23 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який відбудеться з 5 по 12 червня 2026 року, оголосив програму національного конкурсу «Docu/Україна».

«Здавалося, минулого року фільми національного конкурсу Docudays UA вже склалися в яскравий пазл, що навіює питання про динамічну хвилю нового українського кіно — аж ось знову "Docu/Україна" доводить: називай це "хвилею" чи просто "рухом", а українська документалістика так чи інакше формує унікальне явище на сучасній світовій кіномапі. 

Режисер(к)и цих фільмів продовжують шукати образи й форми, в яких вдалося б — немов крізь кінолупу — якнайглибше роздивитися, з чого складається дійсність, в якій ми всі нині живемо в Україні. Одна моя подруга влучно підмітила, що українські документаліст(к)и немов увесь час прагнуть створити кіно, яке змогло би найбільш повно передати досвід життя в умовах війни — навіть тим, хто не дивиться новини й не гортає стрічки соцмереж. Ці фільми продовжують промовляти до української аудиторії, подекуди ставлячи перед нею складні, але життєво важливі питання», — написала програмна директорка Docudays UA Юлія Коваленко.

Національний конкурс складатиметься з п’яти документальних робіт:

• «Не питай мене, чи я вбивала» Олени Максьом

Світова прем’єра стрічки відбудеться саме в межах Docudays UA. Олена Максьом розглядає крізь об’єктив камери себе, свою матір, побратимів і посестер у русі часу.

«Ось непроста розмова з мамою про рішення доєднатися до збройних сил; ось навчання; ось вечірні розмови побратимів з їхніми сім’ями, від яких серце крається; ось роковини повномасштабної війни; ось чергові телефонні розмови з мамою про її стан здоров’я; ось нове військове звання; ось втрати, втрати, втрати і біль.

Все це замість того, аби жити у мирній країні, створювати сім’ї, піклуватися про батьків, будувати цивільні кар’єри і яскраве майбутнє, сповнене можливостей і широких горизонтів. Жодна душа не зможе витримати таку зливу — і шукатиме собі притулку. Режисерка віднаходить такі теплі острівці в розмовах із побратимами та в нетривалих митях, коли має можливість повернути об’єктив камери на себе», — зазначила Юлія Коваленко.

Кадр із фільму «Не питай мене, чи я вбивала»

• «Де все зникає» Олександра Ткаченка

Фільм вийшов на великий екран у межах міжнародного конкурсу на фестивалі FIPADOC у Франції у 2026 році. Автор відеозаписів, оператор і військовий Дмитро Докунов, до 2022 року будував життя у гармонії з природою у невеликій спільноті в селі на Одещині, а з початком повномасштабного вторгнення Росії переосмислює необхідність захисту та сутність насильства.

«Що таке любов у часи великого насильства? Як навчитися жити із усвідомленням відповідальності не тільки за себе, а й за життя побратимів? І як зберегти здатність любити, побувавши в самому серці пітьми — там, де за пострілами все зникає?», — йдеться в кураторському тексті програмної директорки Docudays UA.

Кадр із фільму «Де все зникає»

• «Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука

Світова прем’єра стрічки відбулася в Амстердамі восени 2025-го на фестивалі IDFA. Вона розповідає про закриту пацифістську релігійну громаду на березі Дністра, одним з ключових, світоглядних правил якої — не брати зброю до рук.

«Утім, що робити, коли від здатності дати збройну відсіч загарбникам безпосередньо залежить і існування країни, і життя самої громади? Як продовжувати тримати тонкий баланс між власними віруваннями та нагальними потребами, зумовленими великою загрозою? "Тиха повінь" стає неспішною, утім тривожною експедицією разом із представниками цієї громади у пошуках способів захиститися: від російського загарбника — з одного боку, і від руйнування маленького всесвіту спільноти — з іншого», — написала Юлія Коваленко. 

Кадр із фільму «Тиха повінь»

• «Сліди» Аліси Коваленко у співрежисерстві з Марисею Нікітюк

Світова прем’єра відбулася на цьогорічному Берлінале. Героїні стрічки — жінки, які пережили сексуальне насильство та тортури під час російської воєнної агресії від 2014 року і по сьогодні. Вони згуртувалися довкола громадської організації SEMA Ukraine, яку очолила активістка та колишня полонена окупаційних сил Ірина Довгань, і ведуть роботу зі збору свідчень для розслідувань російських злочинів.

«Їхнє внутрішнє світло і воля перетворюють травми на пальне для продовження діяльності і солідаризації», — зауважила програмна директорка фестивалю.

Кадр із фільму «Сліди»

• «Ілюзія тихої ночі» Ольги Черних

Світова прем’єра відбулася у квітні на швейцарському фестивалі Visions du Reel. 40 кінематографістів та кількасот охочих волонтерів поділилися кадрами про те, як пройшла одна їхня липнева ніч в Україні.

«Калейдоскоп, що утворився з цих записів, змальовує "банальність" війни — її клейстер, що заповнює простір між горем, втратами, руйнуваннями, битвами на фронті. Вибухи, безсоння, пошук бодай якоїсь безпеки у ванній, гостра самотність у квартирі, опустілій після втрати близької людини; а на ранок — новий день, у який поступово починають вступати вулиці», — написала Коваленко.

Кадр із фільму «Ілюзія тихої ночі»

Другі покази в Україні фільмів «Сліди», «Тиха повінь» та «Ілюзія тихої ночі» з національного конкурсу також відбудуться на фестивалі «Миколайчук OPEN» у Чернівцях, що проходитиме з 13 до 20 червня.

Нагадаємо, 22-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA проходив у Києві та онлайн з 6 по 13 червня 2025 року. Тріумфатором конкурсу став фільм «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова. Загалом стрічка отримала три нагороди, одна з них — приз глядацьких симпатій. 

Читайте також:

• «Спершу ти виступаєш за звільнення когось, а потім інші виступають за звільнення тебе». Промова Максима Буткевича на відкритті фестивалю Docudays UА
• Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA

Фото: Docudays UA