Поки не подавимося”, котра написана в загальному руслі всеукраїнського дискурсу щодо моральності і компетентності сучасної нам української демократичної влади, зачіпає непросту тему - як співіснувати з владою, котра на кожному кроці постійно допускається помилок і, у більшості випадків, цього категорично визнавати не бажає.

Виглядає, що через більше, аніж півроку президентства Віктора Ющенка і прем’єрства Юлії Тимошенко, журналістський загал якось “раптово” прозрів. І якщо до того на критику перших осіб в державі нібито було накладено негласне табу, то тепер ледь чи не правилом хорошого тону стало якнайдошкульніше зачепити президента Віктора Ющенка. Від самого початку, коли майданна ейфорія Помаранчевої революції виплескувала емоції українців через край, було очевидно, що ані Ющенко, ані Тимошенко не є ангелами з крильцями, і, тим більше, людьми, котрі у всьому наперед діятимуть безпомильно і супердосконало. Хіба не було очевидно, що попри усю харизму Ющенка в нього не було великого внутрішнього бажання прагнути стати першою особою у державі й того здорового куражу від оволодіння владою, котрий, наприклад, вповні присутній у Юлії Тимошенко. Для нього наявна сьогодні влада є більше виконанням необхідного обов’язку перед народом, аніж творчий процес вибудовування і реалізації крок за кроком концепції нової демократичної, добробутної і впливової на світовій арені держави, у якій нікому не буде жити соромно.

Схоже, що Віктор Андрійович, висуваючись на президентську посаду, повністю й не усвідомлював того, який важкий оцей тягар найвищої у країні влади, і не продумав наперед концепцію кадрової політики – ким і де заміняти на місцях „кучмівських соколів”. Система неприкритого кумівства при висуванні на керівні державні посади в Україні – це той перший момент, котрий викликав неприйняття подібної кадрової політики у більшості громадян нашої держави. Між тим, саме з цього контроверсійного моменту в діяльності Президента, а не з нападок на Ющенка-молодшого розвинулися перші протиріччя між ним і суспільством. Зрозуміло, що підготовлених і професійних кадрів в країні поки що достатньо. Ще не всі остаточно махнули на Українську державу й вирішили розбудовувати економіки інших, придатних для людського життя заокеанських і не настільки віддалених країн. Але якщо Ющенко впритул цього не бачить або не хоче бачити, то чи не виходить так, що він просто не довіряє своїм співвітчизникам й народу, до якого має честь належати?

Проте, можливо, чи не найбільшим прорахунком пана Президента стало те, що від часу своєї інаугурації він так і не спромігся, і треба чесно визнати, й не виявив жодного бажання налагодити контакти з українськими інтелектуалами і інтелігенцією. Саме з тим прошарком українського народу, котрий найбільше зацікавлений у тому, аби Вікторові Ющенку вповні вдалося реалізувати за відведений йому президентський термін, те що він пообіцяв своїм співгромадянам, і має обов’язково виконати.

Важко не погодитись з Борисом Бахтєєвим у тому, що „Україна не отримає ідеальну владу невідомо звідки, ідеальна влада не зійде з небес, така влада не з’явиться за першим бажанням. І головне – реальних кандидатів на таку владу поки що не видно. Найближчим часом (а вже точно навесні наступного року, під час парламентських виборів) Україна матиме єдину альтернативу: або влада теперішня – або влада попередня”. Дійсно, великої альтернативи немає. Або після березня 2006 ми матимемо в Україні реставрацію „неокучмізму” і про демократичний і європейський шлях нашої держави можна буде забути на довгі роки, або ж українське суспільство загальними зусиллями „підтягне” діючу нині владу до стандартів дієздатності й в Україні розпочнеться реальне і незворотне реформування політичної і економічної системи, котре не дасть жодних шансів вихованцям режиму Леоніда Кучми повернути собі панування над Україною.

Проте, хіба вже через декілька місяців після закінчення Помаранчевої революції не було цілком очевидно, що процеси, котрі вона започаткувала, протікають не так уже й гладко. Екстраполюючись від цієї невизначеності, можемо спробувати спрогнозувати: чи справді можна очікувати на якісь радикальні зміни в розвитку Української держави, чи недавні події в Україні є лише перелицюванням „старої” частини української еліти на „нову” таким чином, що навіть за умови зміни історичної парадигми розвитку держави, реалізовувати ці зміни збираються особи, котрі тією або іншою мірою тасувалися у „номенклатурній колоді”. Новій владі вже неодноразово закидали, що вона якимось дивним чином підбирає кадри з „кучмівського режиму”. Водночас, ще задовго до помаранчевих подій багатьом було зрозуміло, що змінити ситуацію знизу буде надзвичайно важко. Аби надати поштовх до радикальних змін до влади мають прийти „номенклатурні прогресивісти”, котрими, по суті, при всій повазі до їхніх заслуг та політичних сподівань на них, є Президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та велика частина членів їхньої команди.

Пробуючи провести аналогію з 1917 роком, можемо констатувати, що революційні події в Україні кінця 2004 (за всієї масовості участі українського народу) це скоріше за все – аналог лютневої буржуазної революції. І тому нині усі сили української демократії необхідно задіяти для того, щоб унеможливити подобу „жовтневого перевороту” силами політичних люмпенів, котрі навряд чи так легко змиряться зі своєю недавньою поразкою. Хіба не зрозуміло, що Віктор Янукович і його подільники увесь цей час перегруповували свої сили, ресурси і фінанси для того, аби восени 2005 року дати рішучий бій українській демократії. Та й Леонід Кучма не просто так принишк і мовчить. Усі вони прагнутимуть реваншу за поразку на президентських виборах й пустять у дію наявні у них експропрійовані за час перебування при владі в українського народу кошти, щоб не дати Ющенку і його команді здійснити задумані зміни в Україні.

Проте, і нова демократична влада дає багато підстав для критики. Українське суспільство мав би насторожити той факт, що й досі влада нічого не говорила з приводу шляхів набуття економічної самодостатності українськими громадянами. А це, на мою думку, є найсуттєвішим моментом революційних змін не лише економічної незалежності, а й політичної свідомості українського соціуму. Тому не може не виникнути закономірне запитання – яким чином збираються Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко трансформувати реалії української дійсності, не змінивши самої феодальної системи залежності української людини від класу чиновництва, за котрої будь-яка економічна самодіяльність є можливою лише за умови набуття „даху” від силових, державних чи інших контролюючих органів? Чи можна взагалі говорити про громадянина, котрий усвідомлено робить свій політичний вибір (а парламентські вибори 2006 року вже не за горами), якщо нова влада не буде здатна розкріпачити його економічно?

Ще одним небезпечним моментом є повторення постулатів минулого з приводу того, що нині ми будуємо краще життя для прийдешніх поколінь. Якщо влада апелюватиме до народу, що необхідно перетерпіти, а там далі у нас з’явиться реальний шанс на покращення економічної ситуації у кожній окремо взятій родині, такий підхід може призвести до її повного фіаско. Об’єктивно, що демократія не має права розслаблятися. І хоча, після перемоги Помаранчевої революції в Україні настало певне політичне затишшя, чи варто забувати про те, що повний штиль та безвітряна погода бувають лише напередодні бурі?

Зрозуміло, що Президенту Віктору Ющенку не вдасться за короткий термін реалізувати повністю усі ті обіцянки, котрі він та його команда видавали під час демократичної революції. Однак, існують критичні параметри, які жодною мірою проігнорувати не можна. Мова йде про соціальну сферу, на яку його опоненти з номенклатурної опозиції у першу чергу звертатимуть увагу виборців вже у наступному березні. У жодному разі не можна допустити такого розвитку подій, за якого Україна розпочне успішно виконувати належні вимоги реформ, котрі наближатимуть нас до омріяного вступу до Європейського Союзу і НАТО, а злиденне життя переважного числа українських громадян, по суті, і надалі залишатиметься без істотних змін. В жодному разі, не варто перетворювати мрію європейської інтеграції на подобу колишньої комуністичної утопії, під облудливі гасла якої терпіти нестатки задля добробутного життя майбутніх поколінь, перекреслювались долі поколінь сучасних.

І тому саме сьогодні, а не через кілька років, коли вже буде пізно, треба говорити про те, що найнагальнішим та найважливішим завданням України є зміна соціальної стратегії та соціальної парадигми. Починаючи од простору власної думки окремого громадянина та його сім'ї - до простору загальнодержавного та загальносуспільного. Отримавши свободу думки, слова та віросповідання, ми не зуміли отримати свободу діяльності - найважливішу свободу. Вільний у своїх діях громадянин здатен забезпечити власну економічну свободу, а відтак - і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги та сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт - реалізації свободи вибору політичного, котрий без свободи діяльності є фікцією. Усі свободи без свободи дій - як птах з обрізаними крилами - крила нібито і є, а летіти - ніяк.

Можливо, новому керівництву варто було б усвідомити, що отримати переважаючу підтримку на парламентських виборах 2006 року воно зможе лише за умови надання свободи дій українському народу. Все інше (разом з „аргументованими” розповідями про краще майбутнє) за сучасних умов бажаного результату не принесуть ніколи. Розблокувати можливість економічної самодостатності українських громадян, надавши населенню реальні шанси організовувати самим собі робочі місця та підтримувати його у цих починаннях, а не знищувати можливість економічної самодостатності для „чужих”, як це робилося у часи екс-президента Леоніда Кучми – це прямий шлях до масової підтримки українського електорату.

Мова має йти про нову економічну політику, котра своїм крилом добробуту має зачепити усі прошарки населення України. І лише надавши реальну можливість громадянам самим створювати собі робочі місця, ми зможемо віднайти ті 5 мільйонів робочих місць, про які говорив у своїй передвиборчій програмі Президент України Віктор Ющенко. Сьогодні перед Президентом Віктором Ющенком та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко стоять надскладні завдання. Ймовірно, що тут в пригоді може стати досвід американського президента Франкліна Рузвельта, котрому вдалося не лише подолати „велику депресію”, відмінити „сухий закон”, а й і створити такі умови в країні, за яких повністю вдалося забезпечити американській народ доступними продуктами харчування. На мою думку, для того аби коаліція демократичних політичних сил на чолі з президентом Віктором Ющенком могла здобути на виборах 2006 впевнену і остаточну перемогу, необхідно вже сьогодні залучити для вирівнювання соціальної сфери усі доступні ресурси. Голодне населення, як би йому не розповідали про покращення його життя, реагуватиме не на цифри зростання (як це вже колись пробувала зробити команда Кучми), а лише на реальні зміни добробуту своєї родини.

Таким чином, надзавданням для Президента Віктора Ющенка має стати те, щоб в Українській державі, на найкращих у світі чорноземах, не було голодних людей. Забезпечивши українців роботою та доступними продуктами харчування, абсолютно реально, як це зробив свого часу один з найкращих американських президентів Франклін Рузвельт, перевернути політичну свідомість свого народу. Як видається, гаслом нової економічної політики в Україні має нині стати - „свобода дій для українських громадян”. Ми обрали цю владу, і значить ми вповні несемо відповідальність за її діяльність. Бо, як би там не було, а все-таки, ця влада наша…

Читайте також:

Президент готовий до дискусії з журналістами

Прем’єр Юлія Тимошенко закликає журналістів та політиків вибачати один одного

“The Independent” про скандал навколо сина Ющенка: «Влада в Україні просто перейшла від прорадянського олігархату новій еліті»

БЕЗ ПОДВІЙНИХ СТАНДАРТІВ

Ющенко ледь не викинув телефон свого сина

Звернення до Президента України

Журналісти вже навчилися поважати себе, але ще не вміють поважати свою країну

Запитaння „ТК”: Як ви оцінюєте реакцію Віктора Ющенка на публікації в «Українській правді» щодо його сина, Андрія? Поясніть вашу точку зору? Яка б реакція, на вашу думку, була б оптимальною – наявна чи якась інша?

Мыкола Вересень: Реакция журналистов на критику Ющенко слишком жесткая

ВИМОГА ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЮЩЕНКА

Лист Віктора Ющенка до "Української правди"

Лубченко: Ющенко дал карт-бланш чиновникам, которые грубят журналистам

Особенности Украинской правды

ЮЩЕНКО ВЛАСНОРУЧ СТВОРИВ СОБІ ПРОБЛЕМУ

Віктор Ющенко про скандал з сином: "Перед мордою того журналіста постав той рахунок, а потім піди в суд!"

Запитання «ТК»: - Протягом двох днів жоден iз телеканалів не повідомив своїх глядачів про скандал у зв'язку з публікацією „Української правди” щодо любові сина Ющенка до дорогих машин, ресторанів, вин тощо. Як ви вважаєте, чому?

Скандал закінчено, забути не виходить

Тільки початок

«Четверта влада» у затінку першої

“Журналіст проти журналістів”

“Українська правда” створила журналістську диктатуру?

Справжні уроки конфлікту, у якому ніхто не програв Житие вождей: никаких «точек» - тотальный контроль!

Сумніви, сумніви...

Коли б’ють нашого, треба ставати на захист. Відповідь колезі

“Українська правда” допоможе Януковичу виграти вибори?

“Українська правда” забула, що таке українська правда

Фаршем із влади годуватимуть нас. Поки не подавимося