Довкола ймовірного українського громадянства для російського журналіста Олександра Невзорова  не вщухають і довго не вщухатимуть баталії. Меншою мірою – вербальні, більшою – в соцмережах. Версій стільки, що моя буде не зайвою.

Припускаю, що поява в українському інформаційному просторі пана Невзорова може бути викликана потребою дотримуватися гендерного балансу в процесі інтеграції в Україну «хороших росіян». Бо спершу ж сюди завели жінку — Марину Овсяннікову, і з нею не зовсім вийшло. Тому ті невстановлені поки люди, які придумали, просувають та розвивають кейс «хороших росіян», могли вирішити не просто врівноважити даму кавалером. А й попрацювали над помилками, поквапившись легалізувати Невзорова — прийняти його в українське підданство.

Ця обставина перевела дискусію, яка балансує на межі скандалу, в несподівану, незвідану дотепер площину. Погодьтеся, цінність українського громадянства, його значимість, бажаність та переваги в суспільстві на жодних рівнях майже не обговорювалася. Хіба піднімалася тема подвійного громадянства Ігоря Коломойського чи ще якихось персонажів, політичних чи наближених до політики.

Історія з Невзоровим змусила над цим замислитися. Адже чимало людей  — передусім згадуються іноземці, які захищають Україну зі зброєю в руках, — чекають на український паспорт роками. Маючи натомість у найкращому разі дозвіл на проживання, який треба поновлювати. Або взагалі живуть тут у статусі Паніковського (цей персонаж Ільфа і Петрова вважався людиною без паспорта). Тобто, російський чи білоруський паспорт десь є, проте громадянських прав не надає. Знаю історії, коли діти народжуються у шлюбах, де один із батьків має паспорт, та не має українського громадянства. Це ускладнює оформлення дитині її перших у житті документів.

Виявляється, всім охочим зась. Але Олександрові Глібовичу Невзорову чомусь можна. Найперше хочеться згадати про подвійні стандарти, прийнятні для української влади й, справедливості ради, не лише чинної. Гаразд, нехай усі тварини рівні, та деякі рівніші за інших. Трапляються випадки, коли деякі процеси повинні йти за прискореною процедурою. Хоча чомусь Захід, коли йдеться про пришвидшене надання Україні статусу кандидатів в члени ЄС і НАТО, не поспішає, але то таке. Ну, не заробили ще. Натомість пан Невзоров на український паспорт заслужив.

Сумнівні заслуги цього громадянина вже не раз перераховані. Все одно варто нагадати бодай основні. Чотирнадцять років Олександр Глібович із перервою служив депутатом Держдуми Російської Федерації, не представляючи при цьому жодної партії. Причому став політиком за правління Бориса Єльцина, а завершив уже за другої каденції Володимира Путіна. Чиєю довіреною особою став після путінської умовної президентської паузи.

Колишнім конфідентом і прихильником Путіна бути неможливо. Це проти російської політичної, медійної, культурної й загалом гуманітарної природи. Доведено самими росіянами від початку не лише цьогорічного прямого вторгнення в Україну, а й від весни 2014 року, коли загарбали Крим. Тож нібито незгода Невзорова з цим російським геополітичним злочином — під великим сумнівом. Сумнів поясню нижче. А поки накидаю інших фактів із відкритих джерел.

Тут є нюанс, який слід врахувати при постановці діагнозу пацієнтові. Переважна більшість тих, хто народився й десятки років прожив у інформаційному просторі СРСР, — я не виняток, — пам`ятає розвиток Олександра Невзорова в професії та сталість його світогляду. Його програма «600 секунд» була медійною складовою «перебудови», одним із її дітищ поруч із «Поглядом» та «До і після опівночі». Тогочасне українське радянське телебачення — за всієї поваги до творців «Молодіжної студії “Гарт”» — подібного продукту не пропонувала. Невзоров був одним із перших журналістів часів пізнього Союзу, в якого брали інтерв`ю, мовби він якась Алла Пугачова, Віктор Цой чи Олександр Розенбаум.    

Оскільки регулярно дивитися «600 секунд» в ефірі регіонального ленінградського телебачення українці не мали змоги, у зірковість її автора та ведучого вірили на слово «Комсомольской правды» та інших популярних в УРСР типу прогресивних російських видань. А отже, і про контент від Невзорова дізнавалися звідти.

Зірковий репортер охоче й детально розповідав, як ризикував підхопити туберкульоз, побутовий сифіліс та набратися вошей у підвалах із бездомними. Або кілька разів детально переповідав історію топового сюжету про пітерського дядька, якому пес відкусив член біля аптеки.  А ще в одному з сюжетів Невзоров показав буття російського олігарха Володимира Бринцалова, чия дружина Наталя за наказом чоловіка знімає у стайні штани й показує на камеру свій «круп» поруч із кінським.

На хвилі авторитету, заробленого на сюжетах про відкушений член та жіночий зад, Олександр Глібович влився в політику. Він таврував литовців за прагнення до незалежності, героїзував російських силовиків, які придушували протести в Литві. Також — логічно, до речі, для громадянина й патріота Росії, — підтримав військову агресію своєї країни в Придністров`ї та Чечні. Знявши в 1990-тих роках про це все низку пропагандистських фільмів.

Щирість його націоналістичних поглядів підтверджувалася не раз. Визнавав це сам Невзоров, згадуючи свого діда Георгія, генерала МДБ-КДБ, та його успішну боротьбу з литовськими повстанцями після Другої світової. Тоді ж проскочило, що й «бандерівцям» від діда новоспеченого громадянина України перепало. Між іншим, такий самий бекграунд свого часу мав громадянин України Дмитро Табачник — пишався, що його дід у складі ЧОН (частини особливого призначення) в 1920-тих придушував куркулів у період українських селянських повстань. Проте Табачник, який не надто заперечував свою українофобію, з України виїхав. А нащадок борця з «націоналістичними фашистськими посіпаками», фундатор російської націонал-патріотичної організації «Фронт національного спасіння» та довірена особа Путіна — отримує українське громадянство.

Лише поверховий огляд того, що на поверхні, пояснює величезний сумнів у щирості нинішніх поглядів Олександра Глібовича. Й відповідно провокує дізнатися про критерії, за якими дають громадянство України іноземцям або відмовляють у такій честі. Чи справді наш тризубий паспорт може отримати кожен охочий?

На все наведене вище в українському сегменті соцмереж звучать контраргументи. Точніше, один великий, який включає в себе різні менші за вагою складові. Головна думка захисників Невзорова зводиться до того, що нам потрібно залучати на свій бік чим більше «хороших росіян». Адже вони не лише просто за нас. У них є аудиторія в Росії. Вони є авторитетами, лідерами думок. І щоб їх у Росії не посадили так, як раніше посадили Навального, треба всіляко підтримати, убезпечити, заохотити. Тобто, новонавернений українець Невзоров — боєць потужного інформаційного фронту проти Росії.

Тільки ж це зовсім не так. Найперше — будь-які преференції для «хороших росіян» у час війни Росії проти України абсурдні, про що вже писала Наталія Лигачова. Далі слід заперечити аналогію, згідно з якою Невзорова прирівнюють до російських емігрантів із СРСР у Європу і США. Мовляв, надали в Америці комусь антирадянському політичний притулок, і він там став рупором демократії. Ну то нехай Олександр Глібович їде собі до Європи й Америки, стає там рупором демократії, отримує громадянство США, в чому проблема? Що, цей багнет із-за океану чи бодай із Франції колотиме Росію не так гостро, як із території України?

І нагадаю тим, у кого проблеми з пам`яттю: від самого початку проголошення СРСР у 1922 році Москва ніколи не воювала ані з Британією, ані з Францією, ані з Америкою. Навіть із нацистською Німеччиною дружила й розв`язала війну разом. Тобто російська еміграція, тікаючи від більшовицької влади, їхала не в країну, з якою Росія воювала і яку мала намір підкорити, а деінде.  

Тому Олександр Невзоров — аналог білогвардійця, білоемігранта. Носія питомо російських, читай – націоналістичних, імперських цінностей та поглядів, який не згоден із режимом робітників та селян. Хоч де осідали білоемігранти, вони створювали круг себе анклав із собі подібних, співали про русское поле й поручика Голіцина, товкли у ступі воду «великой русской культуры».

Подібні персонажі небезпечні для України, особливо під час війни за незалежність, бо мають тут свою вдячну аудиторію, яка припускає наявність «хороших росіян» як носіїв усього великого й російського.

Замість підтримки в боротьбі за ідентичність — а саме це на кону в усіх українських протистояннях із Росією, — наш інформаційний простір отримає чергову «білу гвардію». До всього, Олександр Глібович Невзоров являє собою особливо небезпечний різновид білогвардійця: білу гвардію, народжену й виплекану червоною, радянською, більшовицькою. Пролетар-шовініст, який дуже хоче здаватися особою «блакитних кровей» та шляхтичем-аристократом. Російським, звичайно.