації, а й у тому, що новини, щодо яких ніхто не позивався до суду, автоматично вважатимуться правдивими — навіть якщо це насправді фейки.

Словом, головна проблема, як і в історії із блокуванням російських телеканалів та соцмереж, — відсутність гарантії того, що інструмент боротьби із пропагандою агресора та дезінформацією не буде використаний у приватних чи партійних інтересах. До речі, використати його може не лише влада, а й особливо обдаровані «правники» в лавах опозиції, аби звести рахунки з тими, хто про них пише — як нині це робить Андрій Портнов із «Радіо Свобода».

Чи будуть визначати в законі стандарти журналістики?

Власне, стандарти журналістики в нашому розумінні (оперативність, достовірність, точність і так далі) — ні. Ймовірно, в законопроєкті будуть сформульовані «вимоги до новин», тобто характеристики контенту, які визначають його як новинний (а також публіцистичний, гумористичний абощо).

«Ми не збирались і не збираємось регулювати стандарти новин. Це право — виключно професійної спільноти», — сказав Володимир Бородянський. Якщо серйозно, то чинне законодавство вже встановлює низку вимог не лише до новин, а й узагалі до медійного контенту. Деякі з цих вимог нездійсненні — наприклад, стаття 59 закону «Про телебачення і радіомовлення» вимагає від телерадіоорганізації «поширювати об’єктивну інформацію». Медіафілософи й дослідники комунікацій давно погодилися з тим, що медіаконтент не може бути об’єктивним (бо його створюють люди — суб’єкти, керуючись своїми суб’єктивними уявленнями про дійсність), а на заміну недосяжній «об’єктивності» пропонують іншу якість — прозорість. Але це вже інша проблема — необхідність ревізії законодавства, в якому чимало застарілих або неробочих норм.

І що тепер робити?

Законодавчі ініціативи уряду та команди президента, які стосуються ЗМІ, мають бути не тільки обговорені Радою з питань свободи слова та захисту журналістів, а винесені на ширше експертне та громадське обговорення із залученням іноземних фахівців-арбітрів. До процесу мають бути залучені експертні організації у сфері медіа та органи саморегуляції — Комісія із журналістської етики, Незалежна медійна рада та інші. Однак спільною метою для політиків, урядовців, медійних вотчдогів та експертів має бути не заблокувати ці ініціативи, а передбачити дієві запобіжники від використання нових інструментів проти професійних журналістів та редакцій задля тиску й запровадження державної або політичної цензури.

У цьому процесі треба бути готовими до спротиву, маніпуляцій і чергових масштабних кампаній на захист «свободи слова», під якою проросійські медіа мають на увазі свободу проросійської пропаганди. Як і до того, що союзниками проросійських медіа та політиків у черговий раз стануть окремі творчі спілки та галузеві асоціації, які закликають «не ділити журналістів на правильних і неправильних».

Свободу слова, редакційну незалежність, права журналістів можна і треба захищати. Але не забувати, що ні свободи, ні прав точно не буде, якщо Росія переможе й поверне Україну під свій контроль.