Українці, яких хоче вбити Путін, крупним планом. Розмова із режисеркою документального фільму «Плай» Євою Джишиашвілі

Українці, яких хоче вбити Путін, крупним планом. Розмова із режисеркою документального фільму «Плай» Євою Джишиашвілі

17 Червня 2022
2975
17 Червня 2022
11:51

Українці, яких хоче вбити Путін, крупним планом. Розмова із режисеркою документального фільму «Плай» Євою Джишиашвілі

2975
Стрічка, що занурює глядача в атмосферу повсякденного життя нібито звичайної родини, яка принесла велику жертву заради свободи України.
Українці, яких хоче вбити Путін, крупним планом. Розмова із режисеркою документального фільму «Плай» Євою Джишиашвілі
Українці, яких хоче вбити Путін, крупним планом. Розмова із режисеркою документального фільму «Плай» Євою Джишиашвілі

«Коли почалася війна, я не могла взяти камеру до рук, хоча розуміла, що треба фіксувати те, що відбувається. У мене був ступор. Я не торкалася камери місяці два, напевно», — розповідає кінорежисерка Єва Джішіашвілі. Зараз вона в Баварії й почала роботу над фотопроєктом, який називатиметься «Невидимий біль».

Єва — киянка, її будинок — під Києвом, неподалік від Борисполя. На збори перед тим, як залишити свій дім у двадцятих числах лютого, вона мала небагато часу. Згадує, що гарячково хапала те, що вважає найдорожчим. Серед речей, які тепер із нею в Німеччині, — стара фотографія її дідуся. Він воював під час Другої світової війни і був у німецькому полоні. «Фото дідуся — частина мого майбутнього фотопроєкту. Я розглядаю ці старі фото, які взяла із собою з дому, в нових реаліях. І це такий контраст двох світів! Контраст між невидимим болем українців і стабільним життям німців. Їм складно вийти за рамки свого комфорту так само, як нам — вийти за рамки свого болю і відчаю», — каже моя співрозмовниця.

 

Режисерка Єва Джишиашвілі

На початку червня пройшов Краківський кінофестиваль, у рамках якого команда українського фестивалю документального кіно Docudays UA змогла  показати фільми конкурсної програми «Docu/Україна». Переможцем цієї програми журі назвало повнометражний дебют Єви Джишиашвілі — документальну кінокартину «Плай». 18 червня у Чернівцях під час фестивалю глядацького кіно «Миколайчук OPEN» відбудеться українська прем’єра цієї стрічки. Дізнавшись, що я зараз у Чернівцях і зможу побачити «Плай» на великому екрані в Культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука, Єва каже: «Я вам заздрю. Як би я хотіла там бути!» До речі, вхід на покази фестивалю «Миколайчук OPEN» безкоштовний, лише за онлайн-реєстрацією.     

За першою освітою Єва — економістка. Говорячи про те, що лежить в основі її режисерської роботи у фільмі «Плай», вона апелює зокрема й до економіки. Пояснює, чому так важливо, щоб дітям ще з перших класів школи починали викладати ази економіки й політології. Свою другу освіту вона здобула в Київському національному університеті культури і мистецтв на кафедрі кіно і телебачення. Єва прицільно йшла вчитися операторської майстерності у Володимира Кукоренчука, українського кінооператора, лауреата Шевченківської премії 1985 року. Після завершення навчання її запросили викладати у КНУКіМ фотокомпозицію і фотомайстерність. А потім вона знову прицільно пішла вчитися — у Майстерню документального кіно Сергія Буковського. «Мій шлях у документальне кіно почався з перегляду фільму Сергія Буковського “Завтра свято″», — каже Єва. 

 

 Єва Джишиашвілі разом із героями свого документального фільму «Плай» Ганусею та Дмитром Малковичами у селі Вижній Березів на Косівщині

Документальна кінокартина «Плай» — фільм-споглядання за життям Дмитра та Ганусі Малковичів, які мешкають у селі Вижній Березів на Косівщині. Начебто нічого екстраординарного в кадрі не відбувається: подружжя звично порається по господарству, приглядає за онуками Аничкою та Васильком, скирдує сіно разом із донькою Марійкою, яка ненадовго повернулася додому допомогти. Зрозуміла на перший погляд простота сільського життя лише здається зрозумілою, і це можна відчути вже в першому епізоді, де Гануся розчищає джерело. Перегляд стрічки «Плай» може стати особливим чуттєвим досвідом, випробуванням, зануренням у глибину. Цей досвід зовсім не гарантований, але він можливий, якщо увійти в ритм медитативної, візуально витонченої розповіді Єви (до речі, вона є не лише режисеркою, але й операторкою фільму) про родину Малковичів. Авторка картини зізнається, що трохи боялася робити свій фільм безкомпромісно, так, як їй підказувало її відчуття світу і бачення своїх героїв. Що їй допомогло опанувати цей острах? Відчуття родини Малковичів як «уособлення душі України», а їхнього побуту – як буття, відповідає Єва. Режисерка каже, що почувши перші відгуки про свій фільм від глядачів у Кракові, вона лиш радіє, що таки ризикнула й не озиралася на сучасну диктатуру кліпового мислення: її глядачі нерідко дякують їй за той простір, куди «Плай», як провідник, дає доступ. Аби тільки було бажання йти цією стежкою.  

З чого почалась робота над документальним фільмом «Плай»? Як виникала довіра Дмитра і Ганусі до столичної гості, у якої при собі було дві камери? Яку роль у процесі створення кінокартини зіграв Сергій Буковський? З якими складнощами авторка стрічки стикнулася під час монтажного періоду? Про це і не тільки — далі у прямій мові Єви Джишиашвілі.

«Плай»: як усе починалось

Коли відбувалась Революція гідності, я почала знімати на Майдані і зробила свій перший короткометражний фільм. Там же зародилася ідея фільму «Плай». Люди, яких я бачила на Майдані, були готові пожертвувати заради кращого майбутнього України не лише своїм комфортом, але й своїм здоров’ям і життям. Я була вражена цим, і саме це я досліджувала, коли знімала події на Майдані. Мені хотілося зрозуміти: хто ці люди, звідки вони, з якого середовища, що вони робили у своєму житті до того, як опинилися на Майдані.

 

Єва Джишиашвілі із героями свого фільму Аничкою і Васильком

«Хранителі» — таку назву спочатку я думала дати своєму фільму. Тому що я розуміла, що люди, за якими я спостерігала на Майдані, — це хранителі нашого культурного коду, коду життя українців, нашого гену людяності. Саме завдяки таким людям ми як українці досі існуємо, попри те, скільки разів ця орда з півночі нас намагалася знищити. Адже війна проти українців як нації триває не сто днів і не вісім років, а значно довше. Це війна на знищення. Нас морили голодом, розстрілювали, депортували, у нас відбирали нашу мову. Українці — воїни, але не агресори: ми захищаємо себе, але не маємо бажання нападати на інші народи.

В 2014 році я з друзями ходила в похід у гори. Було 14 жовтня — Покрова і день заснування УПА. Пізно ввечері ми спустилися у Березів, де живуть Дмитро і Гануся. Проходячи повз місцеву школу, ми побачили, що там на подвір’ї зібралися люди, молоді і старі, палає ватра. Мені стало цікаво, що там відбувається. Ми зайшли, я почала слухати, як діти розповідають історію створення Української повстанської армії. Поруч сиділи поважні дідусі, які були воїнами УПА. Потім люди разом почали співати пісні, я вперше в житті почула «Ой, у лузі червона калина». Я стояла, слухала і плакала… З цього дня моє кіно і почалося.

 

Дмитро і Гануся Малковичі

Ми не «притиралися» один до одного, довіра між нами виникла одразу. Вони були відкритими до мене. У Дмитра і Ганусі із самого початку було бажання поділитися зі мною своєю історією.

Вони дуже переживали за Україну, за тих, хто пішов у 2014-му воювати на Донбас. Щойно Дмитро оговтався після того, як втратив на Майдані ногу, як почав допомагати бійцям на Донбасі. Він був із ними на зв’язку, піднімав на допомогу людей у своєму селі й у сусідніх селах, звертався з проханням долучитися до депутатів місцевої влади. Він збирав те, про що просили бійці, і віз це на передову.

 

Герой документального фільму «Плай» Дмитро Малкович

Дмитро був учасником найгарячіших подій на Майдані у 2014 році. Граната вибухнула в нього під ногами, причому це була граната, до якої були прикріплені цвяхи. Він отримав важке поранення і до того ж дістав отруєння газом невідомого походження. Жодна лабораторія в Києві не змогла встановити, які саме отруйні речовини тоді були використані. Від цього отруєння Дмитро впав у кому. Гануся тоді приїхала до Києва. Її пустили в реанімацію, тому що лікарі припускали, що він помирає. Вона сиділа біля непритомного чоловіка протягом п'яти днів і молилася. Тоді ж вона дала обітницю Богу, якої дотримується і зараз, — не їсти і не пити три дні на тиждень. В якийсь момент їй потрібно було відійти від Дмитра і кудись з’їздити. Зранку вона прийшла, а його немає на ліжку. Гануся сильно перелякалася, почала плакати, аж тут зайшов лікар і сказав, що Дмитро отямився. Він повернувся до життя, але втратив ногу.

Я боялася відчути або прямо почути від Дмитра і Ганусі, що вони шкодують про те, що сталося з їхньою родиною після того, як Дмитро поїхав на Майдан. Вони принесли величезну жертву, але так і не побачили того результату, тих змін в Україні, яких прагнули. Через те, що з Дмитром таке сталося, їхня родина втратила своє невеличке господарство і разом із ним — можливість заробляти так, як вони звикли. Але, знаєте, я жодного разу не почула від них, що вони шкодують. І не відчула поруч із ними, що вони десь потайки шкодують. Невипадково у Дмитра позивний на фронті — Нескорений.

Дмитро — справжній гуцул. Він розумний, міцний характером і харизматичний. Пробувати хоч якось впливати на нього чи керувати ним із мого боку було би недоречно. У нас була ментальна співпраця. Він добре відчував мене, розумів, чого я хочу.    

Я побачила у Дмитрові та Ганусі безмірну любов і ніжність — одне до одного, до своєї землі, до праці, до своїх онуків. При цьому я їх не ідеалізую. Вони — звичайні люди, живуть звичайним життям. Але водночас їхній спосіб життя і ставлення до того, що їх оточує, — це втілення безперервності самого життя.  

Вся родина Малковичів — дуже щирі й цільні люди, для них камера не є чимось таким, що змушувало б їх якось себе змінювати, старатися бути кращими, ніж вони є. Присутність у їхньому будинку камери жодним чином не впливала на їхню поведінку.

 

Участь Сергія Буковського у створенні фільму

Коли я дивилася «Завтра свято» (режисерський дебют Сергія Буковського, чорно-білий документальний фільм, відзнятий на Українській студії хронікально-документальних фільмів у 1987 році. — «ДМ»), я відчула сильний резонанс із автором цього фільму. Мені завжди була цікава гра форми та змісту, зв’язок між ними. Коли ти працюєш із візуальним матеріалом, ти ніколи не знаєш, що йде попереду: зміст чи форма. Коли маєш справу із фото чи відео, у процесі побудови візуальних зв’язків народжуються сенси. Самою лише побудовою форми ти можеш створити нові сенси. Пізніше я показувала цей фільм своїм студентам, і мені було цікаво спостерігати за їхньою реакцією. Першокурсники, які ще не розумілися на режисурі, говорили мені: ми бачимо, що автор фільму порівняв людей, спосіб організації людського життя із тим, як живуть і вмирають кури на птахофабриці. Новачкам здається, що такий сенс виникає випадково, але це не так. Це потужна режисерська робота. Мабуть, це і є справжня майстерність: коли здається, що це так просто. А насправді це складно побудований твір.

Майстерня документального кіно Сергія Буковського — це велика родина. Це не просто якісь курси, куди ти прийшов, повчився й пішов. Сергій Анатолійович і його дружина Вікторія живуть успіхами своїх студентів, підтримують зв’язок із випускниками. Навіть у ці важкі часи війни вони організовують зустрічі в зумі з тими, хто вчиться або вже закінчив навчання в Майстерні.

Буковський із самого початку моєї роботи над картиною був у матеріалі. Давав свої коментарі, хоча насправді він говорить небагато. Він скаже буквально одну фразу — і сенс, який був у тебе на підсвідомому рівні, наче знаходить потрібні слова. До речі, назвати фільм «Плай» (плай — це стежка в горах. — «ДМ») — це ідея Буковського. Він ніколи не думав мені щось диктувати. Він просто відчув уклад життя моїх героїв, увійшов у цей потік і часом допомагав мені налаштуватися. Головне, що зробив Сергій Анатолійович, — вчасно мене зупинив. Мені було складно зупинитися у знімальному процесі. Здавалося, що я ще щось маю зняти, ще щось важливе має відбутися. В певний момент він мені сказав: «Єво, треба зупинятися».

 

Постпродакшен

Зі Свєтою Григоренко (режисерка монтажу фільму «Плай», відеографка «Детектора медіа». —  «ДМ») ми познайомилися в майстерні Буковського, причому спочатку я побачила її короткометражний фільм «Тимчасово недосяжна», а вже пізніше — її саму. Я пам’ятаю, що цей її фільм торкнувся мого серця. Її робота була співзвучною моєму візуальному сприйняттю, тому, як я бачу цей світ. Доля нас звела під час зйомок проєкту про наших воїнів. Потім у 2019 році ми брали участь у спільному проєкті, присвяченому тодішнім президентським виборам. Я запросила Свєту поїхати зі мною на зйомку в Космач, і пізніше, коли ми переглядали відзнятий матеріал, я іноді не розуміла, де я знімала, а де — Свєта. У нас були подібні погляд, відчуття часу та простору і ті прийоми для передачі цього відчуття. Свєта мені — як візуальна сестра.

 

Режисерка монтажу документального фільму «Плай» Свєта Григоренко

Свєта — ніжна і делікатна. А я в монтажі досить жорстка: знаю, як має бути, і має бути тільки так. У нас були невеликі суперечки під час монтажу, але ми завжди знаходили компроміс. Свєта підказала мені ідею використати у фільмі фотографії, на яких були молоді Дмитро та Гануся. Насправді вони знайомі ще зі школи, ледь не за однією партою сиділи. Їхня безмірна любов одне до одного відчувається у цих фотографіях. Коли я приїжджала до них, я знімала фотографії з їхніх фотоальбомів, але коли почався монтаж, у мене не було чіткого розуміння, як це можна використати і чи варто. Мені здавалося, що використовувати фото у фільмі — це такий простий прийом. У якийсь момент Свєта попросила мене скинути їй фото. Вона змонтувала епізод і показала мені. У мене були сльози: зворушило те, як Свєта відчула моїх героїв, їхню історію.

Від початку роботи над фільмом я розуміла, що буду мати на постпродакшені проблеми зі звуком, тому що під час зйомок писала його сама, без звукорежисера. Але я відразу знала, що роботу над звуком після зйомок довірю звукорежисеру Андрію Рогачову, який також навчався в майстерні Сергія Буковського. Я знала роботи Андрія, знала його як людину і хотіла співпрацювати саме з ним. До речі, так само я відстояла перед продюсеркою Оксаною Іванюк і кандидатуру Свєти Григоренко як режисерки монтажу, бо Оксана пропонувала мені іншу людину. Робота над звуком була складною, кропіткою, але Андрій виконав її на відмінно, я вважаю.

 

Робота над монтажем документального фільму «Плай»

 

Війна після війни

Заради таких людей, як Дмитро і Гануся, заради їхньої жертви ти розумієш, що не можеш сидіти склавши руки. Ти відчуваєш, що маєш робити свою маленьку справу і в такий спосіб долучитися до великої справи, яку ми, українці, маємо виконати. Ми маємо сформуватися як нація. Не просто хотіти так, трохи по-дитячому, бути вільними. Ми маємо стати нацією не лише революційно, але й еволюційно. Ми довели, що можемо згуртуватися і боротися разом, але важливі й еволюційні процеси у свідомості кожного українця. Так, процес зміни свідомості не відбувається за один день, я розумію. Ми маємо намітити цілі.

Я не раз чула від людей, які брали участь у подіях на Майдані у 2013—2014 роках, а потім пішли на Донбас захищати нашу країну від агресії росіян, таку думку: ми дуже швидко опустили руки. Майдан вимагав вигнати Януковича і провести люстрацію. На жаль, люстрації в глобальному плані не відбулося. Пересічні українці навіть не знають обсягів ресурсів, які має держава. Сьогодні, у часи повномасштабної війни з Росією, ми дізналися, що Україна годує пів світу. Хто контролює ті колосальні агроресурси, які є в Україні? Тому я вважаю, що люди з дитинства мають починати розуміти, як формується бюджет, що вони роблять, аби цей бюджет наповнювався, на що витрачаються спільні гроші, як це можна контролювати. Коли ми позбудемося феодально-олігархічного впливу, Україна нарешті стане по-справжньому вільною, суверенною й незалежною. Українці працьовиті і талановиті, але за тієї системи, яку ми досі маємо, більшість людей не може реалізуватись, отримувати гідну зарплатню тощо. Важливо змінювати докорінно всю систему, а не зупинятися на тому, щоб вигнати чергового януковича. Система — це спрут, вона буде чинити опір змінам, але боротьба необхідна.

Маленькі герої фільму «Плай»

P.S. Єва Джишиашвілі зараз у Німеччині, але не має наміру надовго там затримуватися. Її документальну кінокартину «Плай» уже показали на фестивалі у Кракові, де режисерка мала можливість говорити зі своїми глядачами, ділитися з ними своїм баченням того, що зараз переживають українці. Далі у планах Єви — поїздки на кінофестивалі в Іспанію та Велику Британію, де вона теж сподівається не лише почути від аудиторії, як та сприйняла її фільм, але й розповісти про події в Україні те, про що не розкажуть у тамтешніх телевізійних новинах. Ще Єва волонтерить, збирає й передає допомогу для нашої армії. Маючи цей досвід, вона краще розуміє, чому озброєння із Заходу не досить оперативно доставляють в Україну. На жаль, дотримання всіх бюрократичних норм і прикордонного контролю доставок сьогодні також оплачується життями українців. Усвідомлювати це їй боляче, нестерпно. Що залишається робити в цій ситуації? Повторю тут слова Єви: «Робити свою маленьку справу і в такий спосіб долучитися до великої справи, яку ми, українці, маємо виконати».      

Фото з особистих архівів Єви Джишиашвілі та Світлани Григоренко                 

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2975
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду