Війна та криза змушують медіа дбати про якість

Війна та криза змушують медіа дбати про якість

20 Травня 2023
2325

Війна та криза змушують медіа дбати про якість

2325
Медійники дискутували про те, що треба зробити для відновлення, зміцнення та розвитку українських медіа у 2023 році.
Війна та криза змушують медіа дбати про якість
Війна та криза змушують медіа дбати про якість

Третього травня, до Міжнародного дня свободи преси, Фундація «Суспільність» за сприяння «Детектора медіа», «Інтерньюз-Україна», Незалежної медійної ради та проєкту National Press Club Ukraine провела експертне онлайн-обговорення на тему «Що треба зробити для відновлення, зміцнення та розвитку українських медіа у 2023 році». Учасники зустрічі проаналізували шляхи розвитку незалежного медійного сектору країни, шукали оптимальні рішення для відновлення медіаринків і зміцнення професійних стандартів, обговорили проблемні питання практичної роботи журналістів і можливих горизонтів планування роботи редакцій у 2023 році. Читайте думки Дмитра Тузова (радіо NV), Олександра Мартиненка («Інтерфакс-Україна»), Кирила Лукеренка («Громадське радіо»), медіаексперта Отара Довженка, Анни Сердюк («Вільне радіо»), Марії Жартовської («Бабель»), Юлії Банкової (Liga.net), Миколи Чернотицького (Суспільне), Марини Сингаївської (Укрінформ), Наталії Лигачової («Детектор медіа»), Тараса Петріва (Фундація «Суспільність»), журналіста Сергія Чернявського.

Розмову розпочав її модератор Дмитро Тузов, журналіст радіо NV:

— Війна триває. Уже 54 медійники загинули під час російського вторгнення в Україну (за даними Інституту масової інформації, станом на 17 травня їх 58.«ДМ»). Ринок реклами, за різними підрахунками, впав до 90%. Інститут масової інформації підрахував, що закрилися 233 редакції, припинивши свою діяльність через різні обставини — не тільки фінансові, а й через технічні проблеми, через те, що були блекаути, перебої з електроенергією, а також у зв’язку з тим, що знищена інфраструктура, через прильоти знищені цілі редакції, та що там редакції — цілі міста. Одним словом, удар по медіасектору дуже серйозний, як, зрештою, і по інфраструктурі, і по ресурсах, і по людях. Та все ж вітаю вас усіх зі святом — Днем свободи преси (3 травня. — «ДМ»), тому що здаватися ми не маємо наміру.

Дмитро Тузов

Олександр Мартиненко, головний редактор «Інтерфакс-Україна», спробував пошукати відповіді на питання, як діяти медіа у такому становищі:

— Я згоден із тим, що було сказано: у нас припинилося таке падіння, як було у 2022 році, коли все йшло шкереберть, ми втрачали клієнтів-передплатників. Це було дуже важко й у мене не було жодної гарантії, що ми вистоїмо. Але ми це якимось чином зробили. Як — я не знаю. Сказати, що ми вигадали щось нове, я не можу. Ми просто оптимізували видатки й зробили все для того, щоб робота була безперебійною. Усе інше — це ентузіазм людей. Люди працювали просто тому, що інакше не можна, за що я їм дуже вдячний.

Тепер падіння припинилося, але ми залишилися на тому місці, де й опинилися після цього падіння. Я не бачу жодних ознак якогось пожвавлення, тому що невідомість попереду, бізнес не розвивається. У нас залишилися три основні джерела фінансування медіа: держава, гранти й бізнес, який має певні проблеми із правоохоронцями та почав розкидати різну джинсу наліво і направо для того, аби вижити та протидіяти прокуратурі й судам. Причому йдеться і про більш-менш чесний бізнес, і про кримінал. Оце і все. Ринок як такий не відновився, і я не знаю, чи відновиться він узагалі в тому вигляді, який був.

Ще один момент, про який я хотів би сказати, — це телеграм, який забрав багато реальних читачів, користувачів і продовжує забирати. У мене є думка, що це закінчиться, коли закінчиться гаряча фаза, тому що всі звикли отримувати з телеграма інформацію про те, куди прилетіло. А коли це обмежили, там стало менше користувачів. Та коли починається повітряна тривога — все одно люди дивляться, може, хтось там напише, куди прилетить, щоби сховатися. Ознак монетизації там дуже мало, як відомо. Великі телеграм-канали працюють у збиток, намагаються знайти якусь рекламу, і якщо й знаходять, то вона не покриває нічого. Якщо редакція телеграм-каналу велика, наприклад, 40 людей, то це окупити неможливо. Люди вкладають і думають: а що я з цього матиму. Тому я думаю, що вік телеграма недовгий, але він свою чорну справу зробив.

Стосовно того, що робити — окрім ентузіазму лишилося мало що. Я не можу сказати, що зараз катастрофа, бо торік я справді вважав, що все падає, і не бачив кінця цьому. Це зупинилося, ми виживаємо, перестали вмирати. Тому не все так страшно й це стимулює, щоб розвиватися та шукати якісь інші технології для того, щоб доходити до користувачів.

Але залишилися ті самі заходи: оптимізація витрат, пошук нових технологічних можливостей і ще одне джерело, про яке я не сказав, — наші західні партнери, саме комерційні клієнти. Якщо виробляти для них контент, то вони платоспроможні, і зараз у них Україна, може, й не на перших, а на других-третіх шпальтах. І буде на перших, коли активізуються бойові дії. Вони справді чекають від нас якогось продукту й готові за цей контент платити. Я думаю, що це теж вихід для багатьох, зокрема і для регіональних видань.

Олександр Мартиненко

Кирило Лукеренко, виконавчий директор ГО «Громадське радіо», розповів про мовлення на схід і про те, що окупанти викрали частину передавачів. Він поділився своїми рецептами виживання під час війни.

Я поділяю багато тез, які навів Олександр Мартиненко. Хочу поділитися великою радістю — був знайдений один із наших передавачів. У Луганську в якійсь радійній групі запостили фото, що там мовить передавач російського «Авторадіо», але в них RDS і там показана зовсім інша частота — не та, на якій вони мовлять. І також написано, що це «Громадське радіо». Так от, це наш передавач, який був у Старобільську і був украдений росіянами. Саме він мовить у Луганську для російського «Авторадіо».

Взагалі таких передавачів у нас було вісім і вони зникли з початком війни. Ми знаємо про долю лише цього одного, бо, як я розумію, люди, які його вкрали, не мають можливості його переналаштувати. От, крім нього, ще сім передавачів у нас були втрачені на Луганщині та Донеччині торік. Залишилися два — у Краматорську та Гірнику. Останній важливий тим, що частково добиває до самого Донецька й люди звідти нам писали, що можуть чути сигнал. Передавач у Краматорську важливий тим, що з квітня по вересень його могли слухати люди в Ізюмі. Люди там були нам вдячні за цю можливість.

Крім Ізюма, нам дякували люди на Київщині, які нас слухали торік у березні під час окупації.

За підсумками минулого року статистика показала, що радіо збільшило охоплення аудиторії з 10% до 15%. Це пов’язано з тим, що люди сиділи без електрики, але батарейкові передавачі дозволяли слухати.

Торік нам виділили частоти у Львові, Миколаєві та Нікополі. Тобто зараз у нас шість передавачів, і постала інша проблема: ми маємо зареєструвати ще один передавач у Херсоні. Нацрада не може сформувати вимоги до пакета документів, і це триває вже десь місяць. Причина в тому, що змінилося законодавство. У нас є передавач, але ми не можемо отримати тимчасовий дозвіл Нацради, тому що бюрократія пробуксовує. Ми також намагалися подати документи щодо інших прифронтових районів, наприклад, Харкова. Поки що ми нічого не отримали, але ми будемо йти в ті райони, де поблизу пролягає лінія фронту.

Таким чином, загрози очевидні. Перша — це війна, розв’язана Росією. Друге — це бюрократія, яка торік нам допомагала, а цього року почала пробуксовувати через те, що чиновники не можуть погодити якісь папірці. Я розумію, що це, може, важливі папери, але з точки зору результату вони є другорядними, і мені здається, що треба щось робити, аби ми могли все ж розпочати мовлення в Херсоні.

Третя історія — про бізнес. «Громадське радіо» кілька років намагається диверсифікувати джерела доходів. Виживаємо ми зараз завдяки донорам, які нас підтримують. Ми переглянули технологію: пішли зі студії,  ведучі переважно працюють із дому, з інших міст України або навіть із Західної Європи. Тобто ми змогли переосмислити технічні підходи щодо того, хто звідки працює та яке має обладнання. Завдяки цьому в нас і далі новини виходять щогодини, бо навіть якщо немає електрики — ведучі оперативно перекидали це на інших колег.

Якщо повернутися до бізнесу — все-таки ми намагаємося заробляти гроші рекламою. Торік частина радіостанцій закрилася, бо реклами практично не було. Але ми змогли зберегти наш рекламний відділ, який відповідав за наш вихід онлайн через додаткових провайдерів торік. Цього року план доходів від реклами за перший квартал ми перевиконали на 3%. Рекламісти зрозуміли, що на радіо пішла аудиторія, й тому ми можемо заробляти.

Є інша проблема, пов'язана з вимірюваннями, від яких залежить радіо. Під час пандемії ковіду вже була порушена система вимірювань радіоаудиторії, а торік вона повністю занепала. Тобто соціологи нам дають цифри, які говорять про зростання радіоаудиторії, але в цифрах, які прив'язані до кожної радіостанції, ми нічого довести не можемо, тому орієнтуємося на показники 2021 року. На цей рік потрібна хоча б одна хвиля вимірювань, щоб розуміти, що відбувається. Не всі гравці в цьому зацікавлені. Адже зрозуміло, що зросла роль саме розмовного радіо і не всі хочуть це показувати. Але це мої домисли, може, я і помиляюся. Насправді всі гравці зацікавлені в чітких цифрах, щоб пояснити своїм рекламодавцям, що відбувається.

На жаль, торік ми не могли розвинути ще один чинник нашої сталості — донати людей. Усі вони зараз ідуть на армію і тих людей, які постраждали під час війни. І ми навіть не можемо просити ці гроші, бо розуміємо ситуацію.

Є також питання технологій, телеграма, ютуба, які перетягують людей, — ми бачимо, як виросли саме ці два сегменти. Ми намагаємося бути присутніми і там, і там, хоча й без суттєвих успіхів.

Я би ще поговорив про вплив на медіагалузь штучного інтелекту. Нещодавно мої колеги помітили збільшення кількості україномовних ботів у соцмережах, які спілкуються доволі пристойною українською. Це є прикладом застосування росіянами штучного інтелекту — і це виклик.

Отже, підсумую. Перше — нам загрожує війна, як фізично, так і дезінформаційно. Другий виклик — бюрократія. Третє  — це становлення якихось системних нинішніх умов для існування радіогалузі. Четвертий виклик — це технології та наша відповідь на них.

Кирило Лукеренко

Дмитро Тузов у відповідь на виступ Кирила Лукеренка зазначив, що всі названі виклики фіксуватимуть, а також навів приклад співпраці з бізнесом у 90-х.

— Щодо того, про що сказав Олександр Мартиненко, що якийсь не зовсім зрозумілий бізнес допомагає медіа вижити... На початку 90-х, коли ми робили студію «Гарт», у нас спонсором був кіоск із прокату відеокасет. Тому, думаю, коли нам стане легше жити, ми теж подякуємо цьому «незрозумілому» бізнесу, бо в тяжкі часи саме він приходить на допомогу медіа.

Щодо штучного інтелекту, то це справі варте уваги, бо мій акаунт завалює коментарями на кшталт «якби дружили з росіянами, війни не було б» і це відбувається масово.

Другу панель заходу присвятили таким питанням: що нам робити з якістю журналістики; наскільки ми адаптувалися до умов і зрозуміли, що стандарти журналістики — це правильно, але не всі вони придатні до умов воєнного часу, і що ми маємо скоригувати цю ситуацію, розуміючи, що той довоєнний світ уже пішов і ми живемо за інших реалій.

Її відкрив своїм виступом медіаексперт Отар Довженко:

— Головне питання — чи пішов довоєнний світ. Мені здається, що вся наша медійна спільно за цей рік почувалася так, ніби в наш дім влучила ракета, ми вижили та влаштувалися переночувати у друзів чи в готелі. Ми не знали, коли це закінчиться і коли ми зможемо повернутися до нормального життя. І, мабуть, лише під кінець минулого року до всіх почало доходити, що це життя, яке зараз є, скоріш за все, на роки. Це наші реалії і цей світ з умовним миром, напевно, уже не повернеться таким, яким він був до великої війни. Частину його ми можемо відновити в теперішньому житті, а частину — ніколи. Тобто ми пролетимо певні етапи розвитку українських медіа, які були б на нашому шляху, якби не 24 лютого 2022 року.

Якщо ми приймаємо, що нам треба жити в такому світі, як є тепер, то ми не чекаємо, коли все закінчиться, а вже живемо. У такому разі нам потрібно перебудовувати і свою економіку, і, так би мовити, думати над своїм сенсом життя. У багатьох випадках медіа працюють за інерцією при тому, що і аудиторія їхня уже змінилася, і потреби змінилися, а в деяких випадках уже навіть місць, про які вони писали, немає, — це страшно. Але так чи інакше треба прийняти ці зміни.

У цій ситуації, як мені здається, досить велика частина людей розуміє це як можливість підняти стандарти і почати з чистого аркуша, відкинувши якісь непристойні або компромісні практики, наприклад, перестати рекламувати щось незаконне чи аморальне, або перестати брати гроші в політиків. Слава богу, в політиків зараз цих грошей немає, та й немає виборів. Зважаючи, що зараз для багатьох медіа важливим джерелом доходів є гранти — а більшість донорів зважають на репутацію і на те, щоб медіа не займалися трупоїдством чи чорним піаром, я бачу в цьому шанс принаймні для частини українських медіа перейняти і зафіксувати для себе вищі стандарти. Але проголосити щось дуже легко, а дотримуватися цього, особливо якщо це конфліктуватиме з нашим бажанням їсти, буде трошки важче. Тому якщо в такому стані, як зараз, ми будемо жити ще принаймні кілька років, то рани чи пізно українські медіа сильно розшаруються на тих, які мають і можливість дотримуватися високих стандартів, і доходи для цього, та тих, які все глибше й глибше грузнуть у компромісах.

Досить велику небезпеку несе вплив влади, зокрема Офісу президента, причому вплив не тільки і не стільки політичний, а економічний. Я маю на увазі можливість влади під час тотальної нестачі грошей брати медіа під контроль у вигляді якогось перескерування донорської допомоги, що ми бачимо в газетах на звільнених територіях, коли Держкомтелерадіо оголошує, що воно допомогло видати газету, а насправді вона видана донорськими коштами, які якимось чином мобілізувало Держкомтелерадіо. Ми здогадуємося, що як державний орган воно має якийсь вплив на зміст цієї газети та, напевно, далі зберігатиме його, поки перескеровує ці гроші.

Поки що для більшості медіа це виклик неактуальний, але якщо ми загрузли в цьому стані на роки, то я думаю, що надалі буде все більше спокус для медіа підсісти на якусь із бюджетних голок. Тому треба шукати виходи, щоб не узалежнюватися від влади.

Окремою є ситуація з телемарафоном, який, як ми бачимо, все більше втрачає зв'язки з реальністю, а влада й далі повторює, що це — єдине правильне джерело інформації.

Крім того, чесно кажучи, мені здається, що вижити в теперішній ситуації можна, якщо відповідним чином скоригувати свої записи, відформатувати свої витрати і краще зрозуміти свою аудиторію, не розпиляючи свої зусилля на тих людей, які вже неактуальні. Тому дослідження очікувань своєї аудиторії зараз мало б виходити на перший план.

Що стосується штучного інтелекту — це дуже класно, що придумали якусь нову штуку, яка може замість нас гуглити чи розшифрувати тексти, але важливо не забувати, що ми відповідальні за все, що ми публікуємо під своїм іменем і своїм брендом незалежно від того, чи за нас це зробила розумна штука, чи ми це доручили практиканту й затвердили, чи ми це зробили самостійно. Не забуваймо про те, що використання будь-яких технологічних інструментів не звільняє нас від відповідальності. Я просто боюся, що зараз медіа перекладуть частину своєї роботи на штучний інтелект, намагаючись скоротити витрати, а постраждає зрештою аудиторія.

Отар Довженко

Юлія Банкова, головна редакторка Liga.net, свою розповідь про виклики почала саме зі штучного інтелекту.

— Ми розшифровуємо інтерв’ю за допомогою штучного інтелекту, і це дуже економить час. Ми навіть пробували колонку від штучного інтелекту видавати, але вона не дуже добре зайшла. І коли ми почали аналізувати, чому, ми зрозуміли, що гугл прекрасно відрізняє, що написала жива людина, а що —  штучний інтелект, і останнє відсіює. Тому ми від цього відмовилися. Втім наш відділ дизайну часто використовує якісь елементи, спродуковані штучним інтелектом, для виготовлення якихось картинок та ілюстрацій для аналітичних чи художніх текстів. Тому це є, ми вчимося, намагаємося цим користуватися, але поки що це не той рівень, який би дозволив когось звільнити і замінити штучним інтелектом.

Якщо говорити про життя медіа під час війни, то дуже важливо диверсифікувати доходи, щоб вижити. До війни у нас 15% їх було від донорів, решта — це піар, реклама, внески читачів. Десь із середини минулого року все стало навпаки. Критична частка доходів — це були донорські кошти. Дяка їм, ми змогли вижити і не скорочували штат. Але зараз ринок оживає, рекламні доходи зростають, з'являються клієнти, яких ми почали значно обережніше обирати, перевіряючи, хто ці компанії, чи пішли з Росії, чи можемо ми розірвати угоду, якщо вона була в нас підписана ще до війни, і чи не порушуємо ми цим українське законодавство. Ми намагаємося максимально відсторонитися від недоброчесного бізнесу і працювати з тим, який жодним чином себе не заплямував. Але диверсифікація доходів зараз для медіа — це дуже важливо, бо не хочеться ніяким чином себе пов'язувати з державою, брати гроші від держави, бо я бачу великі ризики монополізації владою інформаційного простору навіть після завершення війни.

Що один виклик — тримати увагу людей до війни, бо аудиторія дуже втомилася, і я спостерігаю якісь такі тенденції, які були у 2016-17 роках, коли війна тривала, а контент із передової набирав усе менше переглядів. Зараз люди ще читають про війну, але їм уже хочеться чогось іншого. Тому журналістам якось треба утримувати цей баланс, пишучи і про щось буденне для людей, які більш-менш повернулися до нормального життя, і про війну.

Юлія Банкова

Анна Сердюк, головна редакторка «Вільного радіо» з Бахмута, почала свій виступ із розповіді про зруйновану редакцію та знищене місто.

— Ми — медіа з міста, якого більше не існує. Немає не тільки нашої редакції, а й міста Бахмута…

У більшості того, що було вище перераховано, я бачу не лише негативний бік: про соціальні мережі, які забирають у нас трафік, що в нас медіа втрачають аудиторію та місцями змушені щось змінювати... У цього всього є позитивна сторона — повернутися до аудиторії. І нарешті, може, всі редакції відійдуть від уявлення про те, що редакція краще знає про те, що читач хоче читати. У соціальних мережах у коментарях вам одразу може прилетіти, що ви не так сказали, або вам одразу будь-хто з аудиторії може сказати, чого у вас не вистачає. Для місцевих видань це дуже актуально.

Це все я вважаю позитивом для ринку. Ми бачимо на прикладі наших конкурентів, що вони почали більше рости, вони почали більше підлаштовуватися під вимоги якості, ніж це було до цього. Ті, хто існував на рекламний бюджет і зараз перемкнувся на гранти, — а для рекламодавців не потрібна була така чиста репутація, як зараз для грантодавців — якісно змінилися.

Наша аудиторія вся поїхала. Якщо навіть не вся, то 80%, бо на Донеччині залишаються міста, де люди продовжують нас читати. Але більшість — евакуйовані, особливо ті, про кого ми писали: Бахмут, Сіверськ, Соледар. І відбувається вимушений культурний обмін, коли в інших регіонах дізнаються, що не всі східняки — сепаратисти, з'являються нові рольові моделі переселенців, які до цього не усвідомлювали, як важко було переселенцям 2014-15 років. Це якісно змінює аудиторію і допомагає нам. Замість того, щоб розповідати тільки про погане, ми більше почали розповідати про сильних особистостей. Зараз більше матеріалів про те, хто творить нову історію України у різних іпостасях, і вони справді надихають. Для всеукраїнських медіа ці зміни менш актуальні, але в регіональних ми це бачимо постійно — історії успіху почали з’являтися на фоні появи грантового фінансування. І так регіональний ринок частково очищується. Шкода втрачати хороші медіа, але ті, які були найменш якісними, теж відсіюються — і це позитив.

Анна Сердюк

Під час третьої панелі учасники шукали відповіді на запитання: Що треба зробити для відновлення та зміцнення українських медіа? І чи важко українським журналістам пробитися в іноземні медіа?

Марія Жартовська, журналістка видання «Бабель», яка зараз живе в Канаді, розповіла про іноземний вимір роботи медіа й те, як висвітлення українських подій за кордоном впливає на підтримку держави.

— Я помітила, що українські медіа — і це нормально, бо зараз війна — продовжують жити у цьому контексті та не дуже зберігають зв'язок із людьми, які зараз за кордоном. Що б ми не говорили, в суспільстві є розділення на тих, хто лишися і хто поїхав. Але, мабуть, в українських медіа не вистачає ні моральних, ні ресурсних сил висвітлювати ще щось про людей, які поїхали, що теж нормально.

Але попри те, що в нас війна, важливо продовжувати доносити закордонній аудиторії інформацію про Україну. Тому що те, що я чую тут від волонтерських організацій — якщо раніше про Україну говорили дуже багато, то зараз значно менше, і зменшуються донати. Проблема закордонних журналістів у тому, що вони продовжують шукати історію болю. Скільки б я не доносила, що Україна — це не тільки про біль, а й про боротьбу, що в нас є дуже багато крутих історій, все одно продовжуються такі випадки. Звичайно, про це потрібно писати. Але якимось чином треба доносити, що не тільки все погано і не тільки постійний біль.

Також я помітила, що росіяни пропонують американським медіа якісь не дуже однозначні історії, наприклад, про те, що «українці проти нас» або «у Криму у 2014 році щось таке дивне сталося». Вони намагаються писати про Україну, а в нас менше ресурсів для того, щоб більше працювати з іноземними медіа.

Ще нашим медіа варто писати про історії з ВЛК або про сім'ї, у яких хтось загинув у війні, хоча це також історії про біль. Але тут не треба зважати на трафік і писати про це. Бо стільки, скільки мені плачуть у слухавку… Це важко, але ці теми дуже потрібні.

Я бачу коментар про те, що історії про біль більше привертають увагу західної аудиторії й нам більше допомагають. Так, я погоджуюсь. Але волонтерські організації кажуть, що донати зростають, коли є якийсь успіх, бо люди хочуть бути дотичними до успіху. Коли було звільнення Харківщини, у нас зростала підтримка, а коли весь час історії болю — у них немає сили за цим постійно стежити.

Щодо того, як пробитися українським журналістам у західні медіа, — так, це складно, бо в них часто такі свої сталі напрацьовані спільноти. А ще є росіяни, які просто наглі й не втомлюються пропонувати свої теми, поки в українських журналістів на це нема ресурсу.

Марія Жартовська

Микола Чернотицький, голова правління Суспільного, наголосив на потребі більшої кооперації українських медіа перед загрозою цих викликів.

— Я думаю, що нам, медійникам, треба навчитися й не боятися співпрацювати одне з одним. Слід переходити від конкуренції то за трафік, то за глядача до якихось спільних проєктів чи альянсів, які приносили б користь нам усім. Я вірю в партнерство і вважаю, що якраз у цьому буде одна з ролей Суспільного. Для нас важливе партнерство як усередині країни, так і назовні, тобто з іншими суспільними мовниками. Для нас важливо влаштовувати цей обмін новинами для того, щоб український контент потрапляв у західну публічну площину. Так само ми обмінюємося документалістикою, наприклад, фільм «Буча-22» брали польський суспільний мовник, мовники країн Балтії — і це, на мій погляд, хороша історія, адже жителі цих країн побачили українське розслідування про те, що відбулося в Бучі. Тому я вірю у співпрацю і вірю, що ми можемо бути корисними одне одному.

Щодо рекламного ринку — споживання змінюється, і те, як розміщували рекламу колись, не може тривати далі. Я думаю, що рекламний ринок буде залежати від економічної ситуації й це зрозуміло, тому я б не покладався на рекламний ринок.

Якщо говорити про держане фінансування, то ми, Суспільне, ще жодного разу не отримали повний бюджет, при цьому тільки ледачий не спитав нас про наші рейтинги. Коли ставлять задачі, під них має бути ресурс. Якщо цього ресурсу не вистачає, то оцінювати ефективність достатньо важко. Те, що держава фінансує приватні медіа, які беруть участь у марафоні, скоріше питання не до нас, а до самої держави. Колись навіть Суспільному пропонували це замовляти, від чого я відмовився, сказавши, що у нас є ресурси для того, щоб самим це виготовляти, тому ми у цьому участі не беремо. Гроші, які йдуть туди, могли б дати Суспільному — і ми могли б замовляти, наприклад, більше документалістики, але цього не сталося. Тому вийшло, що платники податків зараз підтримують не тільки Суспільне мовлення, а й приватні медіа.

Якщо казати про участь у марафоні, то ми дотримуємося стандартів і в нас є люди, які рахують кількість депутатів кожної фракції, які брали участь у наших ефірах щомісяця. Ми дивимося, щоб це було збалансовано. Наскільки це роблять інші — є моніторинги «Детектора медіа», там усе видно.

Микола Чернотицький

Марина Сингаївська, заступниця головного редактора агенції Укрінформ, наголосила на важливості підтримки співробітників і команди, з якими можна долати виклики для медіа.

— Я почну з несподіваного для багатьох — щоб медіа розвивалися, нам потрібно зберегти людей, свої команди. Ми — велике медіа і наші журналісти працюють у регіонах, які перебувають під постійними обстрілами. Наші люди воюють так само і всі ці випробування призвели до того, що я почала помічати певне вигоряння у колективі й провела опитування у січні з питанням про те, хто б хотів отримати психологічну підтримку. Результат не порадував — кожен четвертий із творчих сказав, що потребує психологічної підтримки. А коли я влітку запитувала те саме, взагалі не було такої потреби.

Я шукала якийсь фонд, який би нам оплатив такі приватні консультації, і, на щастя, одні донори, до яких я звернулася, мені порадили програму Фундації «Суспільність». Вона виявилася дуже вчасною для нас і дуже ефективною. Коли люди заповнили анкети, виявилося, що 93% з них мають ознаки вигоряння. І це питання повторного травмування, бо журналісти переживають умовний приліт ракети щоразу з кожною новою новиною. Тому ми дуже багато уваги приділяємо саме питанню збереження команди, бо без людей ми й після перемоги нічого не зможемо.

Друге, що ми зробили — у нас люди проходили тренінги з тактичної медицини. Це та частина, на яку до війни ми не зважали.

Те, про що ви говорили, стосується і нас. Диджиталізація змінює потоки — зараз ми маємо більше переглядів не на сайті, а в ютубі, телеграмі, твіттері та фейсбуці. Ми відповідно перерозподіляємо людей. Тобто ми збільшили редакцію, яка займається СММ, та створили відеогрупу, яка займається виготовленням власного відеоконтенту — сюжети, стріми, коментарі. Поки що це не надто розвинене, але ми будемо вкладати туди багато зусиль.

Ще одне питання, яке, як на мене, дуже важливе — це кіберзахист редакції, тому що у січні ми зазнали величезної атаки. Ми встояли, але питання захисту всіх наших ресурсів стоїть дуже гостро. Думаю, це найперше, куди ми будемо скеровувати фінансові зусилля.

З точки зору поширення інформації мене дуже турбує питання авторського права, тому що, перепрошую за це слово, але дуже багато телеграм-каналів крадуть наші новини, не вказуючи джерело. Вони паразитують на цьому.

Ми намагаємося співпрацювати з різними великими міжнародними організаціями. Принаймні під час активних бойових дій, коли люди виїжджали з регіонів без техніки, ми зверталися і до ІМІ, і до НСЖУ, і до Львівського медіафоруму — вони нам допомагали хто чим.

Але якщо говорити про майбутнє, мені дуже подобаються такі історії як безперервна освіта. Ми навчаємо своїх людей. Ми запустили нові освітні проєкти. Наших людей навчили інструментів фактчекінгу, а потім ці люди навчали усіх інших, хто був зацікавлений, провівши кілька тренінгів. Зокрема ми навчилися користуватися сучасними інструментами розпізнавання сфальсифікованої інформації — це дуже корисно. У нас запланований тренінг із цікавим спікером про штучний інтелект і те, як він може допомагати у творчих професіях. Звісно новини та статті він писати не може, бо це такий інструмент для шкільних рефератів, але для статей це хіба що як допоміжна історія.

Також я погоджуюся з Отаром, що зараз дуже важлива якість медіа. Ми, наприклад, зажди уважно ставилися до стандартів і зараз робимо це ще більш прискіпливо. Але є дуже багато інформації, яку ми не можемо перевірити. Наприклад, інформацію про злив документів у Пентагоні я сталю під дуже великий сумнів і я не впевнена у тому, що там оприлюднюють. Жоден із цих фактів перевірити я не можу і тому це може бути щось сфальсифіковане російською розвідкою під виглядом зливу. Тому якість і стандарти, як на мене, це те, що ми мусимо відстоювати, щоб не втрачати аудиторію через фейки.

Щодо бюджетної голки — я не бачу в цьому проблеми за умови нормальної демократії. Така історія існує в країнах, де з бюджету утримують і суспільне мовлення, і дають 30% на зарплати приватним медіа, якщо вони є соціально відповідальними і висвітлюють соціально важливі теми. Для хорошої демократії нам потрібно більше медіа, особливо в регіонах, і на це потрібна підтримка. У такому разі створення медійного фонду за умови паралельного існування регуляторної організації, яка стежила б за тим, щоб медіа, які отримали гроші з бюджету, дотримувалися усіх стандартів, як на мене, було б шансом і для країни, і для медіа. Мені здається, що цю дискусію можна починати та шукати однодумців, бо закон про медіа уже є, там є і про створення саморегуляторної організації. Питання, коли починати цю роботу. Якби платники податків усвідомлювали, куди підуть їхні кошти, та усвідомлювали важливість існування хороших медіа у кожному регіоні, то я не думаю, що вони були б проти того, щоб частина їхніх грошей ішла на підтримку хороших медіа.

Отар Довженко доповнив думку про фінансування медіа:

Я погоджуюсь, що це могло б існувати за умови існування незалежного органу, який би стежив за дотриманням стандартів, а також за тим, щоб ці ЗМІ не підпадали під вплив центральної чи місцевої влади. Але тут є одне «але». Як тільки буде спалахувати якась чергова економічна «пожежа» — а вони будуть періодично спалахувати — ці медіа першими підпадатимуть під так заний секвестр бюджету, як це було із Суспільним, як це було з Українським культурним фондом. Інакше кажучи, якщо медіа зараз будуть сильно узалежнюватися від бюджетних грошей, то це просто питання часу, коли їм ці гроші відрубають і вони помруть. Тому я цього б нікому не рекомендував.

Також Марина Сингаївська відповіла на запитання про залучення іноземної аудиторії:

— Війна зробила нас популярними за кордоном. Англомовна, іспаномовна і німецькомовна версії дуже зросли та становлять значну частину нашого трафіку. Я хочу сказати іншим медіа, що їм дійсно варто подумати щонайменше над англомовною версією. Вона точно додасть цікавості за кордоном і вона може привести клієнтів, які будуть купувати принаймні фото і відео. Насправді це дуже хороший шлях, бо до України є цікавість, нас знають і вже ніхто не буде дивитися слово Ukraine, якщо воно буде виходити на Russia Today. Тому це один із тих напрямків, над якими нам усім треба працювати, але мені здається, що там дуже потрібна підтримка держави, тому що мало просто завести англомовну версію, а ще треба, щоб Google її показав у тій країні, яка нам цікава.

 

Марина Сингаївська 

Наталя Лигачова, голова ГО «Детектор медіа» та шефредакторка групи видань «Детектор медіа», розповіла про кілька вагомих викликів для медіа:

— Я буду виходити з тих викликів, які мені здаються дуже важливими. Я вважаю, що головним викликом є те, чи загалом весь інформаційний простір видає реальну картинку того, що відбувається Україні та світі навколо. Мене лякає те, що оці завищені сподівання, які формує національний телемарафон, спотворюють відчуття реальності в людей. Якщо це так, то це дуже небезпечно, бо і країна, і суспільство, і влада можуть бути неготовими до таких кроків, які насправді були б реалістичними.

У нас вийшла стаття Дмитра Золотухіна, де він описує ці виклики війни та що таке врешті-решт добро і зло, що саме має перемогти та яким чином. І в мене відчуття, що може бути така ситуація, коли влада буде керуватися не реаліями, а тими сподіваннями суспільства, які вона ж сформувала. Суспільство впливає на владу, але ми знаємо, наскільки популістична ця влада була з моменту приходу у 2019 році. Вона дуже багато уваги приділяє саме роботі із суспільством, зокрема у соцмережах. І тут не відрізниш, хто на кого більше впливає. Але в підсумку я не знаю, чи маємо ми реалістичний погляд.

Як цьому протистояти? Мені здається, що дуже велика відповідальність — на самих медіа. Я вважаю, що має бути баланс і між історіями болю, і між історіями успіху. І я також розумію, що є психологічне вигоряння не тільки журналістів, а й нашої аудиторії, тому падає трафік і щодо війни, і щодо тих же історій болю. Я, наприклад, теж на собі це відчуваю: коли читаю деякі песимістичні статті щодо закінчення війни, то ловлю себе на тому, що я розумію цю проблему, але від себе це відсуну, щоб подивитися знову щось натхненне, яке забере оце відчуття тривоги. Тобто ми маємо справу не лише з травмованими журналістами, але і з травмованим суспільством.

Я погоджуюся з Отаром щодо того, що ми маємо вивчати свою аудиторію, але я не погоджуюсь із тим, що не треба орієнтуватися на свої відчуття. Тут теж важливий баланс, бо якщо ми будемо лише на аудиторію орієнтуватися, то я вас можу запевнити, що дуже велика частина аудиторії буде вимагати отих самих гороскопів, отого самого Арестовича й тих самих «експертів», яким насправді не можна і не треба довіряти. Тут треба бути реалістами.

Наталя Лигачова

Отже, перше: я не розумію, наскільки ми зараз даємо реалістичну картинку того, що зараз відбувається в Україні з війною і перш за все щодо того, як нам із цієї війни виходити, що вважати перемогою, на які компроміси ми можемо піти, а на які — ні, наскільки суспільна думка підігріта медіа, наскільки вона підігріта самою ситуацією тощо. І мені здається, разом із вивченням аудиторії ми маємо більш відповідально ставитися до балансу різних плюралістичних думок та експертів. А ми бачимо, що різноманітності тих же експертів у нас немає в медіа. Це стосується перш за все телемарафонів — він у нас не один, нагадаю, у нас ще є «FreeДом», який має мовити на окуповані території, але мовить і на Росію, і там дуже багато так званих «хороших росіян” і одні й ті ж експерти. Тобто уже майже півтора року нам про реалії розповідають одні й ті ж експерти під контролем однієї й тієї ж влади. Тобто ця реальність уже сформована у наших мізках цим. І ми розуміємо, що те, чого немає на телебаченні та в соцмережах — його немає в реальності насправді.

Плавно переходячи від цього, скажу друге: я теж поділяю занепокоєння щодо монополізованості нашого інформаційного простору владою, хоча я всім дала досить позитивні коментарі щодо свободи преси та похвалила нашу державу, що вона навіть під час війни прийняла закон про медіа і, приймаючи його, відштовхувалася не від власних забаганок, а від того, що нам треба отримати статус кандидата до Євросоюзу, тому дуже лібералізувала той законопроєкт, який пропонувала до війни. І цей закон я вважаю позитивним сигналом того, що є важелі впливу на нашу державу в плані демократизації та недопущення авторитаризму, до якого вона безумовно схильна.

Третє — дуже важливо зараз медіа повертатися до критичного висвітлення того, що зараз робить держава, і тут треба розуміти баланс. Ручного керування тут не може бути й кожне медіа для себе має вирішувати. Але якщо кожне медіа буде саме вирішувати, а не під контролем і цензурою держави, то складеться плюралізм, який і має бути. Тобто від того періоду, коли ми були усі на одній хвилі з владою, нам треба переходити й до протистояння владі.

На прикладі історії з акредитацією і запровадження оцих «червоних», «жовтих» зон ми бачимо, що все ж таки влада іде на діалог. Хоч і не зажди він приносить якісь ефективні рішення, але принаймні він є, коли з нами все-таки зустрічаються, радяться і щось змінюють. Інколи офіційно нічого не змінюють, але неофіційно послаблюють контроль.

Тому треба не боятися критикувати владу там, де вона на це заслуговує, але робити це а) збалансовано; б) так, щоб не зашкодити нашій державі та нашій перемозі. Я бачу негативну тенденцію, яка йде із владних кабінетів або від комерційних мовників щодо Суспільного, і тому я вважаю, що нам треба бути на сторожі нашого Суспільного мовника, бо я згодна з Миколою щодо того, що тільки ледачий не каже про рейтинги. Так, нам хотілося б більших рейтингів з одного боку, а з іншого боку є об'єктивні реалії, які дозоляють або не дозоляють цього досягати.

Але є й інший бік медалі: Суспільне — це політична інституція, це те, що ми маємо підтримувати на рівні цінностей. Без Суспільного мовника навіть із дещо нижчими рейтингами, ніж нам би хотілося, не може бути демократичної держави. Я долучена до різних дискусій, де нам розповідають про PBS-и у США, що треба робити таке ж. Я вважаю, що це абсолютно нам неприйнятно, що в США існує зовсім інша система балансу, плюралізму в інформаційному просторі. Та модель, яка у нас є зараз, я вважаю, досить оптимальна. Але треба бути на сторожі щодо будь-яких зазіхань на Суспільне мовлення.

Я також дуже підтримую думки, які звучали, про те, що нам треба дуже багато працювати над ексклюзивністю нашого контенту, бо є ця спокуса працювати із соцмережами, одне в одного щось брати, навіть посилаючись. Інформація, просто як сніжна купа: з’являється в одному ЗМІ, потім — в іншому, потім — у третьому, четвертому й часто без перевірки. Я була дуже втішена словами регіональних колег про те, що донорська підтримка примушує саме конкурувати за якість. А якість — це ще й ексклюзивна інформація, це праця з громадами над тим, щоб мати ексклюзивний контент. Ми доносимо до донорів, що ті вливання, які йдуть у наші медіа, вже мають позитивний ефект. І зараз, під час війни, дуже важливо, що донори надають велику підтримку незалежним медіа й таким чином підштовхують їх до якості.

Щодо державного фінансового впливу на медіа, я вважаю, що під час війни це прийнятно, але тут треба бути насторожі. Самоврядні організації у нас уже є — НМР і КЖЕ. Я вважаю позитивним те, що це в законі про медіа прописано. Мені здається, що тут треба об'єднатися навколо наявних організацій і їх підсилювати, щоб вони дійсно були тим камертоном, який дозоляє і донорам, і державі підтримувати саме якісні медіа. Я знаю, що до нас будуть заходити різноманітні західні організації, які теж будуть працювати із «білими» списками медіа — і такі проєкти зі створення мапи якісних медіа є в «Детектора медіа» й Інституту масової інформації. Тобто ми зараз усі будемо допомагати їм розуміти, кого можна і треба підтримувати фінансово.

І останнє. Увага до війни падає — і нам усім треба працювати над тим, щоб усе ж таки суспільство не було розслабленим. Я б хотіла, щоб, з одного боку, увага суспільства була прикута до війни й ми не розслаблялися, а з іншого боку, щоб ми не думали, що це нормально: життя під час війни, бо тоді втрачається і сенс нашої оборони, і викривляється розуміння суспільством та владою того, що «на часі», а що ні. Розслідування — на часі, як я вже казала, також зрозуміло й те, що люди хочуть і розважального контенту, не лише документалістики. І тут мають підключатися і комерційні канали та робити цей розважальний контент. Бо інакше ми будемо мати те, що велика частина навіть патріотичної аудиторії все ж не відмовиться від російських серіалів, де, як ми знаємо, закладені певні ідеологічні меседжі.

Ще велика небезпека — це соцмережі, й тут, я вважаю, треба нам усім казати владі, що досить уже легітимізувати телеграм. Скільки можна? Наша влада так активно працює з телеграм-каналами, що вона вже привчає суспільство, що телеграм — головне джерело інформації, навіть не соцмережі загалом.

Порошенко привчав нас до фейсбуку, а ця влада привчає до телеграму. Коли Буданов каже, що єдині, хто має ключі контролю над телеграмом, це ФСБ, то я думаю: «Слава Богу, єдиний представник влади каже про це». Про це треба говорити й вести перемовини з владою про те, щоб вона припинила вести комунікацію через телеграм-канали. Треба розширювати комунікацію.

Ми не зачіпали тему доступу до інформації. А ми розуміємо, що якщо немає доступу до інформації у незалежних медіа, то його нема і в нашої аудиторії. А це, повертаючись до початку мого виступу, призводить до того, що ми не розуміємо, наскільки реалістично ми відображаємо ту реальність, в якій ми всі зараз з вами існуємо.

Тарас Петрів, президент Фундації «Суспільність», прокоментував тези про зростання телеграма:

— Я хотів би подякувати Наталі Лигачовій за цю експертизу. Це — фантастика, усе було так чітко розкладено по поличках. А щодо телеграму, то скажу, що фундація «Суспільність» розробляла інструмент, який досить добре моніторив телеграм-канали для нашого Міністерства оборони. І це справді один із тих страшних каналів-транспортів донесення дезінформації та пропаганди. Я навіть не знаю, як із цим давати раду, тому що, за свідченням наших моніторингів, телеграм зростає дуже швидко.

Тарас Петрів

Дмитро Тузов, ведучий радіо NV, зосередив увагу й на проблематиці невеликих регіональних медіа:

— Я додам кілька слів стосовно викривленої реальності та чому це може бути небезпечно. Відверто кажучи, такий кураж був потрібен наприкінці лютого і в березні торік, коли ми всі жили на адреналіні й треба було показати, що російська армія горить. Насправді це був сильний психологічний імпульс. Водночас війна перейшла у затяжну фазу й на це треба реагувати. Я відверто скажу: один з ексдипломатів країни, яка нам дуже активно допомагає, якось мені сказав: «Слухай, ну це війна, і ніхто не казав, що буде легко. Ми могли б більше зброї давати, але у вас і так усе непогано». Річ у тім, що всі ці дипломатичні місії та посольства дивляться оці наші марафони й формують свою аналітику. Я розумію, що у них і розвідка працює. Але існує і політична частина, яка прямою мовою казала, що у нас усе непогано. Тобто такий адреналін і такий мажорний настрій впливає і на наших партнерів, зокрема на воєнну частину, яка на «Рамштайні» збирається. Тому я також підтримую те, що потрібне наближення до реалістичного стану речей.

Я ще подумав ось про що. Здавалося, достатньо мати десяток великих хороших медіа, але ні, бо потрібні дрібні регіональні ЗМІ. Це як окрема мікрофлора. Так само як і з волонтерством. Думали, достатньо мати кілька великих фондів. Але ні, й самі вони кажуть, що мають бути ці мікроскопічні фонди, бо поки вони пересилають партію зі 100 бронемашин, маленькі волонтерчики підвозять на фронт по одному-двох «Мавіках», які тримають фронт. Тому ми маємо думати, як у цих умовах зберегти цю мікрофлору навіть на мікроскопічному рівні, щоб функціонував увесь медіаландшафт.

Сергій Чернявський, учасник дискусії, додав про можливості для медіа стати прибутковими:

— Треба розуміти, що локальні медіа у Чернівецькій чи Вінницькій областях, постраждали значно менше й ще торік за рівнем реклами вийшли на той показник, який був до вторгнення. Якщо ми кажемо про локальні друковані медіа, які залишилися, то наклади передплатні скоротилися десь на 50% — і це через вторгнення, а не через погану роботу «Укрпошти». Дуже невелика кількість локальних медіа отримали гранти, бо насамперед їх отримують ті, хто входить до якихось профільних організацій чи громадських об’єднань. Я робив дослідження, яке показало, що з тих локальних медіа, які потребують допомоги, її отримали десь близько десятка тих медіа, які не ходять до жодних організацій. Але що з ними буде після того, як спливуть ці 10 місяців після отримання допомоги, незрозуміло. Тому що треба розуміти, що таке, наприклад, Херсон, у якому нема читачів.

Де взяти кошти? Я можу сказати, що «Урядовий кур’єр» і «Голос України», як і Суспільне, отримали достатньо багато коштів. Також вони мають доходи від реклами й вони зараз на першому місці з доходів від реклами, бо там публікуються обов'язкові судові рішення та все інше, що має бути сплачене.

Оскільки немає реєстру донорської підтримки, то я можу сказати, що донорська підтримка, яка була на початку вторгнення, дуже гарно підтримала національні медіа — це понад 4,5 млн євро і я бачу, як з'явилися нові сервіси. Але дуже невелика кількість локальних медіа її отримала.

Прямо хочу сказати, що дуже дивує, наприклад, Media Development Foundation, який дав грант у Дніпрі сайту, у якому два депутати міської ради Дніпра. Тобто нема вибірки, коли перевіряють, кому давати грант, а кому — ні. Тобто грант отримала структура, яка буда зроблена міською радою Дніпра. Але у мене питання, як так могло статися, адже чітко видно, хто засновники.

Також ще нема рішення щодо регіонів, у яких живе менше 50 тисяч людей. А медіаспоживання у регіонах, де живуть менше 50 тисяч, дуже відрізняється від тих, де 50 тисяч і більше.

Сергій Чернявський

Якщо ви представляєте Україну на заходах у Європі, будь ласка, акцентуйте увагу на тому, що російським опозиційним ЗМІ мають допомагати російські опозиціонери, які виїхали й хочуть, щоб із них зняли санкції. Тому що, наприклад, німці розподіляють кошти між нашими медіа та росіянами, по-перше. По-друге, якщо зростає вартість життя на Заході, то західні медіа не пишуть, що це через вторгнення Росії в Україну.

Ну, і доки не буде плати за контент — наші медіа ніколи не будуть прибутковими. Тому що плата за контент — це один із засобів монетизації й майже основний із тих, які є на Заході, а в нас це не розвинено, і тому найближчі 3-5 років ми можемо розраховувати лише на грантову підтримку й ринок реклами, який лише буде підійматися. Але я не думаю, що ситуація зміниться на краще, поки в нас не буде вироблена звичка платити за контент.

Ілюстративне фото: Esther Vargas / Flickr

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2325
Читайте також
12.05.2023 13:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 126
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду