Часи Кучми - епоха "темників". Часи, коли формувався журналістський страйком. Як ми тоді вигризали свободу слова?

Спогад до 25-річчя Детектор медіа #Телекритика

Було турбулентно. А колись було по-іншому? Тоді приходили в редакції медіа "цінні вказівки", що і як показувати, а що взагалі не показувати. Тоді ведучий "Нового каналу" звільнився. Це був Andriy Shevchenko

А ми, зелені студенти другого курсу, організували акцію на Хрещатику. У пам'ять Гії Гонгадзе і згадували всіх зниклих журналістів. Мама просила мене не йти в такі часи на журналістику. Казала, що це небезпечно. Але моя професія була непереговорною позицією. Чорновіл був журналістом, я була в молодіжці Народного Руху України.

На акції на Хрещатику до нас приєднався Ostap Kryvdyk. Спершу я думала, що він з Служби Божої, бо вони тіхушнічали -фоткали, знімали, але потім з'ясувалося, що Кривдик - могилянець. Він став поряд і тримав один з плакатів: "Журналісти однієї групи крові".

З часом Кривдик стане помічником Андрія Парубія, піде захищати нас в ЗСУ. А тоді, восени 2002, ми познайомилися на нашій акції як студенти Шевченка і Могилянки.

Журналістська спільнота кипіла. Мали збирати підписи під Маніфестом українських журналістів проти цензури з вимогою провести парламентські слухання через те, що влада робить з медіа і свободою слова.

Ми з Кривдиком потрапили на обговорення, де були тогочасні аксакали - Nataliia Lygachova Євген Глібовицький Андрій Шевченко і, якщо правильно пам'ятаю, був Volodymyr Ariev. Формувався страйком.

Кривдик і я сказали, що можемо зібрати підписи студентів, бо для телевізійників виступити - могло означати втратити роботу. Але Наталія Лігачова наголосила, що не можуть лише студенти прикрити все. Мають виступити ті, хто вже працюють і знають про темники і цензуру не на словах. Я тоді лише завершила перший курс і мала 18 років.

Я розуміла, що за кілька років теж будемо працювати і до того часу темники треба знести, бо ми так працювати точно не хочемо і не будемо.

Наближався час парламентських слухань - це була одна з вимог у Маніфесті. У гуртожитку я мала старі шпалери. У мене був хист до організації, але до малювання руки просто ніколи не стояли. Кажу, як є.

Блискучий плакат "Журналісти не мавпи" малювала Tata Peklun . Я запропонувала намалювати ще "Кухню медіа", це коли замість мозку в слона "темники", а з-під хвоста йдуть "новини". Якби ж тоді був ШІ, то можна було б реалізовувати всі фантазії...

Стояла задача, щоб ми пронесли у Верховну Раду нашу "народну творчість". А для того, щоб пронести "народну творчість", треба був народний депутат. І тут, як згадав Кривдик, нас прикривав, хто б ви думали? Сам Степан Хмара.

Народні депутати недоторкані. Чому б цим і не скористатися...

Плакати нам віддали у вбиральні. Ми далі пішли до ложі преси, і з нами був мій однокурсник Антон Кушнір - зараз на фронті. (Випускники Інституту журналістики вже навіть не знають, як ця ложа виглядає)

Щойно розпочалися слухання - ми розгорнули плакати. Управління державної охорони збурилося. Вони хотіли пройти і забрати плакати.

Кривдик заблокував до нас прохід і сказав:

- Йой хлопці, най повисять!

І не пропустив до нас УДО.

Андрій Шевченко сказав фразу, яка мені тоді дуже запам'яталася і врізалася на роки роботи в медіа:

- Напівправда - це брехня.

Зранку газети вийшли з фотографіями, де в центрі уваги були наші витвори мистецтва на шпалерах... Я раділа, що вдалося це провернути. Це була максимальна чіткість.

Плакати я досі зберігаю в мами в хаті, як і вирізки з газет.

Я пам'ятаю, що один хлопець, який був до мене небайдужий, подарував мені після цих парламентських слухань один подарунок...

Це була синьо-жовта папка для паперів... І на ній був текст промови Андрія Шевченка зі словами:

"Напівправда - це брехня"...

Ну, які букети квітів могли б зрівнятися з таким подарунком? Папку я досі бережу.

А далі наближалася помаранчева революція.

На той час я працювала поряд з "Телекритикою" - на Ризькій в Інтерньюзі. І там під час майдану ми друкували наш "Меркурій" і з Tetiana Kovalenko ходили роздавати на майдані оці новини - зводили інформацію за день - нашу і міжнародку, щоб на майдані всі були в курсі, що відбувається. Глушили зв'язок.

При чому ми ходили і до "синіх". Там був морок, звісно, у їхній реакції і мисленні...

І потім ми з Коваленко вирішили, що будемо під час виборів спостерігачами на дільницях і будемо стежити, щоб голоси за Ющенка не покрали... Ну, скажу чесно, у мене була тимчасова перепустка на 1+1 на практику 2003 року і я цифру "3" виправила на "9" і так залишилася на підрахунок голосів. Ну, варіантів було не багато. Зато всі були нашорошені і у нас був порядок.

Після виборів зі свободою слова стало легше, ми допомагали виборювати далі те, що могли... Ми з Коваленко пішли працювати на канал СТБ, де "Вікна-Новини" отримували Телетріумфи.

"Телекритика" (зараз "Детектор медіа") тоді стежила за тим, щоб ніхто не заходив за червону лінію під назвою "цензура". Звісно, що боротьба за свободу слова як тривала, так і триває зараз.

Єдиний марафон - це просто "здобули"... Як і канал "Рада", який показує тільки угодних владі.

Мама у 2001 році, коли я вступала, просила мене добре думати і не йти на журналістику. Не було ще року після зникнення Гії...

Але в цій професії є насправді ті, з ким не страшно боротися і хто може боротися десятиліттями.

Що хочеться побажати "Детектор медіа"?

У секторі має з'явитися сильне журналістське самоврядування. Справжнє. Те, яке будувало б і зовнішні, і внутрішні червоні лінії. Зовнішні - проти цензури і темників. Внутрішні - проти того, щоб самим не схибити.

Але ще мені здається, що журналісти в Україні мають переосмислити низку речей. І бажано тут не забувати про призму, яку дала нам Ірина Бекешкіна, яка досконало знала наше журналістське суспільство:

"Можна накреслити такі перспективні шляхи, на яких медіа можуть стати чинником формування громадянського суспільства та стимулятором і складовою процесів демократизації. Перебудова тональності медійного впливу, перенесення акцентів на активну життєву позицію громадян, популяризація "success stories" - історій успіху громадян в обстоюванні своїх прав, навчання людей правових способів і методів боротьби за свої права… та перебудова професійної журналістської освіти, де громадянська позиція - неодмінна складова професіоналізму журналіста".

 Джерело: фейсбук-сторінка Ірини Федорів