30 вересня в межах National Media Talk (NMT) відбулася дискусія «Термін придатності воєнних обмежень: чи загрожує Україні перетворення військової цензури на політичну?». Учасники дискусії — генеральна продюсерка інформаційного мовлення Суспільного Ангеліна Карякіна, голова Комісії журналістської етики Андрій Куликов, голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова, заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай та народна депутатка від «Слуги народу», членкиня Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Тетяна Циба. Модерував дискусію програмний директор ГО «Інтерньюз-Україна» Андрій Кулаков.

Ми писали вже про інші дискусії на NMT — за участі воєнкорів та про ситуацію в медіаіндустрії та можливості здобути підтримку від держави та донорів.

Модератор Андрій Кулаков нагадав, що під час війни крім продиктованих здоровим глуздом, «природних», як назвав їх модератор, обмежень у роботі ЗМІ, є ще й низка юридичних документів, які регулюють їхню роботу. Це і постанови Кабміну, і зміни в пункті 2 статті 114 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за несанкціоноване поширення інформації про дії армії проти російської агресії, і наказ головнокомандувача про порядок роботи журналістів у зоні бойових дій. Але далеко не всі, каже Андрій Кулаков, ці обмеження виконують. Він нагадав декілька випадків, коли іноземні журналісти знімали місця вибухів, чи українські кореспонденти повідомляли інформацію, яка гіпотетично могла допомогти ворогу ідентифікувати місцевість та зруйнувати якийсь об’єкт. Андрій Кулаков спитав в учасників дискусії, як наявні обмеження впливають на роботу журналістів в Україні. Чи вони оптимальні для країни, яка воює, яка в них частка самообмеження і чи потрібні ці обмеження взагалі.

Андрій Кулаков

Андрій Куликов вважає, що обмеження необхідні. «Як на мене, ці обмеження не заважають, а навпаки, допомагають виконувати професійний обов’язок. Принаймні той, що, може, ніде і не записаний, але він є — дбати про безпеку і добробут нашої аудиторії у різних вимірах. Наскільки оптимальні обмеження, важко сказати, але з ними можна працювати». Він поділився власним досвідом спілкування з іноземними журналістами, які, не розуміючи обставин, у яких перебувають українці під час війни, вимагали від нього ввімкнути світло під час світломаскування заради можливості вивести його в ефір. Єдина людина, яка зрозуміла ситуацію, — продюсерка телеканалу родом із Боснії, яка сама пережила війну. Вона також порадила йому, де краще бути під час повітряної тривоги: «Вона скористалася можливістю надати пораду про безпеку в такій розмові. Так само й українські журналісти повинні в першу чергу дбати про безпеку власної аудиторії».

Також, додав Куликов, обмеження можуть урятувати чиєсь життя — наприклад, ті, що стосуються строків повідомлення про події: «Питання вчасності іноді підміняється поняттям терміновості, але під час війни вчасно — це саме в слушний час. Іноді затримка з повідомленням не дозволяє ворогу отримати додаткові дані».

Андрій Куликов

Ангеліна Карякіна звернула увагу, що насправді хоча обмеження і прописані, чітких та зрозумілих правил роботи українських журналістів не існує. «Україна як була “диким Заходом”, так і залишається. Одні журналісти потрапляють туди, куди іншим не можна. Для інших працюють жорсткі обмеження. Зрозумілих, для всіх однакових правил не існує, окрім наказу Залужного від березня, що регулює дії журналіста на військових об’єктах і там, де йдуть бойові дії. Це зрозумілі правила висвітлення подій. Щодо інших речей, наприклад, висвітлення контрнаступу, не існує узагальнених правил», — сказала вона. За її словами, під час наступу української армії на Харківщині одні медійники могли потрапити в Куп’янськ або Ізюм, інших — не пускали.

«Тій частині моєї ідентичності, яка є польовою журналісткою, за відсутності чітких правил працювати зручно: можна домовитися з конкретним батальйоном, чи використати зв’язки з колишнім журналістами, які зараз воюють і допоможуть зі зйомками (з урахуванням обмежень, що диктує здоровий глузд)». На її думку, журналісти вже на власному досвіді переконалися, що саме не можна показувати і чому: «Частина обмежень та заборон, озвучених Генштабом, мають сенс».

Ангеліна Карякіна

Але з доступом до фронту ситуація незрозуміла. «Раніше ми могли поїхати в певну зону, мати акредитацію, поспілкуватися з пресофіцерами й виїхати, — пояснила Карякіна. — Тепер кудись пускають, кудись — ні. Одні шпиталі можна показати, інші — ні. І з самого початку великої війни в нас не було картинки з фронту. Все, що ми знаємо, ми знаємо як громадяни, а не як журналісти: від знайомих, родичів, тих, хто воює. І ми розуміємо, що картина складніша, ніж повідомляють у щоденних військових зведеннях». Вона вважає, що владі теж потрібно вчитися вибудовувати стосунки з медіа, а медійникам — бути проактивними й разом виробити правила.

Шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова на запитання модератора, наскільки, на її думку, цензурні обмеження, запроваджені після початку великої війни, можна вважати «драконівськими», відповіла: «Я впевнена, що обмеження роботи журналістів під час війни повинні бути. Проблема в тому, що вони не усталені, й регуляція відбувається в ручному режимі». Вона додала, що серед іншого західні журналісти питають, чому в нас перестали прикріплювати журналістів до бойових підрозділів (в рамках так званого Embedded), хоча певний час, кілька років із початку агресії Росії у 2014-му, така практика існувала. Це лише один приклад того, що правила змінились, але як і чому, зрозуміти складно. Але головне, на думку Наталії Лигачової, — це те, що через ці обмеження формується дещо спотворена картинка подій війни та життя в країні. Вона послалась на дискусію в межах NMT, де журналісти, які зараз воюють, стверджували: те, що вони бачать на власні очі, відрізняється від того, що розповідають у медіа. «Ми можемо порівняти картину, яку змальовує контрольований владою спільний телемарафон, із картиною, яку пропонують незалежні медіа, — додала медіаекспертка. — Наприклад, під час контрнаступу на Харківщині в ефірі марафону майже не згадували про одночасні запеклі бої під Бахмутом та на Херсонщині. Тобто, поки в марафоні повідомляли тільки про успіхи на Харківщині, картинка незалежних медіа мала більше вимірів».

Наталія Лигачова

Те, що в Україні навіть піл час війни працюють медіа, не контрольовані владою, на думку Наталії Лигачової, свідчить про демократичність нашої держави. Військова цензура потрібна — «але наше завдання, аби вона не перетворилась на політичну цензуру. Сигнали, що таке перетворення можливе, ми вже фіксуємо», — сказала Наталія Лигачова.

Народна депутатка Тетяна Циба вважає, що питання свободи слова та її справедливих та необхідних обмежень має вирішувати, перш за все, професійна спільнота. «Обмеження свободи слово законодавчо прописати неможливо, — сказала вона. — Речі, пов’язані з цензурою, лежать у площині професійного консенсусу. В медійників є внутрішнє відчуття, іноді навіть внутрішня межа, яку вони не можуть перетинати з етичних міркувань. Але ніхто з нас не готувався до такої великої війни в епоху, коли медіа проникають всюди, коли війна йде практично онлайн. Тому всі закони, які ми приймаємо, пишуться з коліс, а медійники виробляють правила на власному досвіді». Потім Тетяна Циба сказала, що, на її думку, медіа мають розмовляти з суспільством «лагідно, наче з дитиною, щоб не травмувати» (присутніх медійників ця теза здивувала).

«Пані Наталія абсолютно права, що в медійному просторі, контрольованому владою, картина досить обмежена, схожа на повідомлення пресслужби. Але, як на мене, це правильно. Напевно, потрібно вже поступово відкривати й готувати суспільство до більш об’ємної картинки. Але, з іншого боку, важко сказати, до чого наше суспільство готове, а до чого — ні. Людина, готова до сприйняття реальності, подивиться новини в багатьох альтернативних джерелах і складе об’ємну картину. Можливо, цей цензурований простір є менш шкідливим для психіки», — пояснила депутатка свою думку.

Тетяна Циба

«Хто вирішив, що українське суспільство — це дитина, яку треба заколисувати? — згодом відреагувала на цю думку Ангеліна Карякіна. — Купа людей перебуває в біді: частина без компенсацій за втрачене житло, є ті, хто шукає родичів, хтось поранений, хтось не може виїхати. Де про це говорити?».

«Не потрібно ставитись до суспільства як до дитини, — висловив свою думку про це Ігор Розкладай із Центру демократії та верховенства права. — Але не можна й заганяти суспільство у травму. Хоча зараз трагічні події в нас відбуваються щодня, треба поєднувати інформацію про них із позитивними історіями в розумних пропорціях. Нам потрібна надія, але не треба вдавати, що війна вже скінчилась».

Ігор Розкладай наголосив, що, на відміну від часів Другої світової війни, люди зараз мають доступ до багатьох джерел інформації. На окупованих територіях ситуація гірша, але, якщо є доступ до мобільного зв’язку й інтернету, то можна й там знайти інформацію. Також, на думку медіаюриста, українські журналісти значно відповідальніші за іноземних. Він навів приклад нідерландського журналіста, якого двічі депортували з України, але він постійно повертався через Придністров’я й навіть погрожував «зв’язками з нідерландським парламентом», коли його не впускали. «Наші журналісти відповідальніші за тих, хто приїжджає, аби показати, як тут у папуасів відбувається якась войнушка», — сказав Ігор Розкладай.

Він також вважає обмеження необхідними й наполягає, що медіа мають подавати інформацію про бойові дії дозовано і збалансовано. «Загрози свободі слова під час війни, безперечно, є: самоцензура, ризик політичної цензури. Але зараз картина в медіа більш-менш адекватна, бо загнати суспільство в депресію — це найгірше, що можна було б зробити. На мою думку, зараз ми маємо баланс: не ідеальний, але непоганий», — сказав він. На його думку, питання обмежень для медіа під час війни не юридичне, хоча є винятки зі пункту 2 статті 10 Конвенції ООН із прав людини, яка дозволяє обмежувати свободу слова для захисту людей чи держави.

Ігор Розкладай

Далі в дискусії йшлося, як запобігти використанню цензурних обмежень воєнного часу для політичної боротьби та піару. Ангеліна Карякіна сказала, що з початку війни влада й опозиція уклали «перемир’я». «Був час, коли депутати в парламенті швидко збирались і ефективно працювали, а ми давали слово лише тим, хто справді впливає на процес, а не займається політиканством. Аби не було так, щоб якийсь депутат говорить сорок хвилин про те, що взагалі його не стосується, просто для балансу», — сказала вона.

Журналістам було важливо показати аудиторії, що влада в країні є. «Я постійно питала себе: хто є спікером у цій сфері, хто приймає рішення? Хто має говорити, коли атакують Краматорськ? Чи маєте ви як медіа показати дискусію про те, як обороняти Дніпро? Чи маєте рекомендувати, як убезпечити себе? Ми могли би показувати альтернативні думки, але людям було важливо почути, де керівники держави, хто видає зброю, що відбувається у школах, у крамницях, куди бігти під час бомбардування. Тому логічно, що певний час слово давали передусім представникам влади», — пояснила вона. Зараз, за словами Ангеліни Карякіної, Суспільному ніхто не забороняє вмикати в ефір опозиційних депутатів та подавати альтернативну точку зору.

«Питання, чи перетвориться військова цензура на політичну — це питання журналістів у першу чергу до самих себе», — резюмувала Карякіна. На запитання, чи не відчуває вона як шефредакторка політичної цензури, вона відповіла: «Ні, але відчуваю політичний вплив, і відчуваю, що в моїх силах як редакторки — з ним працювати. На Суспільному складно уявити, що хтось принесе випусковому редактору темник. Але цензура й не працює так тупо».

Наталія Лигачова вважає, що певні ознаки політичної цензури вже є. Чи принаймні загроза, що влада схоче використати воєнний стан для монополізації впливу на інформаційне поле. Це помічають і західні партнери, які вже кілька місяців кажуть, що формат спільного телемарафону вичерпує себе.

«Я згодна, що під час війни люди в першу чергу повинні почути відповіді на запитання щодо безпеки, соціальних виплат, підтримки. Але ми бачимо у спільному марафоні, що найважливішу інформацію до людей доносять саме представники партії влади. Чому? Насправді ж у комітетах Верховної Ради працюють представники різних фракцій і позафракційні», — сказала Наталія Лигачова. Також вона навела приклад олігархічного впливу на редакційну політику медіа з результатів дослідження «Детектора меда», згідно з яким у блоці «1+1» у марафоні найчастіше запрошують представників партії «За майбутнє», близької до власника каналу Ігоря Коломойського. На думку шефредакторки «Детектора медіа», в ефірі під час війни не має бути політичних дискусій, а також подачі альтернативних думок щодо саме воєнних подій — тут пріоритет справді треба віддавати владі. Але давати слово представникам різних політичних проукраїнських сил необхідно, щоб не складалося враження, що в державі лише влада працює на спільну перемогу.

Згодом Тетяна Циба пояснила переважання «слуг народу» в ефірі телемарафону тим, що «в очах суспільства саме “Слуга народу” відповідає за все, що відбувається в країні. Оскільки на них уся відповідальність, вони й виступають».

Згоден із тим, що загроза політичної цензури є, й Андрій Куликов. Але, на його думку, встановити цензуру на практиці майже неможливо. «Бо ми навчаємось чинити їй спротив», — пояснив він. На думку голови Комісії з журналістської етики, зараз завдання медіа — не так знайти інформацію, як донести до аудиторії факти, аби вона сама зробила висновки. «Аби дізнатися, що відбувається на фронті, читайте зведення Генерального штабу армії. Коли всі з захопленням переживали звільнення Харківщини, у зведеннях було написано: на напрямках таких-то був відбитий наступ, в таких-то місцях тривають бої. Це і є потрібна нам інформація. Наше завдання — донести її зрозуміло, і не заспокоювати, а готувати до того, щоб бути опірними. Бо коли будуть звільнені наші території, ми будемо вражені не лише кількістю могил, а й кількістю людей, які підтримували росіян. І про це теж нам потрібно говорити», — сказав він. Він також нагадав, що цензура вже панує на окупованих Росією територіях, тож потрібно думати, як допомогти людям, які перебувають там.

Андрій Кулаков, Андрій Куликов, Ангеліна Карякіна

Тетяна Циба каже, що ризик зазіхання влади на свободи медіа завжди є, але вихід — у саморегуляції, яка накреслить «червоні лінії» і для влади, і для медіа. «Саме журналісти, а не влада, мають визначати, хто журналіст, а хто — ні. Чи потрібна нам свобода слова з умовним Шарієм? Я не впевнена. Влада може створити законодавче поле, але тільки професійна спільнота повинна визначати правила, за якими буде працювати», — сказала політикиня. Вона визнає, що будь-яка влада намагатиметься впливати на інформаційне поле, але вплив не буде мати вигляд темників («від них відбилися ще двадцять років тому»).

Юристка Уляна Фещук у репліці з залу нагадала про кейс трьох каналів, яким відключили цифрове мовлення. Чи є це політичною цензурою? Андрій Куликов вважає, що так, але, на його думку, тиск влади на опонентів почався ще до великої війни. «До цензури воєнного часу це стосунку не має. На моє переконання, об’єднання каналів у єдиний марафон зменшило їхній сукупний вплив, а не збільшило. Вплив окремих каналів був би більшим. А Прямий, 5 канал і “Еспресо” пристосувались, виробляють власний контент, частково повернули аудиторію. Їхній контент не набагато кращий за той, що виходить у межах спільного марафону, але й не гірший», — сказав голова Комісії з журналістської етики.

Ангеліна Карякіна сказала, що певні механізми саморегуляції в українських медіа вже працюють, і навела як приклад ситуацію з номінуванням журналістки «Страны.ua» Анастасії Товт на премію Thompson Reuters Foundation. Спільнота відреагувала адекватно, й номінацію відкликали. «В нас є інструменти і практика реакції на якісь дії, спроби цензури чи порушення свободи слова, — сказала Карякіна. — При цьому в нас досі нема розуміння, як працюють ці правила, хто є професійним журналістом, а хто — ні. Але це проблема, яку закладає сам медіаринок. Зараз Суспільне, наприклад, об’єдналось із олігархічними телеканалами. Чи зможемо ми після війни грати за одними правилами? Якими вони будуть?»

Ігор Розкладай нагадав, що і за Кучми, і за Януковича в Україні вже намагалися запровадити цензуру, та скептично оцінив перспективи наступних спроб. Він нагадав, що рух «Стоп цензурі!» виник як реакція на намагання впровадити цензуру, а потім зник, коли в ньому вже не було потреби. «Так само й нинішній закон “Про медіа” — перший етап співрегулювання потрібний для створення власне саморегуляції. Рано чи пізно ефективна саморегуляція виникне, але зараз доводиться робити це через закон, хоч це й не дуже правильно», — сказав юрист.

Фото надані Національною асоціацією медіа