Близько восьмої ранку. До пам’ятника у вигляді білого зім’ятого аркуша А4 на розі вулиць Івана Франка та Богдана Хмельницького у Києві підходять дві жінки, ставлять кошик із білими й жовтими квітами та трохи стоять мовчки…

На цьому місці у цей час 20 липня 2016 року вибухнула автівка, якою Павло Шеремет кермував дорогою на роботу. Валентина Білоголовська й Оксана Ромащенко, сестри-лікарки, приходять сюди на кожну річницю вбивства журналіста. Сьогодні — вісім років без Павла.

«Та він завжди поруч із нами. Не можна казати, що без нього. Знаєте, це ті опори, які в житті лишаються, — говорить пані Валентина. — Павло — близька нам по духу людина. Я завжди пам’ятаю його слова: “Дорогі браття і сестри!..” Ми лікарі. Знали Павла як людину, як журналіста. Він був у нас удома за тиждень того, що сталося. Тому це трагедія, яка йде з нами по життю».

Фото — Олена Холоденко, «Детектор медіа»

Її сестра пані Оксана розповідає, що познайомилися з Павлом випадково, через подругу:

— Ми мали щасливу нагоду знати Павла. Велика людина. Дуже хороша, фантастично. Не так часто це траплялося, але з ним так приємно було спілкуватися. І мене завжди вражав масштаб його душі. Вражало, що він міг складні речі пропускати крізь себе, і вони сприймалися як зрозумілі. З ним починалася віра.

— А ви вірите в те, що буде розкрито замовників убивства Павла?

— Я вірю в закони Всесвіту. Що та людина, яка це організувала, замовила, її близькі, її оточення — всі понесуть відповідальність. Тому що Павло був дуже світлою людиною. Ніби серед нас ангели ходять… Вчора згадувала всі ці моменти. Коли я слухала його передачу, відчувала, що людина говорить душею. Зараз рідко хто так говорить. Він був переконаний, що світ можна змінити. І ти починаєш йому вірити…

— Павлу вдалося хоч трохи змінити світ?

— Однозначно. Це відчуття, що такі люди є і їх буде більше. Я переконана, особливо зараз. Тому що ця величезна жертва, яка відбувається, без сумніву, не проходить просто так. Павло вмів поєднувати різні світи. І мріяв. Він був людиною Білорусі, і в Росії, де працював, у нього було багато однодумців. Павло зробив дуже багато для України. І по-справжньому її любив. Він знав особливості, тонкощі України, її культури, був нею вже просякнутий. Він дуже хотів, щоб в Україні відбулися позитивні зміни.

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Сьогодні вперше за вісім років улюблена музика Павла Шеремета лунала не з динаміків над пам’ятником і сквером, розбитим на його честь, а всередині кожного, хто прийшов вшанувати пам’ять журналіста. Колеги, друзі, слухачі його етерів на «Радіо Вісті» несли квіти, серед яких — традиційно — соняхи. Трапився навіть букетик-оберіг із польових квітів і голівок маку, мов символ наших зболених почуттів, затиснутих у кулак.

Якийсь чоловік приніс Павлові сто грамів: наповнив пластиковий стаканчик, поставив поруч пляшку і сипонув жменю цукерок «Galaretka»…

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Павло був душею компанії, а коли всім було непереливки, вмів підтримати колег, розповідала якось журналістка Анастасія Станко:

«Павло для нас багато значив, він багато допомагав і “Громадському”. Певний час працював на одному поверсі з нами в “Українській правді”, і можна сказати, ми товаришували. Морально він дуже нас підтримував, коли ми пішли з ТВі. Ми часто зустрічалися, випивали всі, бо нам було складно».

Колег не дивує, чому дедалі менше людей приходить вшанувати пам’ять журналіста в день його загибелі. Війна — і когось немає в Україні, також не всі кияни живуть у столиці. Через повітряну тривогу в центр з лівого берега важко дістатися, до того ж вимкнення світла, решта проблем. А ще — серед молодих журналістів менше тих, хто знав Шеремета.

«Прийшло нове покоління. Ми знали Павла особисто, для нас це щось дуже живе. Наше завдання — зробити так, щоб ті, хто не знав особисто його, розуміли, хто це», — говорить директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу Наталка Гуменюк.

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

«Багато чоловіків на війні. Навіть в редакції “Української правди” переважно жіночий колектив, — доповнює колегу Богдан Кутєпов, відеограф «Української правди». — Олена Юріївна Притула завжди тут, вона недалеко живе, це вона цей сад зробила, сама все насадила. Севгіль Мусаєва зараз у відрядженні за кордоном. Вона вчора нагадала всім у редакції, хто пам’ятає. Бачите, це переважно співробітники “Української правди”».

«Для мене це важливий день, тому ми ходили, ходимо і будемо ходити для того, щоб згадати нашого колегу», — говорить Михайло Ткач, журналіст видання.

Попри відстань, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва сьогодні теж була разом з усіма, згадавши Павла Шеремета у своєму фейсбуку:

«Він досі залишається для мене одним із головних учителів у житті. Людиною, якої дуже не вистачає і про яку завжди згадуєш у важких життєвих ситуаціях: “А що б зараз робив Павло Героіч?”».

«Детектор медіа» розпитав журналістів, що їх найбільше турбує у справі нерозкритого вбивства їхнього колеги й друга Павла Шеремета.

Фото — Олена Холоденко, «Детектор медіа»

Фото — Олена Холоденко, «Детектор медіа»

Богдан Кутєпов, відеограф «Української правди»:

— У нас щороку стаються десятки резонансних убивств, подій. Буквально цієї ночі загинула Ірина Фаріон. І воно завжди затирає попередні події. Радує, що Антоненко, Дугар і Кузьменко хоч і під слідством, але на волі. Очевидно, не доведено нічого. І нічого не може бути доведено — це вже мої домисли, але, на мою думку, не встановлена їхня причетність. Колеги, друзі продовжують це все далі пушити. Пощастило Павлу, що у нього такі друзі-колеги, які більш-менш впливові. Багато людей, звичайно, не можуть на таке розраховувати. І все вщухає. Біль лишається лише з тими, хто його близько знав, любив. Ми теж готуємо ролик, познаходили багато цікавого відео. Павло був світлою людиною. І звичайно, по людях, виразних за свого життя, які за добро, за правду, завжди лишається дірка, порожнеча.

— Незадовго до третьої річниці вбивства Павла Севгіль Мусаєва сказала, що вона чомусь вірить, що замовників буде розкрито. У вас є віра, що це станеться, адже сьогодні вже вісім років без Павла?

— Ми завжди віримо в краще. Чи було розкрито замовників убивства Гонгадзе? Довічно засуджений Пукач себе зараз непогано почуває. Є в мене інформація, що він сидить в СІЗО, чого — не знаю, але всіх довічників перевезли зараз у СІЗО в одну з західних областей. У слідчому ізоляторі розказують, що його поважають, що він пише скарги, мовляв, йому меню неправильно міняють. Він непогано собі сидить. Так, він не замовник — він виконавець. Але хоч щось.

Є резонансні вбивства, які Україна не може розкрити досі. Це життя. В будь-якому разі вірю в карму і в те, що хороше винагороджується так, як і погане. Ми продовжуємо вірити, що слідство не буде безуспішним.

— Прочитала сьогодні вранці допис адвокатки й журналістки Лариси Денисенко з приводу вбивства Ірини Фаріон: «Є процеси, що запускаються, є суди, що відбуваються, є процеси абсолютно безпорадні, надумані, пропущені за строками давності, кастровані та вихолощені. Міфізованими, а не покараними залишаються замовники, часто в них продовжують брати інтерв’ю, бо презумпція невинуватості поширюється і на них, а кримінальний процес в них не вчепився». Може таке бути, що замовники вбивства Павла ходять серед нас і дають інтерв’ю навіть «Українській правді»?

— Звичайно, може бути. Життя — парадоксальне. На мою думку, кожен має продовжувати робити на своєму місці те, що він вміє і може найкраще, в цьому випадку, для перемоги України. Звичайно, робота слідчих полягає в тому, щоб добре виконувати свою справу.

Фото — Олена Холоденко, «Детектор медіа»

Михайло Ткач, журналіст «Української правди»:

— Головні біль і питання — що досі не поставлена жодна крапка в цій трагедії, і ми не розуміємо, що сталося і хто в цьому винен.

Ольга Руденко, головна редакторка The Kyiv Independent:

— Головне, про що думаєш у цей день, що не знайшли досі винних. І я сподіваюся, ще не згасло бажання не лише у купки журналістів, які приходять сюди щороку, а у суспільства загалом вимагати того, щоб знайшли винних, і бажання дізнатися те, що відбулося.

Адже найстрашніше те, що поки не знаходять винних або замовників, усе може повторюватись. І, наприклад, для мого покоління журналістів, які були дітьми, коли вбили Георгія Гонгадзе, вбивство Павла Шеремета стало травматичним досвідом, який, мов печатка, залишився на нас.

Наша редакція дуже молода, практично всі молодші за мене (а мені 35 років). І коли виходять матеріали, через які теоретично можна переживати за фізичну безпеку журналістів, я бачу, що у людей мого віку більше тривоги, бо ми пам'ятаємо, що сталося у 2016 році. Натомість для покоління журналістів, яким зараз менше 25, питання, що журналіста можуть сьогодні вбити на вулиці в Києві — це щось, що вони не сприймають як реальну загрозу.

Інколи думаю, що, може, в цьому і була мета — залишити таку травму і розуміння, що таке може статися будь із ким. Бо насправді це було шоком — настільки неочікувано. Думаю, що навіть за день до того ніхто не міг подумати, що це станеться, і станеться з цією людиною.

Я завжди згадую про вбивство Павла, коли говорю про свободу слова в Україні з західними аудиторіями, західними журналістами, адже без цього не можна розуміти загальний стан свободи слова і зараз.

Найближчими днями у нас буде матеріал для західної аудиторії — ми англійською пишемо — про зроблене в плані розслідування, на якому етапі суд, тобто рекап того, що відбулося. Наша задача — нагадати про цей випадок міжнародній спільноті. Комусь нагадати, а комусь розказати. Бо у нас багато читачів, які ніколи не читали про Україну до 2022 року, і їх теж, до речі, цікавлять питання свободи слова. Це одна з тем, яка має дуже великий попит аудиторії.

Так, лишається якась надія, що знайдуть винних, а для цього потрібна насамперед політична воля і розуміння, зокрема керівництва держави, для чого потрібно це зробити — запобігти можливим таким убивствам у майбутньому.

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

Фото — Богдан Кутєпов, «Українська правда»

— Коли «Детектор медіа» у 2017-2019 роках робив проєкт «Журналістика незалежної України: перші 25 років», то майже кожному учаснику, а їх було 31, ви ставили запитання: «Чи вірите ви, що будуть знайдені замовники вбивства Георгія Гонгадзе і вбивства Павла Шеремета?» Була думка, що це швидше за все справа рук спецслужб — російських, українських, білоруських. Хтось говорив, що не вистачає фаху у слідчих органів. Є колеги, які не розуміють, чому вбили саме Павла, на відміну від причини вбивства Георгія — відірвати президента Кучму від Заходу та ще більше узалежнити Україну від Росії, як бт блюзнірськи це не звучало. Яка ваша думка?

Михайло Ткач: Я тоді говорив і зараз вважаю, що в центрі Києва під час війни повірити в те, що це можна було зробити без відома українських спецслужб, мені дуже складно. Якщо це справді відбулося, то я вважав і вважаю, що тоді мали понести відповідальність відповідні керівники наших спецслужб. Оскільки ніхто ніякої відповідальності не поніс, — я маю на увазі, що у відставку не пішов через цю невідповідність займаній посаді, — то… Але я наголошую, що таке вбивство і такий терористичний акт у центрі Києва, непомічений українськими спецслужбами, навіть якщо це російські, я не уявляю.

Ольга Руденко: Я не хочу спекулювати щодо того, хто це міг зробити і які могли бути причини, але залишається незрозумілим, чому саме ця людина, і немає якоїсь чіткої кореляції, що посилює травматичний ефект для всіх журналістів від цього вбивства. І створює відчуття, що таке може статися з будь-ким і будь-коли.

Фото — Олена Холоденко, «Детектор медіа»

Наталка Гуменюк, директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу:

— Що мені дуже важливо? Під час війни загинуло багато журналістів, багато людей узагалі, ти звикаєш до похоронів, поминок. Утім, цю справу не розслідувано. Але це якраз не означає, що якщо зараз багато інших справ, інших убивств, то не треба розслідувати справи, які були раніше, до великого вторгнення. Бо це все частина безкарності.

Я добре пам’ятаю, коли ми приїжджали сюди після білоруських протестів чи напередодні, і знали, наскільки не вистачало Павла. І коли почалася війна, ми розуміємо, наскільки його не вистачало білоруському суспільству і загалом наскільки такої людини не вистачає зараз. Я про це постійно думаю. З одного боку, це вбивство сталося до великого вторгнення, але воно напряму впливає на нас як на суспільство.

Ми зараз розуміємо цінність кожної людини, можливо, більше розуміючи ризики. Є люди, які довкола себе гуртують людей, які заряджають і створюють спільноти. І тому, коли вбивають таку людину, вбивають цілу спільноту або спільноту, яка могла би бути. Без Павла ми не маємо великої кількості спільнот, які би могли триматися купи, як кажуть. Тут, серед нас, серед білорусів, серед його середовища. Головне для мене все ж таки, щоб за навалою злочинів не була загублена ця справа. Бо тоді нащо ми всі ці роки виходили, чого ми домагалися, якщо ми не продовжуємо.

— Не запитую, чи вірите, але чи є у вас розуміння того, що справу про вбивство Павла — нехай із новим складом суду й присяжних, нехай спочатку — буде продовжено?

— Без нас не буде. Без нашого тиску не буде точно — ось, що я знаю. Я не знаю, чи це буде з нашим, але я сподіватимуся. Для мене питання не у «вірю — не вірю», «є імовірність — немає імовірності». Запитання кожен буде ставити собі: «А я хоч щось зробив, щоб це сталося?». Я не скажу, що я роблю багато. Ні. Але в такий день принаймні прийти — це мінімум нагадати всім.

Фото: Олена Холоденко, «Детектор медіа», Богдан Кутєпов, «Українська правда»