Восьмого лютого коаліція «Реанімаційний пакет реформ», ГО «Детектор медіа» та «Інтерньюз-Україна» провели публічне обговорення на тему «Само- та співрегулювання медіа: виклики та рецепти для України». Протягом двох годин представники парламенту, уряду, медіарегулятора, автори та учасники робочої групи, яка працює над законопроєктом «Про медіа», а також незалежні експерти обговорювали, яким чином слід урахувати само- та співрегулювання в українському законодавстві.

Чи потрібно закріпити механізми саморегулювання в законі й чи спроможні українські медіа самостійно встановлювати спільні правила і грати за ними — питання справді дискусійне. З одного боку, за самою своєю ідеєю саморегуляція не підпадає під правове регулювання. З другого — нещодавно Комісія з журналістської етики запропонувала прописати саморегуляцію в законопроєкті «Про медіа»; є такі приклади і в інших країнах.

«Я прихильник того, щоби держава не регулювала те, що може не регулювати, щоби вона не втручалася в ті сфери професійної діяльності, в які може не втручатися. Тому в законопроєкті “Про медіа” прописані механізми співрегуляції: щоби професійні спільноти вирішували достатньо широке коло питань, які стосуються їхньої повсякденної діяльності.

Щодо саморегуляції. Я уважно ознайомився з пропозиціями КЖЕ і не бачу жодної проблеми, щоби внести в текст закону згадку про саморегуляцію. Хоча це виглядає, на мій погляд, дивним, коли держава визначає, як спільнотам саморегулюватися. Це як добровільний відпочинок у піонерському таборі. Крім того, закон “Про медіа” — все ж закон про медіа, а не про журналістів. Я не переконаний, що медіа як юридичні суб'єкти можуть якось саморегулюватися. Давайте це обговоримо», — сказав на початку голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв.

Про досвід Національної ради з питань телебачення і радіомовлення у підштовхуванні медіагруп до саморегуляції розповіла голова регулятора Ольга Герасим’юк.

«У 2015 році ми в Національній раді усвідомили, що наш інформаційний простір не має нічого подібного до того, що називається “Кодексом мовлення” і працює в багатьох європейських країнах. Ми зустрілися з медіагрупами, щоби підійти до цього питання, і зрозуміли, що ніхто до нього не готовий. Почалася велика сварка між колегами, які не могли знайти спільної мови, і це чітко відображало ситуацію в інформаційному просторі. Тому Національна рада вирішила зайти з іншого боку. Ми спробували створити спільно з ринком акти саморегуляції і взяли тему, яка може всіх об'єднати: захист прав дітей. Вона не політична, не дражлива, не ідеологічна, але не є незначною: в усіх країнах ця сфера належить до регуляції особливої важливості. У новому законі “Про медіа”, до речі, порушення прав дітей пропонується називати значними, а Національна рада навіть схильна перенести їх у категорію грубих; але це дискутується, над цим працює робоча група.

У 2016 році ми створили робочу групу, куди ввели представників топменеджменту медіагруп, продюсерських кампаній, психологів, медіаекспертів. Представники Національної ради увійшли туди як модератори. На цей момент робоча група розробила чотири саморегулівних акти: щодо захисту дитини, яка зазнала сексуального насильства, при залученні до медіавиробництва; висвітлення теми суїциду; участі дітей у збройних конфліктах; а також випадків насильства і жорстокості. П'ятий акт, над яким ми досі б'ємося, стосується висвітлення випадків булінгу, цькування. Він досі не підписаний. Останнє засідання робочої групи відбулося в лютому минулого року — рік тому. Тоді “1+1 медіа” запропонували одну правку до цього проєкту, “Медіа Група Україна” зробила уточнення, які теж потребували узгодження, але від решти представників індустрії на це досі не було жодної реакції. На тому останньому засіданні ми також говорили про потребу в обговоренні висвітлення сексуалізації, жахів і дискримінації. Обрали тему сексуалізації, психологи взялися підготувати проєкт цього акту — і він досі до нас не надходив. Можливо, причиною став карантин, який потім нас усіх спіткав, хоча цей карантин не зупинив нікого в інформаційному просторі, який дожився до того, що РНБО мусила заблокувати певну діяльність. Галузь, можливо, очікувала й на ухвалення законопроєкту “Про медіа”, де передбачений орган співрегулювання», — розказала пані Герасим’юк.

За її словами, вся ця робота відбувалася надзвичайно важко, «з-під палиці». З 2016 року склад робочої групи постійно змінювався, що свідчило про необов'язковість цієї роботи для медіа, а новачкам потрібно було щоразу спочатку пояснювати багато нюансів. Національна рада мусила витрачати величезну кількість енергії на переконання медіа, що ця робота ведеться не для створення додаткового інструменту їхнього покарання, а щоби медіа самі для себе формували спільні правила гри. Під час обговорення саморегулівних актів представники індустрії неодноразово показували, що для них насамперед важливо не захистити дітей, а написати правила так, щоб у випадку їхнього недотримання убезпечити себе від відповідальності. Часом у цьому процесі до цілком адекватної новели, яку вже обговорили, додавались такі уточнення, які нівелювали її зміст.

«Фактично це був перший досвід співрегулювання, тому що ми пробували працювати разом — індустрія, громадськість і регулятор. Водночас створені документи не були обов'язковими для виконання, регулятор може на них лише посилатися, ухвалюючи свої рішення, — пояснила Ольга Герасим’юк. — Щодо згадки про саморегуляцію в законі: давайте загадаємо. Але, будь ласка, пам'ятайте, що це закон і в ньому не можуть бути просто декларації. Запропонуйте рядок, який працюватиме. Я більше схиляюся до того, що у самому слові “саморегуляція” все є: це етика, це зовсім інше (ніж закон. — Ред.). Дуже багато обговорюваних питань ми вирішимо з ухваленням закону “Про медіа”. Там прописане співрегулювання. Європейські експерти, які працювали з нами над цим проєктом, сумнівалися в його доцільності, оскільки воно нібито відбирає трохи повноважень у регулятора. Можливо, це і так. Але ми погоджувалися на це, маючи історію спілкування за ці роки. Єдине, що і автори проєкту, і Національна Рада, і робоча група погоджуються, що ці норми треба відшліфувати».

На думку заступника міністра культури та інформаційної політики Тараса Шевченка, правове регулювання саморегулювання швидше не потрібне.

«На цей момент є законопроєкт “Про медіа”, де саморегуляція фактично не згадана. Є позиція авторів законопроєкту, більшість яких вважає, що якщо це саморегуляція, то вона не є предметом правового регулювання. З іншого боку, зокрема, Комісія з журналістської етики стоїть на позиції, що саморегуляцію слід прописати в законі. На мою думку, позиції будуть значно чіткіші й прояснені, якщо з боку КЖЕ і інших, хто пропонує законодавчі норми, будуть конкретні, чіткі пропозиції, що саме має з'явитися в законі. Бо мені виглядає, що між цими сторонами діалогу немає повного розуміння, про що йдеться. Яка ж регуляція законом, якщо це “само-”? А з іншого боку, лунають аргументи “от у Європі, у світі є”.

Справді, наприклад, у Данії є досвід правового саморегулювання. Але величезне запитання: чи справді українські медійні організації хочуть данського досвіду? У Данії орган саморегулювання затверджується міністром юстиції. Ми точно саме це пропонуємо? І в Данії парламент голосує за Кодекс журналістської етики; ми точно хочемо цього? Якщо не цього, тоді чітко має бути сказано, чого саме», — пояснив посадовець.

Тарас Шевченко

Він нагадав, що саморегулювання — це об'єднання людей або організацій і встановлення правил для себе, всередині своєї спільноти. За цими ознаками ні Комісія з журналістської етики, ні Незалежна медійна рада не є класичними саморегулівними організаціями, хоча функціонування обох інституцій є надзвичайно важливим рухом убік саморегулювання. Тарас Шевченко додав, що деякі організації не підтримують законопроєкт «Про медіа» саме через відсутність згадок про саморегулювання. Важливо зняти ці застереження шляхом відкритого діалогу та дискусії.

У відповідь членкиня КЖЕ, почесна голова Національної асоціації медіа Тетяна Лебедєва запевнила, що КЖЕ не проти закону «Про медіа». Організація просить авторів законопроєкту принаймні просто згадати в ньому про саморегуляцію.

«Є десятки й сотні редакцій, які або від нестачі знань, або випадково роблять небезпечні речі. Наприклад, у їхніх матеріалах панує дискримінація за різними ознаками, не дають балансу думок, повної вичерпної інформації і так далі. Усе це — питання етики, і в більшості країн світу ними опікуються органи саморегулювання. Ви знаєте, як це виникло у Німеччині, коли уряд сказав галузі: “Або ви берете на себе відповідальність, або ми будемо жорстко вас регулювати”. Галузь обрала шлях саморегулювання, і вже багато років це дуже успішно працює», — сказала Тетяна Лебедєва.

Вона розповіла, що останнім часом КЖЕ розглянула більше 80 скарг і зробила декілька гучних заяв з приводу небезпечних тенденцій у медіа. Трапляються випадки, коли КЖЕ отримує позитивну реакцію: наприклад, «Радіо НВ» написало подяку за помічені комісією помилки. Але реакція буває й негативною.

«Наприклад, коли ми працювали над скаргою на NewsOne, їхні юристи весь час активно лякали КЖЕ, що ми взагалі не маємо права робити жодної експертизи і що вони готують проти нас судовий позов щодо захисту честі й гідності. Це дійсно загроза, тому що програти такий процес означає заборону будь-якої експертизи й оцінки журналістських матеріалів, редакційної політики з боку громадських експертних організацій.

Другий приклад: 31 грудня компанія “Журналісти проти корупції” подала заяву в поліцію проти членкині КЖЕ Оксани Романюк, котра насмілилася критикувати їх за незаконну видачу журналістських посвідчень за гроші. 26 січня на Волині було зареєстровано кримінальну справу щодо КЖЕ, яка зробила заяву з закликом припинити продаж журналістських посвідчень.

Я погоджуюся з необхідністю співрегуляції, яка була б описана дуже детально. Але мені здається, що просто згадка про те, що питання журналістської етики, правильної редакційної політики, дотримання стандартів редакціями належать до компетенції галузевого органу саморегулювання, легітимізувала би діяльність експертних організацій щодо цих питань. Був би зроблений важливий висновок, що експертиза колегіального органу саморегуляції не може бути заборонена чи засуджена в кримінальному процесі», — пояснила свою позицію пані Лебедєва.

Вона підкреслила, що КЖЕ не прагне розширення своїх повноважень. У комісії є два важелі впливу. Перший — дружнє попередження і публічний осуд. Другий — розповсюдження своїх оцінок, експертиз і порад у публічних заходах, кампаніях, публікаціях. Тобто КЖЕ йде шляхом навчання і поширення інформації, щоб аудиторія, можливо, задумалася, кому треба довіряти, а кому — ні.

«Ми дійсно не підготували варіанту цієї статті. У нас просто немає штату, юристи є лише для допомоги зі скаргами. Але, думаю, ми попрацюємо. Якщо нейтральна згадка можлива в законі, ми були би вдячні за розуміння і за підтримку такої позиції.

Микиті Потураєву я теж хотіла би заперечити: йдеться не про журналістів, йдеться про аудиторію. Будьмо чесними: хтось із нас повірить, що, наприклад, ZIK чи NewsOne — це самодіяльність журналістів, які вирішили робити такі матеріали? Абсолютно ні. Це така редакційна політика, це політика медіа, і треба розуміти, що це інформаційні спецоперації, проти яких треба рішуче виступати, і має бути відповідний закон. Можливо, окремий, але щось робити з цим треба, і я підтримую всі зусилля пані Ольги і того складу Національної ради, який зараз робить потрібні кроки», — підсумувала Тетяна Лебедєва.

Потрібні запобіжники проти переслідування експертних висновків різними гілками влади (зокрема судовою) — додав директор з програмної діяльності ГО «Інтерньюз-Україна» Андрій Кулаков.

Питання саморегулювання слід так чи інакше відобразити в законодавстві, однак це на має стояти на заваді ухвалення закону «Про медіа», — висловила свою позицію інша членкиня КЖЕ, виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікацій Діана Дуцик. Вона наголосила, що кінцевою метою інституту саморегулювання є захист прав аудиторії. Як приклад інструмента такого саморегулювання спікерка навела світову практику запровадження пресомбудсменів у медіахолдингах і редакціях.

Діана Дуцик

Ніна Кур’ята, експертка ОБСЄ, залучена до розробки стандартів роботи пресомбудсмана в українських медіа, розповіла, що вона та її колеги розглянули моделі саморегулювання близько 20 країн світу. Наприклад, у Великій Британії діє національний регулятор Ofcom. Це недержавна агенція, орган публічної влади з широкими повноваженнями, затвердженими державою. Зокрема, Ofcom нещодавно відкликав ліцензію на мовлення у Великій Британії у китайського телеканалу CGTN через те, що він знаходиться під контролем Комуністичної партії Китаю і тому не відповідає вимогам британського законодавства про редакційну незалежність. Діяльність цього органу не заважає паралельному саморегулюванню всередині редакцій.

Ніна Кур’ята

На саморегулювання варто залишити етичні та професійні стандарти, — вважає виконавча директорка ГО «Інститут регіональної преси» Людмила Панкратова. «Я не хочу, щоб у нас була відповідальність за невиконання рішення органу саморегулювання. Я проти того, щоб орган саморегулювання дуже чітко регулювався законодавством, тому що він стає державним. Але я все-таки за те, щоби включити статтю про саморегулювання в закон “Про медіа”», — сказала вона.

На думку директора з GR «1+1 медіа» В'ячеслава Мієнка, на відміну від співрегулювання, саморегулювання не має бути зазначене в законі.

«У законі “Про медіа” ми зупинилися на співрегулюванні як на моделі, яка може спрацювати. Є певний перелік порушень, який встановлює закон. Але часто ці порушення складно трактувати і пояснити. З іншого боку, є ризик, що ці порушення можуть тлумачитися суб'єктивно, перш за все самим регулятором. Основна мета створення органу співрегулювання — пояснити і деталізувати, що саме вважається порушенням, коли, наприклад, йдеться про пропаганду, заклики, жорстоке поводження з тваринами, шкідливий для дітей контент. Тобто це спроба розширити межі норми деякими уточненнями, поясненнями, прикладами, які мають бути напрацьовані в експертному середовищі і самою індустрією. Оскільки це орган співрегулювання, то це, безумовно, відбуватиметься за участю регулятора і акти співрегулювання мають бути погоджені обома сторонами. До речі, регулятор у незрозумілій ситуації щодо порушення так само матиме право звернутися до органу співрегулювання за експертною думкою і таким чином отримати додаткову інформацію перед тим, як ухвалювати рішення, застосовувати санкції чи ні. Ми вважаємо, що це правильний шлях.

Що до саморегулювання, то наша позиція полягає в тому, що воно жодним чином не має бути зазначене в законі. Саме слово “саморегулювання” передбачає, що ми як індустрія маємо самі збиратися, домовлятися і встановлювати правила, яким ми далі слідуємо. Визначати саморегулювання, його існування чи деталі законом немає сенсу, тому що його ніхто не забороняв», — вважає В’ячеслав Мієнко.

В’ячеслав Мієнко

На його думку, розділ про співрегулювання в законопроєкті «Про медіа» потрібно доопрацювати. Зокрема, чіткіше прописати порядок і принципи формування цього органу, а також яким чином він ухвалюватиме рішення. Потрібно і збалансувати медіа за різними сферами (радіо-, телемовлення, інтернет-ЗМІ, провайдери), тому що в кожної є особливості.

«Буде не дуже доречно, якщо провайдери прийдуть до органу співрегулювання і будуть розказувати, як має бути визначене порушення контенту в телеефірі або на радіо. Тому ми виступаємо за те, щоби кожна зі сфер мала окремі колегії, палати, експертні ради, які би враховували її особливості», — пояснив пан Мієнко.

Регулювання сфери медіа прямо стосується інтересів суспільства, тому є питання, чи здатна сфера сама захистити інтереси аудиторії, — зауважила голова Незалежної медійної ради Антоніна Черевко. На її думку, важливо зосередитися на моделі, яка ефективно контролюватиме виконання стандартів; у цьому плані співрегулювання може бути дієвішим, ніж саморегуляція.

На думку заступника директора Центру демократії та верховенства права Ігоря Розкладая, прописувати саморегулювання в законі не потрібно. «Навіщо писати в законі те, що ви можете робити самі? Що це за патерналізм?» — запитав він.

На думку експерта, одна з проблем полягає в тому, що за часи незалежності України медійне середовище не спромоглося заснувати Press Council. Друга проблема — відсутність довіри. «Співрегуляція в нашій ідеї — це спроба навчити нас усіх хоч трохи один одному довіряти. Це певна перехідна модель», — пояснив Ігор Розкладай.

Виконавча директорка Національної асоціації медіа Катерина М’ясникова нагадала, що на початку розділу про співрегулювання в законопроєкті «Про медіа» визначено вісім конкретних пунктів предмету спільного регулювання. За логікою авторів законопроєкту, все, що не прописано для регулятора чи співрегулювання, відноситься до саморегулювання в будь-якій доступній формі.

«Ми можемо, звичайно, вписати саморегулювання в закон, але потрібно дуже уважно працювати над фразою чи статтею. Я би закликала пам'ятати про суб'єктів. Тому що якщо ми напишемо, що медіа можуть мати різні форми саморегулювання, то це буде не про журналістів. Або треба ще окремо вводити поняття працівників і зрозуміти, як поєднати ці речі, — порадила вона. — Дуже хочеться, щоби ця історія не стала такою, яким є зараз проєкт закону “Про саморегулювання господарської і професійної діяльності”: Верховна Рада мала слухати його в першому читанні на позаминулому тижні, але не встигла. Подивіться і усвідомте жах реальності: це законопроєкт, який додає більше звітності таким організаціям, більше процедур створення і не надає жодного додаткового права. Фактично він дозволяє, наприклад, міністру створити організацію, загнати туди 25 % ринку і рішення будуть обов'язковими для виконання всіма гравцями. Тобто коли ми починаємо регулювати те, що природно регулюватися державою не має, дуже важливо, щоби ми поставилися до цього обережно. Тому що насправді медійна сфера також підпадатиме під це регулювання господарської та професійної діяльності. Якщо цей закон буде прийнятий, саморегулювання в нашій сфері також дуже ускладниться».

Підсумки дискусії підбила модератора Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа»:

Галина Петренко

1. Варто внести в законопроєкт «Про медіа» продуману згадку про саморегулювання, щоб його легітимізувати. При цьому важливо врахувати мету цього рішення, суб'єктів і спектр охоплення саморегуляції. І тримати в полі зору законопроєкт «Про саморегулювання господарської та професійної діяльності».
2. Є сенс включити в законопроєкт «Про медіа» поняття пресомбудсмена, а також подумати, як цей інструмент зробити доступним для малих медіа, яким дорого тримати в штаті таку окрему людину.
3. Норми співрегулювання в законопроєкті «Про медіа» потребують уточнень у питаннях механізмів формування органу спільного регулювання, ухвалення ним рішень, контролю за їх виконанням, а також участі в ньому медіа, відмінних від телебачення, у тому числі невеликих гравців.