Ігор Луценко: «Грузинам казали дуже мало з того, що їм потрібно знати»

18 Серпня 2008

19156

Медіаспільнота

Статті

18 Серпня 2008

19:11

Ігор Луценко: «Грузинам казали дуже мало з того, що їм потрібно знати»

Євген Булавка

19156

Ігор Луценко: «Грузинам казали дуже мало з того, що їм потрібно знати»

Головний редактор сайту financist.org.ua, громадський діяч і журналіст Ігор Луценко нещодавно повернувся із Грузії, де перебував неподалік від зони бойових дій, передаючи інформацію для українського Інтернет-видання «Інфопорн». Його жорстка оцінка дій обох сторін конфлікту – як російської, так і грузинської влади – вже викликала в українському медіапросторі помітний резонанс. «Детектор медіа» розпитала очевидця кавказької війни про те, що він бачив, про те, як працювали журналісти у зоні конфлікту, і що відбувалось у цей період із грузинськими медіа.

- Ігоре, скільки часу ви провели у Грузії?

- Три повних доби. Загалом, я не думав, що конфлікт триватиме довго. Рішення поїхати я приймав, коли ще не були до кінця зрозумілими дії росіян, і виходив із того, що все закінчиться локальним протистоянням.

- Наскільки мені відомо, ви поїхали у Грузію за власним бажанням. Вас також підтримала редакція сайту «Інфопорн». Це був журналістський поклик чи прагненнявідчути гостроту війни, свого роду авантюризм?

- Я домовився із засновником сайту «Інфопорн» Тетяною Монтян, яка погодилася компенсувати дорогу, тож у цьому виданні й виходили мої репортажі.

Із професійної точки зору була дуже серйозна причина їхати, тому що з Грузії не було нормального потоку інформації. Те, про що писали наші ЗМІ, у першу чергу Інтернет-видання, ну і, відповідно, всі інші, базувалося на повідомленнях «Інтерфаксу», який давав, на мою думку, не зовсім повідомлення точні факти. Я не можу довести їхню некоректність, але сумніви вони у мене викликали.

Крім того, є проблема у відсутності української міжнародної журналістики. Наші телеканали послали своїх кореспондентів у Грузію, але телебачення має свій формат і не передбачає передачу певних типів інформації. За декілька хвилин ефіру не можна сказати все, що потрібно. Це дуже добре, що телеканали мають на місці свої знімальні групи, але вони не можуть зробити необхідних узагальнень.

Я ж працював для інтернет-ресурсу, і міг дуже оперативно передавати новини, якусь невелику аналітику, викладати в мережу відео та фотоматеріали. У мене була можливість працювати одразу в багатьох форматах, що мене певним чином теж «спокусило». Інші журналісти були більш обмежені.

- Які технічні засоби собою ви мали з собою? Наскільки добре в Грузії у цей час було із мобільним зв’язком, Інтернетом?

- У мене була відеокамера, кишеньковий фотоапарат і диктофон. З відеокамерою, до речі, людину одразу ідентифікують як журналіста. Починають звертатися: «У нас є проблема, може, вам цікаво буде».

Інтернет працював більш-менш нормально, а от із мобільним зв’язком бували проблеми. Іноді мережа повністю «лягала», а інколи було таке перевантаження, що не можна було нікуди зателефонувати, спілкувалися sms-ками. Але навіть у районі бойових дій мобільний зв’язок потенційно працював – принаймні, більшість базових станцій не були пошкоджені.

- Як би ви охаректеризували умови, в яких довелося працювати?

- У цілому до журналістів дуже приязно ставилися – і військові, і співробітники прес-центру, і прості люди. Можна було ходити всюди. Не пускали лише туди, де перебували, власне війська. Іноді солдати також забороняли себе знімати, хоч нам говорили, що це дозволено.

Щось залежало і від настрою людей. Скажімо, нам не дали знімати біля госпіталю в Горі зранку, а в цей же день по обіді пустили. Можна сказати, що якихось чітких правил не було.

- Наскільки багато в зоні конфлікту, за вашими оцінками, було журналістів?

- У межах ста осіб із грузинського боку.

У Горі, на площі перед пам’ятником Сталіну, завжди перебували одна-дві знімальні групи. Це була постійна точка, і, можливо, саме тому там загинули люди, і журналісти зокрема.

- Загалом, наскільки було небезпечно журналістові працювати у передфронтовій лінії?

- Поїздка у регіон, де йде війна – повністю на відповідальності журналіста. Я вже казав, що приїхав зі своїм бронежилетом. Це скоріше психологічна підтримка, від бомб він не захистить. А щодо якоїсь інформації на місці – навіть не знаю, де можна було б її отримати. Наприклад, коли я зайшов у прес-центр у Горі, там була лише одна людина.

В умовах цього типу війни про безпеку взагалі важко говорити. Йде артилерійська перестрілка, а снаряди можуть залетіти не туди, куди треба. Йде не дуже прицільне бомбардування (бо якщо воно ТАК велося прицільно, то це військовий злочин).

Серед журналістів, за моїми підрахунками, дуже великі втрати - близько десяти поранені і троє чи четверо вбиті. Тобто приблизно 4%, що можна співставити із втратами в армії. Але повторюся, - цей тип війни передбачає такі жертви. Можливо, і я б поводився трохи по-іншому, якби розумів це раніше.

- Доводилося читати про бразильського журналіста, який рухався із грузинськими військами, але щільність фронту була такою, що зрештою він опинився у розташуванні російської армії. Як взагалі себе поводили кореспонденти під час цих подій. Наскільки близько вони, і ви зокрема, підходили до районів, де велися бойові дії?

- Переважно журналісти остерігалися йти у зону бойових дій. По-перше, були проблеми з логістикою - важко знайти людину, яка тебе туди відвезе. По-друге, складно було знайти попутників. Більшість журналістів перебували у Горі. Все ж таки там була інфраструктура, - готель, прес-центр, нормальний зв’язок. Я бачив лише одну групу західних журналістів яка намагалася прорватись уперед. Зокрема, в ній був голландський оператор, який потім загинув. Вони просто найняли машину і дісталися приблизно до тієї точки, що і я, звідки нас усіх відправили назад.

- Як у ці дні працювали грузинські ЗМІ, зокрема телебачення? Чи була, за вашими оцінками, у дні війни цензура з боку держави?

- Звичайно, там є цензура. Я не розумію грузинської, але питав у людей: «нічого нового не показують, кажуть те ж саме, що й вчора, і позавчора». Тобто вся інформація була каналізована через контрольовані ЗМІ. Були дні, коли показували переважно «балет» – фільми і музичні кліпи.

Це величезна проблема. Вакуум інформації інколи спричиняв паніку, навіть у Тбілісі. Крім того, люди не знали, що їхні співгромадяни, які прагнуть виїхати з Горі та навколишніх сіл, потребують допомоги. У людей просто не було транспорту. А тут мільйонне місто, багато машин. Держава цим не займалася, вона займалася війною. Хоч на мітинги дуже гарно скликали, між іншим. А про те, що треба допомогти – жодного слова.

На мій погляд, грузинам казали дуже мало з того, що їм потрібно знати.

- Що відбувалось у Горі на самому початку конфлікту?

- Горі на той час був тилом грузинських військ. Але було зрозуміло, що грузини готуються до відступу. Зокрема, повністю вивозилося обладнання з госпіталю. Бомбардування Горі після того, як грузинська армія вже відійшла на пристойну відстань – це нонсенс, на мою думку.

Загалом, не було класичного фронту. Всі сиділи «у кущах» і дуже швидко пересувалися. В неділю 10 серпня, наприклад, події виглядали приблизно так – з одного боку бомбардування, а з іншого маневри військ. Грузинська артилерія вогонь давала залп, а потім швидко відходила в інше місце, щоб її не накрило бомбами.

- А що робилося в селах навколо Горі?

- На самому початку з Горі виїхало не так багато людей, і коли припинялися бомбардування, місто оживало. Коли ж я опинився за містом, побачив величезний контраст – у селах фактично не було мешканців. Залишилися тільки чоловіки, щоб охороняти будинки, та старі люди. Я думаю, села знелюдніли на 90%.

- Який зараз емоційний стан грузинів?

- У Тбілісі панує різного ступеня підтримка дій Саакашвілі. Дехто каже: навіть якщо ми поступимося на війні, то все одно виграємо, тому що покажемо свою правоту. Хтось каже: можливо, це було не потрібно, але нас змусили. Дехто ж повністю схвалює дії президента.

Щодо військових - незважаючи на те, що ситуація у них важка, вони почуваються досить упевнено.

У людей із населених пунктів у зоні конфлікту різко негативне ставлення до всього, що відбувається. І до Росії, і до влади Грузії. І навіть до тих грузинів, які не розуміють, у якій ситуації перебувають люди у цій зоні, та гаряче підтримують Саакашвілі.

- У вас був досвід роботи на війні? Чи ви поїхали туди без підготовки? Тоді що б ви порадили людям, які, можливо, хотіли б зробити те ж саме? На що в першу чергу треба звертати увагу?

- Досвіду в мене не було. Добре, що з самого початку пощастило, тому що вдалося знайти водія, який не боявся їздити у небезпечні райони. Тому транспорт – це питання номер один. Треба принаймні кооперуватися з кимось, щоб була своя машина Я б із задоволенням найняв моторолер, але чомусь вони у Грузії не популярні..

Треба мати два-три телефони і картки кількох операторів, бо зв’язок у районах бойових дій нестабільний. Якщо є транспорт, тоді можна зібрати контакти. Треба брати телефони у всіх, кого зустрічаєш - тоді є можливість дізнаватися або перевіряти інформацію.

Грузини, до речі, самі охоче дзвонять. У людей велике бажання, щоб їх хоч хтось вислухав. Люди постійно казали: зніми мій зруйнований будинок, і мій, і мій. При цьому виливали всю свою скорботу. Тому що уряд, фактично, їх не слухає, росіяни бомблять, єдині, хто ними ще цікавиться - це журналісти.

- Як спрацювали в цій ситуації українські дипломати? Чи легко було дістатися з Грузії додому?

- Спрацювали відносно добре. Краще, ніж росіяни, наприклад, які взагалі кинули своїх громадян напризволяще.

Я хотів вилетіти з Тбілісі саме евакуаційним рейсом, перш за все з цікавості, по-друге, щоб менше ризикувати. В посольстві мене почали переконувати, що вже відновилися польоти, і можна купити квиток. Тоді стало дещо неприємно, якщо чесно. Але врешті-решт вони записали моє прізвище і запропонували подзвонити пізніше.

Зрештою, я так і не отримав інформації. Мобільний консула не відповідав. Можливо, треба було їхати безпосередньо в аеропорт, але про це мені ніхто не сказав.

Але це краще, ніж те, як повелося російське посольство. Пізніше зі мною до Києва летіли росіяни. Люди самі просили: розкажіть хоч комусь, що наша держава ось так із нами повелася. Сказали приблизно таке: «Про нас у Росії кажуть, що ми тут у заручниках, а нам жоден грузин слова докору не сказав».

- Що ви можете сказати загалом про цей конфлікт?

- Це смуга фатальних помилок, за які відповідальні обидві сторони.

Від самого початку достатніх підстав для того, щоб Грузія діяла силовими методами, на мій погляд, не було. Якщо вже була політична воля воювати, то треба було врахувати ймовірну реакцію Росії. Втрати під час перестрілок між грузинами та осетинами були значно меншими, ніж зараз. Не кажучи вже про страждання мирного населення.

Наступну помилку зробила Росія, яка ввела війська і застосувала авіацію. Коли вона втрутилась, уже все закінчилося. Ті, хто міг виїхати із Цхінвалі, це зробив перед початком штурму, тому що всі готувались до війни.

Жертв було значно менше, ніж про це каже російська сторона. Я екстраполюю ситуацію на Горі. Якби Росія його штурмувала, було б кілька десятків загиблих, не більше. Фізично у Цхінвалі не могло бути стільки людей, як про це кажуть. І тому підстав втручатись на такому рівні у Росії не було. Тим більше – бомбити Тбілісі.

Ставлення до мирного населення показує, що пріоритет у цьому випадку був у якихось політичних міркуваннях. Ніхто не дбав про людей, про евакуацію, про допомогу, але лише про власні цілі у політичній грі.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

Долучитись

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена