Кримський проєкт української служби Радіо Свобода «Крим. Реалії» стартував у березні 2014 року, одразу після окупації Росією Криму. На даний момент кримська команда «Радіо Свобода» працює над створенням трьох інформаційних сайтів, готує дві щотижневі телевізійні програми, а з вересня 2015 року спільно з «Українським радіо» запустила «Радіо Крим. Реалії».

Із 2017 року редакторкою телепрограм «Крим. Реалії» є досвідчена медійниця Анжеліка Руденко. Минулого року вона випустила документальний фільм «Балух» і взяла ексклюзивне інтерв’ю в Олега Сенцова невдовзі після його повернення в Україну. Раніше була креативною продюсеркою токшоу «Говорить Україна», випусковою редакторкою новин на телеканалі ТВі, Першому національному, «Інтері», К1, 5-му каналі. У 2002 році Анжеліка працювала продюсеркою, редакторкою, журналісткою на «Громадському радіо», яке очолював Олександр Кривенко, а починала свій шлях у професії на радіо «Столиця».

Як «Крим. Реалії» дістає інформацію з Криму, з якими питаннями кримчани звертаються до редакції цього телепроєкту, який основний меседж транслює програма й до кого хоче достукатися, що залишилося за кадром інтерв’ю з Олегом Сенцовим — про це й не тільки ми поговорили з Анжелікою Руденко.

— Анжело, нещодавно команда «Криму. Реалій» отримала премію «Високі стандарти журналістики» в категорії «За якісний регіональний / нішевий медійний проєкт». Розкажіть більше про команду, з якою ви створюєте телепрограму «Крим. Реалії».

— Регіональний проєкт «Крим. Реалії» — це складова «Радіо Свобода». «Крим. Реалії» — це сайт трьома мовами: російською, українською та кримськотатарською. Також ми маємо потужний напрямок — радіо, колеги готують дві програми щодня, й ці програми добре чути в Криму, вони зараз виходять на середніх хвилях. Крім цього, є телевізійна редакція, яка тісно співпрацює з мультимедіа. Тобто у нас достатньо велика редакція, яку очолює Володимир Притула, а в кожного підрозділу — свій керівник.

Я керівник телевізійного напряму, тому що мій головний професійний досвід — це телебачення. Я прийшла три роки тому, коли була мета покращити телепрограму «Крим. Реалії» (вона в ефірі з 2014 року). За цей час ми досягли успіхів, у нас достатньо високі показники переглядів на ютубі, ми виходимо також в ефірі каналу «24» і часто ми — серед лідерів переглядів. У нас маленький колектив: це чотири журналісти, режисери монтажу, продюсер і я. За нами закріплений також оператор, але він може бути задіяний і на інших зйомках, не тільки на наших.

— Як розподілені обов’язки між журналістами? Кожен має свою спеціалізацію чи всі журналісти — універсальні бійці?

— Вони універсальній бійці, але є теми, в яких хтось глибше розбирається. У нас у редакції є кримчани, але я не можу називати прізвища, з точки зору безпеки. Вони беруть зазвичай кримські теми, в яких дуже добре орієнтуються. Вони також добре знають кримські вулиці, географію. Наприклад, іде колона з військовою технікою (нам прислали це відео глядачі). Наші журналісти-кримчани відразу визначили, де саме відбулася зйомка.

Загалом усі четверо журналістів і я разом із ними виконуємо поточну роботу, розподіляємо її демократичним шляхом, на редколегіях. Немає такого, що останнє слово має бути обов’язково за мною як за редакторкою. Між іншим, ми справді голосуємо, коли, наприклад, не можемо вирішити, який заголовок обрати. Беремо той заголовок, який набрав найбільшу кількість голосів.

Пам’ятаю, дехто боявся, що кримські теми швидко вичерпаються. Але насправді це неможливо. Ось ми робимо серіал про воду. Нам теж здається, що ми всі аспекти вже висвітлили. Але виявилося, що ні. Путін тепер каже, що є запаси чистої, придатної для пиття води в Азовському морі. Ми вже досліджуємо це питання, перевіряємо, чи є ці поклади води. Тобто життя щодня підкидає свіжі інформаційні приводи, за всім навіть не встигаєш, обираєш тільки «смаколики».

— Ви зауважили, що деякі члени вашої команди не афішують, що вони з Криму. Можете пояснити, чому так?

— Деякі відкрито говорять, де саме працюють. Але більшість справді не афішує. Не таємниця, що відбувається в Криму після окупації.

— У вас є своя мережа джерел інформації в Криму. Ви небагато можете сказати про це публічно. Але все ж таки розкажіть, що можете, про те, як ви дістаєте інформацію з Криму.

— Я справді можу сказати про це небагато. У нас є люди, яким ми довіряємо і яких просимо перевірити певну інформацію або зняти ту чи іншу локацію. Це складна схема співпраці. Це стосується безпеки людей, і вони теж не хочуть, щоб ми про них розповідали. Йдеться не про конкретні імена і прізвища, йдеться про сам факт, що хтось у Криму щось робить для редакції «Крим. Реалії». У 2016 році були обшуки серед наших колег, люди були налякані, багато хто відмовився далі співпрацювати й був навіть умовний вирок Миколі Семені. Зараз він уже на материковій Україні, але він відбув свій умовний вирок там, у Криму. Це була заборона на професію. Як Микола Семена сам каже, на його прикладі показали, що може бути з рештою тих, хто співпрацює із «Кримом. Реаліями».

 На прес-марафоні президента В.Зеленського. 10 жовтня 2019 року

— Програма, яку ви готуєте щотижнево, виходить в ефірі каналу «24», на ютубі й на супутниковому міжнародному каналі «Настоящее время». Скажіть, який основний меседж вашої програми?

— Меседж дуже простий: Крим — це Україна. Багато з того, що відбувається в Криму, залишається поза увагою кримського ТБ. Ми хотіли би, щоби люди знали й розуміли, що там насправді відбувається. Наприклад, арешти кримських татар. Нещодавно була просто шокуюча смерть дівчинки, про це не розказав жоден кримський телеканал. Як утискається свобода слова, як «добивається» все українське, наскільки кримські татари мають проблеми не тільки з політичним переслідуванням, а й із тим, у яку школу віддавати своїх дітей, зараз значно скоротилася кількість шкіл, де викладають кримськотатарську мову.

Ми хочемо об’єктивно показувати російськомовній аудиторії в Європі, що все далеко не так, як розказують російські телеканали. Ми даємо інший погляд на Крим. На мою думку, важливо, щоб не тільки політики, а й пересічні громадяни не забували, що Крим — це частина території України, яку окупувала Росія. Рано чи пізно, коли дійде час до повернення територій, репарацій, як нещодавно сказав один експерт у нашому сюжеті, потрібна буде доказова база, зокрема й те, що ми робимо. Наша програма — це хроніка подій в окупованому Криму. Наприклад, нещодавно Аксьонов уперше визнав, що в Криму катастрофа з водою. Вони викачують підземну воду, бурять свердловини. Дійде до екологічної катастрофи: вода засолиться, і в Криму взагалі може не бути сільського господарства. Це не моє припущення, це вже слова Аксьонова. І це все треба фіксувати.

Пригадую, минулого року, здається, Зеленський казав, що мало Криму в нашому інформпросторі. Ми намагаємося максимально заповнити цю прогалину. До нас, до речі, звертається багато телеканалів, коли їм щось треба з Криму, ми деколи як кримський корпункт працюємо. Так ми співпрацюємо із телеканалами «Україна», «Україна 24», ICTV, «1+1». Проблема з цим — погляд на Крим як передовсім на місце літнього відпочинку. До нас звертаються більше, коли приходить час розказати про сезон у Криму. Наша унікальність у тому, що ніхто так детально не розказує про щоденне життя Криму, як ми.

— Програма виходить уже шостий рік. Чи утворилося ком’юніті глядачів із числа вашої постійної аудиторії?

— У нас є постійне спілкування із глядачами, ми дуже хочемо, щоб нам більше писали кримчани, щоб вони з нами контактували. Деколи ми просимо тих, хто до нас звертається зі своєю проблемою, зняти для нас відео, особливо якщо йдеться про державну установу. Для нас такі зйомки були би занадто небезпечними. І люди знімають, передають нам відео, а ми його доповнюємо й робимо сюжет.

Ми зробили спеціально для кримчан електронну адресу, куди вони можуть писати й де вони можуть не вказувати свою зворотню адресу, є спеціальний телефонний номер, там на автовідповідачі можна залишати повідомлення. Багато кримчан у нас щось перепитують і просять поради про те, як перетнути адмінкордон, які мати при собі документи тощо. Ми працюємо як гаряча лінія для кримчан. «У мене водійські права прострочені, що робити?» «У мене мама хворіє, а я не можу в’їхати у Крим, допоможіть!» Ми збираємо такі звернення, пишемо листи в держоргани й робимо матеріали-відповіді кримчанам. Бувають такі ситуації, коли кримчани нам так і пишуть: «Ви — наша остання надія». Ми тішимося цим, тому що відчуваємо, що наш проєкт «Крим. Реалії» потрібний у Криму.

— Ви занурені у кримську тематику на відміну від більшості колег. Із вашої точки зору, чому Крим фактично зник із порядку денного в Україні?

— Мені важко судити про всіх колег. Думаю, кожна редакція сама визначає, скільки в їхньому інформаційному дні, тижні або місяці має бути Криму. Якась є внутрішня кухня, політика. Але мені здається, що глобально багато хто, зокрема й серед журналістів, махнув рукою, мовляв, ну що поробиш, немає в нас уже Криму, треба це прийняти, навіщо розказувати про те, що там робить російська влада. До речі, ми не просто розказуємо, а ретельно аналізуємо інформацію. Чому цього не роблять інші? По-перше, все-таки у кримській тематиці треба розбиратися. Гадаю, в багатьох просто немає ресурсу, щоби знімати у Криму. Тому що для того, щоби зробити повноцінний матеріал, треба бути там.

За моїми відчуттями, за останній рік в українському медіапросторі стало трошки більше Криму, зокрема Криму на міжнародній арені. Політикум став більше говорити про Крим, ми це чітко бачимо. І ще важливо: що б не сталося у Криму, достатньо оперативно реагують українські дипломати, МЗС. Наприклад, зараз ми робимо матеріал про будівництво опери в Севастополі. МЗС, посольство України в Австрії зайнялося цим питанням, подзвонили цьому архітектору, дали свою заяву, готують документи на включення до санкційних списків. Тобто в інформаційному просторі теми Криму стало більше, але справді треба визнати, що на телеканалах теми Криму мало.

— Як би ви пояснили, чому теми Криму має бути більше в інформаційному просторі?

— Якщо всі махнуть рукою, через пару років вже ніхто й не знатиме, що відбувається у Криму. Треба лупати цю кримську інформаційну стіну. А найважливіше — це зв’язок із кримчанами. Це друга сторона медалі. Важливо, щоби кримчани знали, що про них пам’ятають, про них розказують.

— Чи ви користуєтеся питанням «Чий Крим?» як індикатором при спілкуванні з росіянами?

— Обов’язково! Останній раз — коли у нас на «Радіо Свобода» був білоруський політик Цепкало. Після запису основного інтерв’ю ми підійшли до нього як раз для того, щоб для «Криму. Реалій» записати його відповідь на питання «Чий Крим?». Він так обурився, він був такий незадоволений, мовляв, що ми причепилися з цим питанням, він навіть підвищив голос. Причому він не виглядав як людина, яка боїться дати пряму відповідь. Він відповів так: розумієте, Білорусі треба дружити і з Україною, і з Росією, тому ми розуміємо, що Крим — це українська територія, але зараз вона належить Росії.

На тему «Чий Крим?» ми робили чимало матеріалів, зокрема і з зірками шоубізнесу, й ці матеріали мали багато переглядів, бо здається, що питання просте, але багато хто не в змозі сформулювати свою відповідь.

— Але є така точка зору, що чисто зі стилістичної точки зору «Чий Крим?» — «Крим наш» — це путінський вербальний конструкт. І виходить, що, формулюючи питання саме в такий спосіб, ми легітимізуємо путінізм у Криму. Що ви про це думаєте?

— Ми, наприклад, ніколи не говоримо «Крим наш», це російська риторика, й сама ця відповідь уже є вичерпною, вона багато говорить про того, хто її промовляє. Але ставлячи своє питання, ми хочемо почути позицію співрозмовника. За нашими спостереженнями, половина тих, кого ми опитували, не говорять, що Крим — це Україна, причому перебуваючи на території України. Багато хто намагається щось придумати, аби лише не дати пряму відповідь.

— Минулого року ви зробили документальний фільм «Балух». Чи не збираєтеся випустити новий документальний фільм?

— У мене зараз є в розробці кілька ідей, які нелегко реалізувати через коронавірус. Мені самій дуже подобаються великі формати, я люблю брати інтерв’ю, розмовляти з людьми, мені цікаві людські історії. Також стало важко поїхати в Крим, зараз туди неможливо в’їхати взагалі, не маючи там прямих родичів. Я досі відходжу від «Балуха», тому що поїздка у Крим була непростою. Тепер я краще усвідомлюю всю небезпеку журналістської роботи у Криму. Коли я туди їхала знімати фільм «Балух», я про це менше думала, і даремно.

Ми зустрічалися з Балухом після його переїзду на материкову Україну, він приходив до нас у редакцію. Ми підтримуємо контакт і з його дружиною, і з його мамою, в яких я жила кілька днів і знімала. Ми висвітлювали обмін і на летовищі я до нього підійшла й кажу: «Я — Анжела Руденко». А він каже: «Я одразу подумав, що це ви». Річ у тім, що йому передавали у в’язницю інформацію про те, що є така Анжела Руденко і що вона зніматиме фільм про нього, питали, чи він не проти. Потім нам вдалося передати йому питання в СІЗО й він відповів нам. Як тільки він вийшов із літака, я опинилася поруч із ним після його рідних.

— До речі, ви весь час опиняєтеся поруч із героями дня, ви й до Сенцова однією з найперших підійшли.

— Саме так (сміється). Ми просто стільки матеріалів про Сенцова робили, я стільки про нього знала! В той момент, здавалось, немає ніяких питань, просто хотілось насолодитися картинкою — Сенцов в Україні. Мені справді вдалось опинитися поруч із Сенцовим, щоправда, я від якогось оператора нормально по голові дістала, бо не присіла вчасно й перекрила об’єктив.

Сенцов знав про нас, і на його першій пресконференції ми змогли поставити більше, ніж інші журналісти, питань. Він такий: «Ну скільки можна?» — «Та ми ж “Крим. Реалії”!» — «А, ну вам можна, я про вас знаю». Було відчуття, що на цій пресконференції в якийсь момент у журналістів закінчилися питання, але це не про «Крим. Реалії». Тоді ж я почала домовлятися про ексклюзивне інтерв’ю Олега саме нашій редакції. Я вважаю, ми були серед тих, хто привертав увагу до Сенцова, ми рахували дні його голодування й робили про це постійно сюжети. Ми висвітлювали всі новини, які так чи інакше стосувалися бранців Кремля. Ми познайомили мам Сенцова й Кольченка.

Багато чого з тих кадрів, які ми показували Олегу під час його інтерв’ю, він побачив вперше, й було помітно, що йому це цікаво і приємно. Взагалі, Сенцов достатньо жорстка людина, без сантиментів. Із ним було дуже непросто, але цікаво. У мене протягом усього інтерв’ю з ним долоні були мокрі. Таке вперше зі мною. Ну щось не так пішло, ну нічого страшного, можна завжди вирулити, пожартувати, а з Олегом у мене було таке враження, що я була не на інтерв’ю, а на допиті. У нього такий пронизливий погляд! Інтерв’ю із Сенцовим — це мій найяскравіший журналістський досвід і, найголовніше, він під кінець нашої розмови став теплішим, м’якішим. Він жартував зі мною й потім відзначив десь, що йому інтерв’ю саме нашій редакції запам’яталось. Але на початку він мене точно випробовував. Спитав, чи я читала його книжку. Він мене пресував.

І, до речі, це не увійшло до фінальної версії, але перед початком інтерв’ю, коли вже вдягнули петлички й ти чекаєш розгону, він просто мовчки дивився прямо на мене хвилини дві, мабуть. Ось так, мовчки. Я думала, я вмру від страху. Я його тоді спитала: «Олеже, може, вам погано? Може, вам водички?» — «Ні» і продовжує дивитися просто на мене. А я думаю про себе: оце він мене зараз «раздєлаєт на котлєту». Шкода, що неможливо було вмонтувати цей епізод у фінальну версію інтерв’ю.

Я думаю, що в будь-якому інтерв’ю настає якийсь переламний момент, коли люди вже стають, як то кажуть, одним цілим і якось знаходять спільну мову. Але це процес і треба пройти шлях до цього моменту. До речі, після нашого з ним інтерв’ю він ішов ще на радіоефір, і колеги звідти дякували мені, що я їм «розігріла» Олега. У них вже справді все пішло як по маслу.

— А як ви для себе пояснюєте, чому в Сенцова така манера поводитись із журналістами?

— Я думаю, це не манера поводитись із журналістами, це його життєвий досвід йому підказує, що треба бути дуже обережним, зібраним, захищати себе. І ще він дуже не хотів давати емоцію, дарувати нам її. Він пройшов складні випробування, його це дуже загартувало, але зробило закритим. Він абсолютний інтроверт, і він не раз говорив, що бути зіркою, давати інтерв’ю — це не його. Так що я цілком розумію, чому він такий.

Зустріч Олега Сенцова та інших українських політв'язнів у «Борисполі». 7 вересня 2019 року

— Поговорімо про ваш шлях у професії. Після навчання на курсах в «Інтерньюзі-Україна» ви працювали там же над створенням соціальних токшоу. Що це був за досвід і наскільки він знадобився вам, коли ви пізніше працювали в програмі «Говорить Україна»?

— Це було одне з перших телевізійних токшоу взагалі в Україні. Аня Жижа була ведучою, там працювали Шаманов, Вибрановський, Богданович. Ідея була проста. Україна і Польща — давайте порівняємо. Чому Польщі вдалося, а нам не вдається? Мені доручили робити тему сільського господарства. І я взяла одне фермерське господарство в Україні і одне — у Польщі. І там, і там я ставила однакові питання, нам розказали історію створення кожного з цих господарств, як вони працюють, які податки платять, які у них проблеми. І ми потім робили такі матеріали — ось так в Польщі, а ось так — у нас. Ми працювали як журналісти, їздили у відрядження. Потім ми приїжджали і як редактори працювали над структурою програми під керівництвом більш досвідчених колег, того ж Рассела Лайна, який був нашим наставником. Між цим шоу, яке виходило у 1999 році, і 2011-2012 роками, коли я працювала на «Говорить Україна», — прірва. Таке враження, що я до нашої ери працювала з динозаврами. Зараз все настільки технологічно, виробництво токшоу поставлене на потік. Тоді ми навпомацки працювали у напіврадянській студії і таке було все довге, розумне. А треба все робити швидше, швидше.

Та досвід в «Інтерньюзі» мені знадобився. Взагалі «Інтерньюз» — надзвичайна організація, яка дала багато українській журналістиці і багато виростила саме журналістів за рахунок курсів. «Інтерньюз» дав мені основну базу, набагато кращу за ті, що були в інститутах. Інститут журналістики, де я навчалася, — це все-таки теорія, там практики немає, і мені здається, це треба реформувати. На першому курсі треба йти працювати, а якщо ти випустився і тільки починаєш працювати, то ти вже просто позаду всіх.

Для мене «Говорить Україна» — це цінний досвід, за який я вдячна, але це точно не той напрям, яким би я хотіла займатися. Тому що це так емоційно виснажливо! Виснажливо всі ці людські історії дослідити, розібрати на камінці. У людей, як правило, проблеми, і ти входиш в їхні проблеми і від цього втомлюєшся. Так чи інакше, але ти все це переживаєш. Мені було важко ще й тому, можливо, що два рази, коли я працювала на «Говорить Україна», я була вагітною. Не знаю, як люди там працюють роками. Хоч, звісно, основну роботу роблять журналісти, які їздять в регіони, домовляються з героями, просять, дружать з ними. А я була редактором на вусі у ведучого і креативним продюсером, у мене було три редакторські групи, які шукали історії, складали сценарії, а я вже направляла, коригувала, вичитувала сценарії і тексти сюжетів. Ну, а під час запису я була редактором на вусі, спрямовувала ведучого.

— Тобто ви все знаєте про Олексія Суханова?

— В принципі, так. (Сміється.) Він дуже приємний, позитивний, комфортний, дуже любить Україну. Не знаю, як він все це витримує. Кожному своє місце, мабуть. Думаю, йому це цікаво, бо інакше він би не працював там. І йому це вдається, він якось вміє переходити з теми на тему, вчасно заспокоїти героїв. Можливо, він цю роботу не сприймає так, як я. Принаймні поки ми спілкувались у гримерці між записами, я бачила, що він втомлювався більше фізично, ніж психологічно. Я ніколи не була свідком, щоб він скандалив на майданчику.

— Ви тривалий час працювали випусковим редактором новин на різних телеканалах. Що повинен вміти і знати хороший випусковий?

— Випусковому насамперед має подобатися його робота. Він має розбиратися у всіх темах — від Роттердам+ до того, чому в Чорнобилі відбуваються пожежі. Важливо знати бекграунд тих чи інших подій і вміти перевірити те, що нарили журналісти. Вміти складати інформаційну палітру дня — щоб всього було потрошку, щоб був ексклюзив, щоб було цікаво.

— Ви працюєте у проєкті «Крим. Реалії» вже три з половиною роки. Як ви змінилися за цей час? Чого навчилися?

— Для мене найважливіше — це те, що змінилась наша програма. Раніше я працювала у великих редакціях, а тут така маленька, майже сімейна. Ми навчилися розуміти одне одного. І ще я дуже ціную, що тут у мене з’явилась можливість працювати в кадрі. Мені це дуже подобається, я би хотіла робити свою окрему програму. Я люблю розмовляти з людьми, мені подобається брати інтерв’ю, це, мабуть, найбільше, що мене захоплює. Жанр інтерв’ю і простий, і водночас складний, а тим паче телевізійний. Найскладніше — отримати відповіді. Люди часто ухиляються від відповідей.

Я дуже сварила себе за своє останнє інтерв’ю із Турчиновим через те, що я не змогла домогтися від нього відповідей на свої запитання. Начебто ми непогано поговорили, і резонанс був, і новини ми зробили, але я собою все одно незадоволена. Оце для мене найважливіше і найскладніше — отримати відповідь, зафіксувати, якщо співрозмовник тобі говорить неправду або маніпулює.

Фото — Максим Поліщук, Фейсбук, День